Украї́нський націоналі́зм — політична ідеологія, а також громадсько-політичний рух, що ставить на меті створення і розвиток української національної держави та/або захист національної самобутності. Націоналізм вимагає в першу чергу національної самосвідомості, усвідомлення національної спільності групи людейThe National Question in Yugoslavia: Origins, History, Politics Ivo Banac Google Books.
Джерела українського націоналізму вбачають передусім у поезії Тараса Шевченка, де український націоналізм виступає як поєднання цінності особи та нації, самобутньої культури та державної незалежностіВ. Лісовий. Націоналізм український // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. — Київ: Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України: Абрис, 2002. — С. 412..
Історія Термін «націоналізм» був запропонований Йоганном Готфрідом Гердером (nationalismus) наприкінці 1770-х років.T. C. W. Blanning (2003). The Culture of Power and the Power of Culture: Old Regime Europe 1660—1789, Oxford University Press, ст. 259—260, ISBN 978-0-19-926561-9. Його розвиток тісно пов'язаний із розпадом станового поділу суспільства, який існував в історичну епоху між раннім Феодалізмом та Індустріалізацією.
Виникнення течії
Як і для багатьох інших етнічних груп Європи, за визначенням М. Гроха, українське націєтворення розпочалося наприкінці XVIII ст. проявами наукового зацікавлення мовою, літературою, фольклором та історією рідного краю. На Лівобережній Україні група освічених дворян, нащадків козацької старшини розпочала наукові дослідження з української мови та фольклору. Їх представникам належить авторство першого літературного твору, створеного народною українською мовою («Енеїда» І. Котляревського, 1798), першої національної історії українців («Історія Русів») тощо. В 1830-х рр. цей рух розгортається вже не лише в Харкові, але й у Києві, де Миколою І був заснований університет імені Володимира, який мав на меті русифіковувати українську інтелігенцію, але це не завадило поширенню української ідеї в його стінах. В київському регіоні виріс також Тарас Шевченко, чия перша поетична збірка 1840 р. («Кобзар») справила величезний вплив на розвиток національного руху завдяки поєднанню національного та соціального елементів. Під впливом наддніпрянських українців, а також слов'янських народів Габсбурзької монархії в 30-х рр. У Львові сформувався патріотичний гурток греко-католицьких священиків і семінаристів. Найважливішим здобутком їх діяльності стали руська граматика і перший літературний твір розмовною українською мовою Галичини — альманах «Русалка Дністровая».
1846-го в Києві було створено Кирило-Мефодіївське братство з його національно-українською програмою проте вже наступного року товариство було викрито, а його учасників і прихильників заарештовано, а потім засуджено до тривалих термінів заслання. Невдовзі революція 1848 р. стала нетривалим підготовчим етапом національно-культурного відродження і сприяла розгортанню динамічного політичного руху галицьких українців. Потужними рушійними силами тут були організуюча роль УГКЦ і, до певної міри, політика Відня, що використовував русинів у боротьбі з польським домінуванням в Галичині. Виникали національні організації, очолені Головною Руською Радою з місцевими осередками, з'явилась українська преса. Згуртуванню національних сил сприяли вибори до парламенту та діяльність у ньому українських депутатів, а також робота делегатів-українців у Слов'янському з'їзді. Було розроблено національно-політичну програму, в якій проголошено єдність усіх українців і висунуто гасло поділу «коронного краю Галичини» з метою подолання переваги поляків у населеній переважно українцями Східній Галичині. Проте в умовах австрійського неоабсолютизму політичні національні організації зійшли зі сцени, а репрезентований клерикалами-консерваторами та русофілами-старорусинами національний рух втратив свої позиції.
Тим часом українська інтелігенція Росії, скористалася відносно ліберальною тогочасною політикою. Літератори та історики в Петербурзі гуртувалися навколо журналу «Основа», з'явилася мережа громадських товариств. Опісля січневого повстання 1863 р. (в якому взяла участь значна частина українців) почалися переслідування зародків «українофільського» руху, що розглядався як «польська інтрига». Це пояснювалося тим, що польський національний рух розвивався пліч-о-пліч з українським одночасно. Валуєвським указом українській мові було відмовлено в праві на існування, а друкування книжок цією «неіснуючою» мовою заборонено. На початку 70-х рр. були відроджені громади, а в інтелектуальних колах Києва університетські професори В. Антонович і М. Драгоманов окреслили більш диференційовані національно-політичні програми. Однак умови для розгортання національно-культурного руху незабаром погіршилися. Відбулися чергові репресивні акції, зокрема Емський указ.
Від середини 60-х рр., пожвавлюється національний рух у Галичині. Передумовою цього стало утвердження австрійського конституціоналізму, що гарантував основні громадські права та уможливлював політичну активність. Консервативне «москвофільське» угруповування почало втрачати популярність, поступаючись молодшому поколінню народовців. Засновувалися національні організації, як-то, «Просвіта» 1868 р., що з допомогою численних читалень поширювала народну освіту та виховувала національну свідомість. В 1873 р. засновується культурно-наукове Товариство ім. Шевченка, і у 80-х рр. виникають перші українські кооперативи. Агітацію в середовищі селянства провадились разом з греко-католицьким кліром. Це сприяло успіхові, але в той же час змушувало ставити значно поміркованіші цілі. Тому такі інтелектуали, як І. Франко і М. Павлик, стали ініціаторами радикальної та соціалістичної течії, що розвивалася під впливом ідей Драгоманова, який з політичних мотивів 1876 р. емігрував з Росії. Вони заснували 1890 р. першу сформовану українську політичну партію — Русько-українську радикальну партію. Було створено патріотичні спортивні товариства: «Сокіл», на кшталт чеського, і «Січ», швидко розвивалася україномовна періодикаКаппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — Київ: Наук, думка, 1992 — С.105-108.
