Феноменологі́чна соціоло́гія — напрямок, парадигма в соціології, яка виникла в 60-тих роках ХХ століття і розглядає суспільство як явище, створене й постійно відтворюване в духовній взаємодії індивідів. Проблеми взаємодії індивідів, розуміння дій і вчинків одних осіб іншими, питання тотожності і відмінності наукового осмислення світу та реального відчуття його людиною стали предметом дослідження феноменологічної соціології.
Феноменологічна соціологія постала через необхідність вивчення соціального світу як повсякденного (буденного) життєсвіту індивіда, причому не просто індивіда, а людини, яка відчуває, переживає, прагне до чогось. В цьому випадку соціальний світ як об'єкт соціологічного вивчення перетворюється на світ феноменальний, світ суб'єктивного досвіду. Він постає тим життєсвітом, в якому дії людей мають суб'єктивне значення і залежать від об'єктів, які на них впливають. Цей феноменальний життєсвіт суб'єктивного досвіду й мав стати об'єктом ретельного вивчення феноменологічної соціології.
Прихильники феноменологічної соціології виходять з того, що зовнішній, оточуючий людей світ є результатом їхньої діяльності, творінням їхньої свідомості. Не заперечуючи об'єктивності цього світу (оскільки він існує як такий і поза людьми, поза їхньою свідомістю), соціологи вважають, що він стає значущим для людей лише тоді, коли вони його сприймають і коли він із зовнішнього, об'єктивного стає для індивідів внутрішнім, суб'єктивним. При цьому сприймають люди, як правило, не сам світ, а його явища (феномени).
Завдання феноменологічної соціології полягає в тому, щоб прояснити, виявити, зрозуміти, пізнати, як, яким чином люди структурують (упорядковують) сприйнятий світ (його феномени, явища) в своїй свідомості та як втілюють своє знання про світ у повсякденних діях, тобто в повсякденному житті. Представників феноменологічної соціології цікавить насамперед те, як об'єктивний світ соціальних явищ і процесів та його різноманітні структури сприймаються звичайними людьми в їхньому повсякденному житті. Тому прихильники феноменологічної соціології прагнуть теоретично осмислити соціальний світ в його людському, духовному бутті.
Теоретико-методологічні витоки На становлення феноменологічної школи в соціології великий вплив справили ідеї таких науковців, як М. Вебер, Дж. Г. Мід, А. Бергсон, В. Джеймс, М. Мерло-Понті та ін. Проте, найпомітнішу роль у появі феноменологічної соціології відіграла творчість Е. Гуссерля та М. Шелера, а концепція одного з засновників і найбільш яскравих представників цього напрямку в соціології — А. Шюца була сформульована під безпосереднім впливом ідей цих німецьких мислителів початку XX століття.
Гуссерлівське коріння феноменологічної соціології Теоретичні витоки феноменологічної соціології пов'язані насамперед з ім'ям Едмунда Гуссерля (1859–1938), який прагнув створити філософськи обґрунтовану феноменологічну теорію наукового знання. Головним її завданням є вивчення «чистої свідомості», виходити із «первісного досвіду» та «первісного знання». Людина в своєму пізнанні навколишнього світу повинна мати справу з чистою свідомістю як такою. Зрозуміти «чисту свідомість» можна лише шляхом інтуїтивного опису, який є основою феноменологічного аналізу, тобто опису феномена, даного свідомості індивіда.
Центральне, ключове поняття феноменології — інтенціональність, яке означає спрямованість свідомості на певний, значущий для неї об'єкт. Інтенціональність конституює свідомість і наділяє її змістом. Визнання постійної спрямованості свідомості на об'єкт та необхідності для науки описувати цей процес і є сутністю феноменологічного підходу.
Гуссерль сформулював вчення про «життєсвіт» — цілісну структуру людської практики, те, чим люди живуть, маючи про нього часто досить неясне, нерефлектоване знання. Звернення вчених (філософів, соціологів) до цього світу, прагнення проникнути до нього є спробою виявити глибинні реальності повсякденного життя.
