Свято-миколаївський монастир — монастир, який розташований у селі Малий Березний, стоїть над долиною річки Уж, на схилі гори Ділок, що за 40 км на північ від Ужгорода. З 2 березня 2009 року тут розміщений осідок василіянської Провінції св. Миколая на Закарпатті — Срібній Землі.
Заснування та перші роки Початки історії монастиря слід шукати у Середньовіччі, коли цими теренами Русі проходив жвавий шлях із Галичини на Закарпаття через Ужоцький перевал. Часто ходили вказаною дорогою і монахи, які прямували «на Угри» за богослужбовим вином. Відтак хтось із галицьких ченців, згідно з усною традицією, осів біля Ділка, заклавши основи для майбутнього монастиря. А те, що були вони для закарпатців не чужинцями, яскраво засвідчують твори малоберезнянського та мукачівського настоятеля о. Йоаникія Базиловича ЧСВВ, а також о. Олександра Духновича — уродженця недалекого села Тополя, що тепер знаходиться на Словаччині. «Русини зі словаками, болгарами і сербами перед приходом семи скіфських вождів заселяли частини Паннонії; це ті ж самі русини, що з сімома вождями із Волині і Галичини у Паннонію увійшли», — писав перший із них і повторював другий. Такої ж думки дотримувався і виходець із Закарпаття, академік та директор Одеського рішельєвського ліцею Іван Орлай. Не тільки галичани жваво цікавилися цим краєм, але й жителі Срібної Землі — приміром, Мукачівський літопис містить багато повідомлень з історії різних земель України.
Свідченням ранніх етапів існування обителі у Малому Березному є збережена завдяки о. Борису Краснобродському монастирська печатка з викарбуваним на ній 1435 роком. Н. Клин також згадує про те, що монастир розбудовували у 1580–1634 роках, а Г. Симочко подає, що його заснували у 1636 році. Інформацію про заснування обителі у середині XVII століття знаходимо і в гаслі, присвяченому Малому Березному в «Енциклопедії українознавства». Одначе усі ці твердження потребують додаткової перевірки джерелами.
Збереглася й легенда, за якою граф Гомонай, власник Ужгородської домінії, що включала також Малий Березний, запланував збудувати на місці теперішнього монастиря господарські будівлі. А оскільки там колись був сільський цвинтар, то під час копання фундаментів робітники виявили нетлінне тіло багато вдягненої дівчини «выше памяти человъческой погребенное». Гомонаї відмовилися від свого задуму і звеліли звести капличку, в якій місцевий парох подеколи відправляв Службу Божу. Далі легенда знову повертає нас до галицького монаха, який осів у Малому Березному, оскільки «мъста сего приемность обяла и издержала». Він облаштував собі келію, служив у каплиці і навчав хлопців грамоти. А після його смерті це місце зайняв інший чернець.
Розбудова монастиря У 1733 році Малоберезнянська обитель увійшла до складу новоутвореної василіанської провінції св. Миколая на Закарпатті на чолі з мукачівським ігуменом о. Григорієм Булком. Ченці із Мукачевого поповнили список мешканців Святомиколаївського монастиря, який добудували у 1742 році. При монастирі було збудовано «прекрасную церковъ», в якій іконостасна різьба: позолота та «калтованіє» зроблено за прикладом найвідоміших монастирів. Домінія графа Гомонай дарувала монахам десятину з найближчого товариства Мирча.
У 1752 році на пагорбі біля монастиря у Малому Березному збудували храм та капличку — вірних на молитви в обителі збиралося усе більше. Зрештою, у 1760 році малоберезнянський ігумен Герман Ториський-Хватала добудував ще одне крило монастиря: було 20 келій для 12 ченців. У 1764 році монастирську церкву прикрасили іконостасом роботи майстра із Пряшева — чеха за походженням, якому допомагали різьбярі Юрій Плебанович та Тирон Франц із Гуменного, а також стропківський різьбяр Мартин Духновський.