На загал зародження українського націоналізму відбулось на зламі XVIII—XIX ст. як визнання власних культурних особливостей козацько-шляхетської еліти та культурницьких інтересів нової інтелігенції. Саме поняття «націоналізм» було введене в 1880 — 1890-х роках. На той час воно ототожнювалося, головне, з культурним самовизначенням представників української інтелігенції або як альтернатива «шовінізму».
Початок XX-го століття
Термін «націоналізм» з'являється в українській публіцистиці приблизно у 80 — 90-ті роки XIX ст. Спершу цей термін використовувався не на позначення конкретної політичної доктрини, а передбачав досить широке коло суспільно-політичних уявлень та вподобань українців. Наприклад, Борис Грінченко в «Листах з України Наддніпрянської» вирізняє серед українських діячів «формальних націоналістів», які «виявляють прихильність до всього вкраїнського: до вкраїнської мови, до вкраїнської літератури, навіть до вкраїнської одежі,— але й тільки…», та «свідомих українських націоналів-народолюбців», або, як згодом стали їх називати, «національно свідомих» українців.Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської // Грінченко Б. — Драгоманов М. Діалог про українську національну справу. — К. : Ін-т укр. арехографії НАНУ, 1994. — С.. На рубежі XIX—XX ст. ситуація змінилася: поділ українського національного руху на окремі конкуруючі течії і боротьба між ними призводять до ідеологізації і політизації поняття «націоналізм».
Спочатку українські соціал-демократи цілком у дусі ортодоксального марксизму почали ототожнювати «український націоналізм» із «буржуазною інтелігенцією» та її намаганнями очолити визвольний рух мас. Саме тоді вони запровадили поняття «український буржуазний націоналізм». Лев Юркевич писав у 1910 р. про те, що «з відродженням неісторичних націй, з національною самоорганізацією в них класів — національна буржуазія, яка називає себе „інтелігенцією“, намагається стати на чолі народу, прикривається патріотичною ідеологією, котрою зодушевлює „інтелігенція“ народ на сліпу їй службу».Рибалка Л. Про патріотизм // Наш голос. — 1910. — Ч. 1. — С. 115. Одним із найактивніших опонентів «буржуазного націоналізму» був публіцист, який друкувався під псевдонімом «Дм. Закопанець» — у майбутньому автор відомого маніфесту радикального українського націоналізму Д. Донцов. Цікавим є той факт, що українських соціал-демократів, зокрема Д. Донцова та Л. Юркевича, вважав «буржуазними націоналістами» за їхні позиції щодо організації робітничого руху російський соціал-демократ, лідер більшовиків В. Ульянов (Ленін).
Доба Визвольної війни 1917—1921 років Тогочасна українська ліберально-демократична інтелігенція (або, за термінологією того часу, поступовська), яку соціал-демократи охрестили «буржуазно-націоналістичною», у свою чергу також відмежовувалася від «націоналізму», ідентифікуючи його з радикально-націоналістичною ідеологією, шовінізмом, або ж згадуючи як націоналістів російські шовіністичні кола в Україні.Украинский вопрос. СПб., 1914 (сучасний український переклад: Українське питання. Київ, 1997) В дусі цієї традиції вживав термін «націоналізм» Грушевський у своїх публіцистичних працях. Навесні 1917 р. він згадував про те, що він та його однодумці завжди виступали проти «національного еросу», проти «національного шовінізму», наголошував на тому, що «оборонці української національності не будуть націоналістами».Грушевський М. Народностям України // Великий українець. — Київ, 1992. — С. 106—107.
Водночас з Грушевським, Юркевичем та Донцовим активно використовував термін «націоналізм» політичний теоретик Микола Міхновський. «Головна причина нещастя нашої нації, — писав 1905 р. М. Міхновський, — брак націоналізму серед широкого загалу її […]. У нас на Україні націоналізм дуже принизився: наша нація, виключаючи небагатьох переважно із інтелігенції, — не націоналістична…».Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX століття. — Київ, 1997. — С. 253—254. Міхновський використовував термін «націоналізм» на позначення політичної свідомості українців.
Міжвоєнна доба Практично всі дослідники вважають виникнення радикально-націоналістичного руху реакцією частини українського суспільства на поразку Української революції 1917—1921 років та ліквідацію реальної української державності і поділ етнічних українських земель між іншими державами. До чинників поширення українського націоналізму слід віднести: моральний і політичний занепад українських політичних партій в еміграції, наявність суспільних груп, здатних на самоорганізацію під націоналістичними гаслами (студентство і українські старшини), зростання впливів тоталітарних, право-радикальних рухів у Європі на фоні незадоволення політикою західних демократій, для яких українське питання було маргінальним, зрештою — ідеологічна еволюція окремих особистостей, що мали вплив на суспільну свідомість і наявність нехай слабкої, але власної традиції націоналістичного мислення.