Вивчаючи життєсвіт, наука, на думку Гуссерля, здійснить певну редукцію відносно до неї самої. Гуссерлівська методологічна програма орієнтувала на повернення від наукових абстракцій до рівня буденної повсякденної свідомості. Вона вимагала інтуїтивної перевірки, переосмислення наукових понять. Феноменологічна філософія рухається до істини на основі первинних «відомостей» свідомості і глибинних інтуїцій пізнаючого суб'єкта. Головний пізнавальний метод Гуссерля — інтелектуальна інтуїція, «вбачання» суті, істини, ідеї. Тут робиться акцент на момент безпосереднього «вбачання» істини, її здатності самостійно розкриватися (поза роботою мислення). У нашому повсякденному житті ми не піддаємо сумніву те, що світ, який ми сприймаємо, є дійсно таким. Але, на думку Гуссерля, ми певною мірою повинні утриматися від загальноприйнятих установок, суджень про реальність навколишнього світу, а завдяки «душевним» людським якостям, завдяки переживанням ми можемо доповнити власне розуміння і сприйняття навколишнього світу.
Життєсвіт — це сфера досвіду, котрий безпосередньо переживається, яка може бути описана феноменологічно. Знання, отримане таким чином, — це наукове знання про повсякденне життя, повсякденне, або буденне, знання, яке має певну соціальну природу.
Шелерівське коріння феноменологічної соціології Відправною точкою феноменологічної соціології Макса Шелера (1874–1928) стало розмежування всього буття на дві сфери: субструктури (або реальні соціальні фактори) та суперструктури (або духовні, ідеальні форми). До першої німецький мислитель відносить географічні, біологічні, демографічні, економічні, політичні феномени (явища). Суперструктура існує, за Шелером, незалежно від субструктури, оскільки є сферою «абсолютного духа» — «ідеальних сутностей», а людське пізнання є способом прилучення до цієї сфери.
Перехід із сфери субструктури до сфери суперструктури здійснюється, згідно з Шелером, через «структуру людських спонукань» (імпульси, інстинкти, які породжуються біологічними, географічними, економічними та іншими явищами). В свою чергу, ці імпульси, спонукання пробуджують прагнення до того чи іншого типу знання. Відповідно до феноменологічного підходу до розуміння суспільства, вчений вивів «закон трьох фаз», який характеризує історичний процес. На першій фазі виникає «незалежна змінна» у вигляді кровноспоріднених зв'язків і соціальних інститутів, які базуються на цих зв'язках. На другій фазі з'являється сукупність політичних факторів, на третій фазі — економічних факторів. Вони й впливають на виникнення тих чи інших ідей і знань.
Звідси виходить його класифікація знання. Він виділяє три «найвищих роди» знання: знання заради панування, або діяльнісне інше знання позитивних наук (позитивне); знання заради освіти, або освітнє знання філософії (метафізичне); знання заради спасіння, або релігійне знання. Всі вони відрізняються соціальними формами, мотивацією, пізнавальними актами, цілями пізнання, зразками типів особистостей, формами історичного руху.
Ідея Шелера зводиться до того, що є певна внутрішня спорідненість між даними типами знання (науково-позитивним, метафізичним, релігійним), типами їхніх носіїв (вчений, дослідник; мудрець, мислитель, філософ; провидець, святий) й типами (формами) організації (школа в сучасному розумінні, дослідницький інститут; школа мудрості в античному значенні; церква чи секта).
Шелер у своїй праці «Проблеми соціології знання» (1924) формулює як вихідні принципи феноменологічного вчення про знання три «найвищих аксіоми»:
Знання індивіда (якщо його розглядати не як відокремлену людину, а як члена соціальної спільноти) по суті є апріорним, тобто воно передує всім етапам розвитку його самосвідомості та ціннісної свідомості.
Способи спілкування індивіда, передачі знання відрізняються в залежності від структури соціальної спільноти, до якої належить людина. Серед цих способів Шелер виділяє «ідентифікацію», «імітацію» (наслідування), «розуміння», «співпереживання на основі несвідомого зараження», «висновок за аналогією».
В основі походження нашого знання про реальність і наповнення його знанням предметних сфер — «зовнішній світ», «внутрішній світ», «світ живої природи», «світ мертвої природи» — лежить «закон порядку», відповідно до якого перший світ є первинним відносно до другого, а третій світ — відносно до четвертого.
Основні засади феноменологічної соціології Альфреда Шюца Феноменологічна соціологія — це теоретичний синтез «пізньої» феноменології життєсвіту Е. Гуссерля та «розуміючої соціології» М. Вебера, здійснений Альфредом Щюцом (1899–1959). На відміну від феноменологічної філософії, предметом феноменологічної соціології є не граничні підстави буття та мислення, а соціальність як інтерсуб'єктивна смислова структура — «фабрика значень» людського взаєморозуміння та комунікації.
«Розуміюча соціологія» Праці Шюца були присвячені обґрунтуванню методів і понять «розуміючої соціології». У своїй праці «Смислова будова соціального світу» (1932) соціолог визначає, що існують суттєві відмінності між науковим осмисленням дійсності та її повсякденним розумінням. Проблема «розуміння» виникла в гуманістичній сфері як альтернатива поясненню в природничих науках. Тому науково-пізнавальна діяльність (особливо щодо явищ культури) редукувалась М. Вебером через «розуміння» втілених в них смислах — суб'єктивності.
Шюц вважав, що проблема «розуміння» була сформульована М. Вебером хоча й правильно, однак нечітко й дуже загально. До правильного й більш конкретного вирішення поставленої Вебером проблеми більш близько підійшов вчитель Шюца Е. Гуссерль, і саме у вченні про «життєсвіт», який пізнається не так науковими методами, як суб'єктивним конструюванням, обов'язковими елементами якого, тобто, самого «життєсвіту», є «переживання суб'єктом дійсності».
Свою «розуміючу соціологію» Шюц протиставляє «традиційній соціології». Остання виходить з припущення, що суспільство — це реальність, яка є доступною рефлексії (пізнанню). «Традиційна» соціологія не ставить питання: яким чином є можливим суспільство? В традиційній соціології дана проблематика приймалася «на віру» в те, що інші люди існують, їхні дії мають суб'єктивний сенс, що комунікація та взаєморозуміння можливі і т. ін. «Розуміюча соціологія» робить це питання центральним в своєму дослідженні соціального життя.
Свою програму вирішення даної проблеми Щюц розробив на основі феноменологічної філософії Е. Гуссерля і обґрунтував «розуміючу соціологію» як феноменологічну соціологію, котра вимагає суб'єктивного компонента в пояснювальній схемі життєсвіту. Щюц показує, що найбільш повно і послідовно людська суб'єктивність реалізується в світі повсякденності.
Визначений Гуссерлем «життєсвіт» є насправді потоком явищ, який переживається суб'єктом. Не всі явища, які переживаються суб'єктом, мають для нього «значення», не всі вони є осмисленими, відрефлексованими. Осмислюються в гуссерліанській інтерпретації, тобто, розуміються, в-основному явища минулого, які вже увійшли до суб'єктивного досвіду, але не теперішні, не актуальні. Крім того, власне «осмислення» («розуміння») проходить два рівні: нижчий та вищий. На нижчому виникають значимі елементи досвіду, на більш високому рівні утворюються стійкі конфігурації значень, основою яких є інтенціональні акти. Конституювання значень в «розуміючій соціології» Шюца є досить суттєвим моментом.
Інтенціональність соціальної дії Ще одним важливим моментом «розуміючої соціології» Шюца є вчення про «інтенціональність» розуміючої дії. Вчений пише: будь-яке розуміння спрямоване на те, що має значення. Така спрямованість «розуміння», в більш широкому плані, та дій суб'єкта, і є інтенціональністю. Саму «розуміючу дію» Шюц розподіляэ на два різновиди: перший — дія, яка не має своєю метою комунікацію та другий — дія, яка здійснюється з метою комунікації. Істинне розуміння сенсу дій суб'єкта, за Шюцом, полягає в усвідомленні суб'єктивних значень дій для «іншого Я».