Персоналії
У 1747 році знайшов місце вічного спочинку титулярний єпископ агненський і єпископ мукачівський Юрій Гаврило Блажовський, ЧСВВ (1738 — 20 грудня 1742). Його відновлена після радянських нищень могила розташована на монастирському кладовищі, навпроти входу до церкви. Владика, окрім усього іншого, відзначився ще й тим, що намагався усіляко покращити долю бідного духовенства. Наступник Ю. Г. Блажовського на мукачівській єпископській катедрі Михайло Ольшавський, ЧСВВ (1743–1767) пам'ятний своїми стараннями для розвитку шкільництва на Закарпатті й прагненнями до звільнення греко-католицької єпархії від «опіки» Єгерської латинської дієцезії. Також він залишив по собі переписку з малоберезнянським ігуменом Гедеоном Пазином та маріяповчанським ігуменом Йоаникієм Скрипком, опубліковану у 1934 році у Жовкві.
Окремою сторінкою минувшини обителі є ігуменство о. Йоаникія Базиловича, ЧСВВ (1742–1821 рр.). Цей уродженець села Гливище Ужанського комітату, сучасна Словаччина, і один із перших істориків Срібної землі згаданий як малоберезнянський ігумен у 1782 році, саме у такому статусі він відвідував княжий монастир у Лаврові, де черпав джерела до своїх ґрунтовних історичних праць.
До розквіту монастиря у Малому Березному доклався і мукачівський єпископ Андрій Бачинський (1732–1809 рр.). Єрарх славний тим, що сприяв культурному пробудженню Карпатської України і прагнув до об'єднання Закарпаття і Галичини в одну церковну провінцію. Він же у 1806 році проголосив Малоберезнянський монастир відпустовим місцем. А 11 червня того ж року право вічних повних відпустів на празники св. Миколая і Святої Трійці для обителі надав папа Пій VII. У ті часи ігуменом у Малому Березному був о. Манасій Андрійкович, а у монастирі перебувало дев'ятеро монахів.
Із 11 червня 1858 року до 1861 року ігуменом у Малоберезнянському монастирі був о. Володимир (Іполит) Терлецький — уродженець села Волиця Дубиська, теперішня Волиця Красилівського району Хмельницької області. Він навчався у Кременецькому ліцеї, Віденському університеті, а постриг прийняв на Чернечій горі у Мукачеві. Ігумен товаришував із о. Олександром Духновичем і наприкінці 1858 року у його супроводі вперше їздив у Галичину збирати пожертви на Малоберезнянську обитель. У 1861 рік отця Іполита призначили магістром новіціату у монастирі в Красному Броді. «Однак за причетність до обрядового „пуристського“ руху за очищення східного обряду від латинських нашарувань о. І. Терлецького 1872 року було вислано за межі Австро-Угорщини», — зазначає Володимир Фенич. Чернець виїхав у Київ, у Михайлівський монастир. Згодом він став духівником родини Демидових.
А в Малому Березному у 1861 році новий ігумен, Іриней Зелнія, перебудував церкву і монастир. Звели й каплицю на честь Пресвятої Діви Марії Люрдської. Ще одну каплицю, на честь св. Томи, збудував у 1896 році ігумен Аркадій Пасторій на горі Вильниця. До неї у Томину неділю збиралися на відпуст вірники з багатьох сіл. На початку ХХ століття неподалік в'їзду до обителі з ініціативи місцевої жительки Анни Козак звели капличку над джерелом. Жінка зробила таку пожертву Богові заради здоров'я своєї доньки, яка нездужала на ноги. Анна продала часину поля, пішла пішки до монастиря у Маріяповчі (Угорщина), принесла звідти копію чудотворної ікони, встановила її у згаданій каплиці і приводила до неї дитину молитися. Дівчинка одужала, а місце люди назвали «каплицею на здоров'я».
