Украї́нське націона́льне відродження або український націоналізм, українське народництво — соціальний та політичний рух започаткований на території Російської та Австро-Угорської імперій, що виступав за визнання факту існування, національно-культурне відродження й становлення української нації з власною мовою, історією та культурою, один з національних рухів Європи ХІХ ст.

Існує безліч різних теорій і оцінок сутності українського національного відродження, як політичного, соціального, національно-визвольного руху. Український національний рух зародився на території Російської імперії у колах козацької старшини, під впливом історичних процесів у Європі кінця XVIII ст. Великодержавна політика російського самодержавства призвела до піднесення українського національного руху в імперії в середині XIX ст. На початку XX ст. він остаточно перейшов у свою політичну стадію і характеризувався активною боротьбою українців за свої як культурні, так і політичні права. З виникненням українських партій, розв'язання національного питання в Росії пов'язується з розв'язанням політичних проблем: ліквідація самодержавства, встановлення парламентаризму, надання демократичних свободУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ. Новітня Історія України (Історія XX ст.)Рибалка І. К. Розвиток українського національного руху // Історія України. Частина II: Від початку XIX ст. до лютого 1917 року [підручник для іст. фак. вищих навч. закладів]. — Харків: Основа, 1995. — 480 с..

Історія Серед дослідників відсутній єдиний погляд про час і місце виділення з українофільства як феномену політичного українського руху. Також дискусійним є питання про основні рушійні сили його формування.

У своєму досліджені «Українство в Росії: Новійші часи.» Володимир Дорошенко розділяє розвиток українського руху в Росії на три етапи. Перший, Полтавсько-Харківський, тривав з кінця XVIII ст. до 40-х років XIX ст. Саме тоді, у 1791, козацька старшина направила Василя Капніста до Німеччини шукати допомоги проти «російської тиранії», котра брутальною рукою скасувала українські вольності. Другий, Петербурзько-Київський, тривав в 40-х роках. В 70-х роках рух переноситься до Києва. Відтоді, на його думку, Київ стає столицею новітнього українського руху. Подібні стадії виділяв і М. С. Грушевський.

Початок Детальніше: Новгород-Сіверський патріотичний гурток та Малоросійське таємне товариство

Відокремлення українців із християнського загалу Речі Посполитої відбувалося на ґрунті української етнічної ідентичності в ході: піднесення ролі міст як інтелектуальних центрів; пошуків релігійного порозуміння між православними і католицькими конфесіями; поширення протестантського руху і реформаційного вільнодумства в умовах утисків як на Заході, так і на Сході Європи; розвитку православних церковних братств і відповідної шкільної освіти; загострення боротьби православної церкви з католицькою; боротьби козацтва за своє самоутвердження та виникнення союзу козацтва з православною церквою. Могутній поштовх процесам самоідентифікації українських вищих прошарків суспільства з українською людністю, з українською територією та з українськими релігійними цінностями був даний національною революцією 1648–76. Однак, після прийняття Гетьманщиною протекції московського царя ці процеси поступово почали згасати. Козацька еліта віддавала перевагу не стільки політичній чи етнорелігійній ідентичності, скільки становій, добиваючись зрівняння себе в правах з російським дворянством.

Поштовхом до відродження української національної ідентичності стали загальноєвропейські історичні зміни 18-го ст. Вони збудили в української еліти потребу знайти свою «українську правду». І хоча цей пошук спочатку підпорядковувався передусім становим інтересам української козацької старшини, однак створення українською елітою власного історичного міфу (найвиразніше представленого в анонімній «Історії Русів») та консолідація навколо ідей республіканізму дали їй можливість вийти за межі корпоративних інтересів і закласти наріжні камені в процес формування модерної української націїОлександр Реєнт. Модерна українська нація. Зародження, формування та утвердження. .

У квітні 1791 року Василь Капніст разом зі своїм братом Петром за дорученням українських патріотичних кіл (Новгород-Сіверського патріотичного гуртка) перебував у Берліні. Він вів переговори з представниками пруських урядових кіл, про можливість надання допомоги українському національно-визвольному рухові у випадку відкритого збройного виступу проти російського самодержавства.

1821 року Василь Лукашевич заснував Малоросійське таємне товариство, що ставило собі за мету створення української самостійної держави.. Осередки товариства існували в Києві, Полтаві, Чернігові та інших містах. Малоросійське таємне товариство мало тісні зв'язки з Товариством Об'єднаних Слов'ян і польськими патріотичними організаціями, зокрема товариством Темпляри. В 1826 членів Малоросійського товариства заарештовано.

У Російській імперії

У січні 1846 року в Києві створено таємну політичну організацію — Кирило-Мефодіївське товариство. Ініціаторами виступили: Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич, з квітня 1846 року до товариства вступив Тарас Шевченко.

Програмні положення товариства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму. Кирило-Мефодіївське товариство було одним з проявів піднесення національного руху на українських землях та активізації загальнослов'янського руху під впливом визвольних ідей періоду назрівання загальноєвропейської революційної кризи — «Весни народів»

Кирило-Мефодіївське товариство ставило собі за мету побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти; створення демократичної федерації слов'янських народів, знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян.

