Віктор Фредерік Вайскопф (; , Відень, Австро-Угорщина — 22 квітня 2002, Ньютон, США) — американський фізик австрійського походження. Один з учасників Мангеттенського проєкту.

Біографія Народився 19 вересня 1908 року в Відні. Закінчив Геттінгенський університет в 1931 році. У 1932—1933 роках працював там же. У 1934 році отримав диплом доктора філософії з фізики і переїхав до Цюрихського технологічного інституту, де пропрацював до 1936 року. Паралельно стажувався у Нільса Бора в Копенгагенському університеті.

У 1937 році незадовго до того, як до влади в Австрії прийшли нацисти, Вайскопф перебрався в США, де отримав посаду інструктора, а потім асистент-професора в Рочестерському університеті. У 1943 році разом із багатьма іншими вченими Вайскопф приєднався до Мангеттенського проєкту з розробки атомної бомби. У той же рік він отримав американське громадянство.

У 1945 році після закінчення війни Вайскопф був прийнятий на посаду ад'юнкт-професора фізики в Массачусетський технологічний інститут, однак отримав дозвіл закінчити свою роботу в Лос-Аламосі. У 1946 році він повернувся в інститут уже на посаді повного професора і трохи пізніше очолив теоретичну групу, яка працювала в області ядерної фізики. У співавторстві з Джоном Блаттом Вайскопф написав підручник «Теоретична ядерна фізика» (), що є одним із найбільш затребуваних підручників у цій сфері знань.

У 1949 році Вайскопф став членом комітету науковців з питань безпеки, головою якого був Альберт Ейнштейн. Комітет наполягав на контролі за атомним озброєнням і робив спроби зблизити погляди Сходу і Заходу в питаннях атомної безпеки. Вайскопф був одним з учасників маніфесту проти водневої бомби в 1950 році й брав участь у компанії з обміну вченими між США і країнами решти світу.

У 1961 році Вайскопф переїхав до Женеви в CERN. Тут до 1965 року він обіймав посаду генерального директора й очолював міжнародну дослідну установу, яка має другий за потужністю прискорювач заряджених частинок у світі. Під його керівництвом CERN став одним з провідних наукових інститутів світу.

У 1966 році Вайскопф повернувся в Массачусетський технологічний інститут, де отримав ранг інститутського професора. У 1967—1973 роках він очолив фізичний факультет, де створив групу, яка згодом стала Центром теоретичної фізики в інституті. 20 липня 1974 року Вайскопф офіційно пішов на пенсію.

Після відходу з інституту Вайскопф розгорнув бурхливу діяльність із залучення уваги громадськості до питань ядерної безпеки. У 1983 році в інтерв'ю він назвав ядерну бомбу «тінню свого життя».

Членство в громадських організаціях і академіях Папська академія наук (з грудня 1975 року) Національна академія наук США Американська академія мистецтв і наук (президент у 1976—1979 роках) Федерація американських вчених Американське фізичне товариство (президент у 1960—1961 роках) член-кореспондент Австрійської, Баварської, Данської, Французької, Шотландської та Іспанської академій наук Іноземний член АН СРСР (1976)

Наукові досягнення У 1930-х роках під керівництвом Нільса Бора займався випромінюванням внутрішніх електронів атома. Описав вплив скінченності розмірів ядра на тонку структуру рівнів (так званий ефект Бора — Вайскопфа). Показав, що розширення ліній в спектрі випромінювання визначається співвідношенням невизначеності Гейзенберга. У Цюриху сконцентрувався на розробці квантової теорії поля. У цій області спільно з Вольфгангом Паулі йому вдалося показати можливість побудови самоузгодженої теорії скалярного поля, що дало йому змогу в 1934 році дати квантовомеханічний опис заряджених бозонів. У 1936 році розробив теорію поляризації вакууму. У Рочестерський період займався ядерною фізикою, розробивши разом із Гансом Бете та Львом Ландау статистичну теорію ядра. У 1938 році передбачив ефект кулонівського збудження ядер. У 1943—1946 роках працює над атомним проєктом. Після війни займається різними питаннями ядерної фізики. У 1950 році спільно з Е. Конвеллом описав розсіювання носіїв заряду в твердих тілах на заряджених центрах. У 1954 році спільно з Г. Фешбахом і Ч. Портером розробив оптичну модель ядра атома.

Нагороди 1956 — Медаль імені Макса Планка, Німецьке фізичне товариство 1970 — Медаль Бориса Прегаля, Нью-Йоркська академія наук 1972 — Prix Mondial Cino de Duca за гуманізм у науці 1977 — Медаль Мар'яна Смолуховського, Польське фізичне товариство 1978 — Order pour le Merite 1980 — Національна наукова медаль США 1981 — Премія Вольфа з фізики 1983 — Медаль Роберта Оппенгеймера 1984 — Медаль Альберта Ейнштейна 1988 — Премія Енріко Фермі 1990 — Премія Людвига Вітгенштейна, Австрійська дослідницька організація 1991 — Медаль соціального захисту населення, Національна академія наук США 1992 — Медаль Комптона, Американський інститут фізики

Названі на його честь Ефект Бора — Вайскопфа

Бібліографія

Примітки

Посилання