Монастир за часів реформи василіанського чину У 1911 році здійснили капітальний ремонт монастирської церкви, тоді ж монастир обгородили кам'яним муром. А вже у 1921 році на Закарпатті почалася реформа василіанського чину, до якої монастир у Малому Березному долучився у 1924 році. Першим реформованим василіянином тут став блаженний Павло Ґойдич, ЧСВВ (17 липня 1888 — 17 липня 1960 рр.) — єпископ Пряшівської єпархії (1927–1960 рр.). Першим же реформованим ігуменом з 1928 року був о. Онуфрій Бурдяк, ЧСВВ. З 1932 року усі монастирі Закарпаття об'єднали у реформовану Провінцію св. Миколая. Зреформовані монастирі в Мукачеві, Ужгороді, Малім Березнім, Імстичеві й Хуст-Бороняві, як відзначив о. Атанасій Пекар, ЧСВВ, розквітли, завдяки новим покликанням до чернечого життя.
Оновлені василіяни, обійнявши Малоберезнянську обитель, розгорнули у ній активну працю на Зіслання Святого Духа та інші літні празники, писав єромонах Михайло Ваврик, ЧСВВ. Так, у 1929 році на відпуст тут зібралося приблизно 20000 паломників. З квітня 1932 року монастирський храм розмальовував художник Йосиф Бокшай (2 жовтня 1891 — 19 жовтня 1975) — автор розписів у греко-католицькому соборі та єпископській каплиці в Ужгороді, церкви в Ужгородському василіанському монастирі.
«До того, аби монастирська церква у Малому Березному була розмальована цим художником, найбільше спричинилися такі ченці-василіяни як о. Полікарп Булик, ЧСВВ — тодішній новопризначений настоятель Малоберезнянського монастиря, а також о. Онуфрій Бурдяк, ЧСВВ, який був настоятелем цього монастиря до призначення о. П. Булика. Посвячення вже розмальованої церкви відбулося 21 вересня 1931 року (за іншими даними 1932-го року) на свято Різдва Пресвятої Богородиці, яке здійснив тодішній єпископ Мукачівський Преосвященний Олександр Стойка (1890 — 31 травня 1943). В той день єпископ Олександр наділив пресвітерські свячення диякону Христофору Гафриїлу Миськіву (19 травня 1905 — 7 червня 1973), ЧСВВ», — подає о. Франціск Онисько, ЧСВВ.
У 1933-34 рр. стараннями о. Христофора Миськіва значних масштабів в Ужанській долині набуло Апостольство молитви.
Навчання при монастирі З 1928 року у монастирі діяли чернечі студії: гімназійні (схоластичні), а згодом філософські. «Порядок дня схоластиків був схожий з новиками, але акцент робився на вивчення мов і інших предметів. Щодня до обіду: хор, вправи пам'яті, грецька та латинська мови; після обіду — в понеділок, середу і п'ятницю — руська та німецькі мови та задачі (понеділок і середа — латинь, п'ятниця — німецька мова); вівторок і четвер — прогулянки та духовні читання», — цитує архівні документи сучасний дослідник із Закарпаття В. Кічера.
Після того, як у 1932 році чехословацька влада заборонила василіанам-українцям із Закарпаття здобувати освіту в Галичині, у Малому Березному гуманістики навчалися п'ятеро студентів, а філософії — шестеро. Організацію цього процесу доручили о. Степану Решетилу. А отець Христофор Миськів керував початковими студіями. «Святіший Отець подарував на цю справу 25000 лір. А Др. Вінтер з м. Оломоуц (теперішня Чехія), пожертвував на „Дім Студій“ аскетичну та богословську бібліотеку. Навчання розпочалося у Малоберезнянському монастирі 27 жовтня 1928 року. В цей час настоятелем був о. Степан Решетило, ЧСВВ, а серед професорів згадуються такі ченці-василіяни як о. Микола Дудаш і о. Йосиф Мартинець», — пише о. Франціск Онисько.