Після поразки у Кримській війні царський уряд пом'якшив внутрішню політику, проголошено амністію і членам Кирило-Мефодіївського товариства. Центром українського життя став Петербург, де зібралось багато членів товариства. 1859 року в Петербурзі створено першу українську громаду — культурно-освітню організацію, що ставила собі за мету поширення національної ідеї шляхом просвітницької діяльності. Через два роки аналогічна громада виникла у Києві.

Також наприкінці 1850-х років на правобережжі Наддніпрянської України виникає народницько-культурна течія інтелігенції — хлопоманство. Цей рух під впливом ідей Заходу проявився спочатку серед освіченої молоді, зокрема студентів Київського університету, які належали до польських або давно сполонізованих українських шляхетських родів, але внаслідок народницького світогляду почали відмовлятися від соціальної й культурної солідарності зі своїм станом і намагалися зблизитися з місцевим українським селянством. Усвідомивши, що варто служити тому народові, серед якого живеш, вони переходили в православ'я, відмовлялися від підтримки польського національного руху, та виходили з польських студентських організацій, натомість засновуючи українську громаду. Вони почали говорити й писати українською, брати участь у селянських святах, вдягалися у народний одяг, вживали селянську їжу, вели селянський спосіб життя, родичалися і навіть одружувалися з селянками. Таким чином вони підкреслювали, що на відміну від російської держави визнають існування українського народу.

Хлопоманство знайшло також відгук серед молоді Лівобережної України, зокрема у Полтаві, Чернігові, перекинулося до Харкова, Одеси та інших міст. Серед основоположників хлопоманства були: В. Антонович (ідеолог та неофіційний лідер руху), Т. Рильський, Б. Познанський, К. Михальчук, П. Житецький, П. Чубинський. Відповідаючи на докори з польського боку в зраді й ренегатстві, Антонович закликав повернутися до народності, колись покинутої предками, й активно працювати для неї, аби спокутувати гріхи своїх батьків перед народом. Хлопомани відкидали співпрацю з російськими революціонерами та відмовлялися від радикальних методів боротьби, проголошуючи єдиною своєю метою турботи про народну освіту. Також вони спростовували російські звинувачення у сепаратизмі, оскільки не ставили питання про відокремлення України від Росії, вважаючи, що для непідготовленого й переважно неосвіченого народу ця проблема не була актуальною. Вони не визнали польських претензій на українські землі та оголосили діяльність польських повстанців в Україні безглуздою. Підкреслення аполітичності випливало з переконання, що насамперед варто піднести освіту й культуру українського народу. Тому хлопомани діяли легально, щоб не наразитися на закиди у революційній діяльності.

Через свої погляди хлопомани викликали підозру як у поляків, так і у росіян. Патріотично налаштовані поляки вважали хлопоманів зрадниками «польської справи» та помстилися їм, надавши інформацію про них російській владі. Росіяни також ставилися до хлопоманів з підозрою та вважали, що ті в такий спосіб намагаються прив'язати український народ до поляків, підбурюють його незадоволення російською владою, використовують незнання ним російської літературної мови.

З 1859 хлопомани працювали у Київській громаді; допомагали організовувати недільні школи, співпрацювали з редакцією «Основи». Під час літніх вакацій організовували пізнавальні мандрівки Україною. Після польського повстання 1863—64 припинили свою діяльність, згодом перенісши її без організаційного оформлення до Київської громади. Хлопомани внесли великий вклад у формування української ідентичності, розпочавши дослідження історії, культури народу, та у формування художньої української літератури на основі народної мови. Своєю діяльністю вони заклали чіткі світоглядні орієнтири щодо формування української нації.Шандра В. С. ХЛОПОМАНСТВО, народницько-культ. течія // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2013. — 688 с.: іл..

На початку 70-х років, під впливом зростаючих революційних настроїв в Росії та усвідомлення неможливості подолання українського руху через його підтримку в Австрії, царський тиск почав слабшати. Український рух знову відновлюється і на його чолі стає київська громада, до складу якої входили Володимир Антонович, Павло Житецький, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Павло Чубинський, Володимир Страшкевич, Олександр Русов та інші. Особливого впливу набули ідеї Михайла Драгоманова, який проповідував соціалізм і стверджував, що українська нація повинна повернутися «в сім'ю культурних європейських народів, в яку вона входила до кінця XVII століття»

Проте бурхливий розвиток українського життя призвів до нових звинувачень українців у сепаратизмі. Російською владою українство в цей період розглядалося як течія «безпідставна, штучна, зрадницька». Його небезпека полягала в його націленості «на руйнування єдності російської нації і держави, на те, щоб „відібрати“ тим самим частину національної території разом з Києвом — „матір'ю міст руських“»Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). — СПб., 2000. — с. 39.Колмаков В. Б. Об одном националистическим нарративе начала XX века // Вестник Воронежского государственного университета. Серия: Философия: научный журнал ВАК РФ. — Воронеж: Воронежский государственный університет, 2010. — Вып. 1. — С. 48-61. — ISSN 1814—2958.. Наслідком стало підписання в 1876 році сумнозвісного Емського указу — розпорядження російського імператора Олександра II, спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком.