«Баррі Ліндон»Точніший переклад — «Баррі-Ліндон», адже це подвійне прізвище. () — кінофільм американського режисера Стенлі Кубрика, широко визнаний за одну з вершин історичного («костюмованого») кінематографу. Це вільна екранізація крутійського роману класика англійської літератури Вільяма Мейкпіса Теккерея, в якому розповідається про долю ірландського авантюриста Редмонда Баррі, що поставив собі за мету будь-якою ціною зробити кар'єру та увійти до англійського вищого товариства середини XVIII століття. Незважаючи на тригодинну тривалість, оповідь міцно прошита нитками паралельних місць та лейтмотивів, які створюють своєрідний дзеркальний лабіринт ситуацій, що віддзеркалюються одна в одній. Через прагнення до максимально можливої автентичності, Кубрик наполягав на використанні не лише справжніх декорацій, але й костюмів; усі зйомки відбувалися на натурі. Інтер'єри освітлені лише природним денним світлом або свічками, що дозволило досягти надзвичайних ефектів світлотіні. На 1 березня 2024 року фільм займав 189-ту позицію у списку 250 кращих фільмів за версією IMDb.
Сюжет
Частина перша: «Якими способами Редмонд Баррі здобув ім'я та титул Баррі Ліндона». Події розгортаються в Ірландії середини XVIII століття. Редмонд Баррі — простий, незіпсований сільський хлопець — живе в будинку овдовілої матері. Його перше кохання — кузина Нора — далека від цнотливості у поводженні з чоловіками. Проте Редмонд мріє пов'язати саме з нею своє майбутнє, поки на обрії не з'явл'яється англієць капітан Квін. Це чоловік боязкий, але заможний. Родичі Нори винні йому велику суму грошей та розраховують залагодити справу, видавши Нору заміж за капітана.
Під час обіду з нагоди заручин Нори з капітаном Редмонд прилюдно образив нареченого (кинувши йому в обличчя келих вина) та викликав його на дуель. Родина Нори не має змоги підкупити Редмонда, тож інсценується загибель капітана під час поєдинку. Редмонд змушений тікати від правосуддя. На лісовій дорозі його підстерігають грабіжники та оббирають до нитки. Опинившись без гроша за душею, молодик поступає на службу до англійської армії.
Службу Редмонда в армії показано як низку кулачних боїв та битв, що вражають безглуздим кровопролиттям. Англійські солдати слугують гарматним м'ясом на полях Семирічної війни, причини й цілі якої — за зауваженням оповідача — невідомі нікому. Скориставшись нагодою (інтимне спілкування двох офіцерів-коханців під час купання в ставку), Редмонд одягається у форму гінця до прусського командування та дезертує з війська. Його шлях пролягає у напрямку нейтральної Голландії.
За першим нечесним вчинком йдуть наступні. По дорозі Редмонд зваблює німкеню, чоловік якої служить у війську. При зустрічі з прусським капітаном Поцдорфом Редмонд видає себе за британського офіцера, проте проникливий Поцдорф здогадується, що перед ним — дезертир. Викривши таємницю Редмонда, капітан шантажем вербує його до прусської армії. Ірландцеві нічого не залишається, як проміняти червоний англійський мундир на синій прусський.
Під час битв Редмонд виявляє відвагу та надає допомогу контуженому капітанові, проте навіть при врученні нагороди полковник відзначає його безпринципність та лінь: «Незважаючи на всі таланти та відвагу, добром ти не закінчиш». Після закінчення війни Поцдорф викликає свого протеже до Потсдама, щоб представити його дядькові — керівникові поліції Фрідріха Великого. Скориставшись шансом вирватися із задушливого світу прусських військових, Редмонд з солдата перетворюється на таємного агента поліції.
Молодому ірландцеві доручають стежити за співвітчизником — шпигуном, вільнодумцем та шулером, який за завданням австрійської дипломатії роз'їжджає Європою під ім'ям шевальє де Балібар. За планом Поцдорфа, Редмонд має видати себе за лакея угорського походження. Шевальє (напудрений одноокий старий) готовий прийняти на віру підроблені рекомендації Редмонда, але той відкриває йому істину щодо своєї місії. Уклавши спілку з Балібаром, він стає спочатку його лакеєм, а згодом компаньйоном у шулерських витівках.
Після того, як шевальє обіграв принца Тюбінгенського, прусський король наказав вислати настирливого шевальє за межі Пруссії. Баррі заздалегідь попередив про це свого покровителя та успішно зіграв його роль перед прусськими офіцерами. Відтоді два товариші разом роз'їжджали по європейських столицях: шевальє нечесними методами обігрував аристократів, а Баррі, як майстерний фехтувальник, на дуелях змушував їх до погашення картярських боргів. Проте мандрівне життя не дало йому сподіваного багатства.
З часом Баррі починає придивлятися до багатих спадкоємиць, розраховуючи пов'язати своє життя з однією з них. Його жертвою стає графиня Ліндон — чарівна дружина немічного Чарльза Ліндона, британського «посла при деяких малих дворах Європи». молода жінка скніє від життя з інвалідом-подагриком, який нагадує хвору на водянку стару бабу. Сер Чарльз підозрює дружину в невірності, від удаваної невинності Баррі він втрачає самовладання, а під час з'ясування стосунків з молодим суперником його життя обриває серцевий напад. За цією сценою йде чорний екран з написом «антракт».
Частина друга: «Розповідь про мінливості та лиха, які спіткали Баррі Ліндона» Через рік після смерті сера Чарльза (15 червня 1773 року) його вдова одружилася з Редмондом Баррі. З цієї нагоди король дозволив йому взяти подвійне прізвище — Баррі Ліндон. Під час весільної церемонії графиня вже, мабуть, була вагітна, бо ще до кінця року в неї народився син, названий ірландським ім'ям — Браян. Подружжя рідко бачили одне одного, оскільки Баррі залишив дружину з немовлям у заміській садибі, а сам жив життям гуляки в столиці. Господарством у садибі Ліндонів стала заправляти мати Баррі, яку покликали з Ірландії.
Одначе, за словами оповідача, доля розпорядилася таким чином, щоб Баррі закінчив своє життя на самоті та в бідності. Вкрай несхвально сприйняв «поспішний» шлюб матері син та спадкоємець сера Чарльза — юний лорд Булінгдон. У розмові з гувернером — преподобним Рантом — він затаврував вітчима як «пересічного пройдисвіта». Гостра ненависть та станова пиха, яку він відчував щодо «ірландського парвеню», підігрівалася великою прихильністю до матері. Баррі не бачив іншого способу «виховання» пасинка та зміни ставлення до себе, окрім тілесних покарань.
Баррі та його мати відчували хисткість свого становища: спадкоємцем всього майна графині є лорд Булінгдон. Щоб забезпечити своє майбутнє, вони всіма способами намагаються здобути для Баррі титул баронета або графа. У гонитві за цією метою Баррі розтрачує майно Ліндонів на хабарі впливовим придворним, розваги для них, скуповування творів мистецтва. Оповідач зауважує, що ті самі якості, які дозволили Баррі нажити майно, привели його до краху.
Минають роки. Лорд Булінгдон, що вже підріс, якось у присутності поважних гостей образив вітчима та оголосив про те, що покидає будинок батьків. Між вітчимом та пасинком зав'язалася бійка, не достойна для людей їхньої верстви. Справа набула розголосу. Вельможі стали цуратися Баррі й таким чином поклали край його надіям на здобуття титулу та незалежність від майна подружжя.
До власного сина Баррі відчував сліпе обожнювання. Він залучав його до занять, гідних його шляхетського становища: крокету, фехтування, риболовлі, полювання, верхової їзди. Проте син якось втік з дому з метою об'їздити придбаного для нього скакуна, впав з нього та після нетривалої хвороби помер.Падіння дитини показано в єдиному за весь фільм флешбеку. Кубрик, очевидно, вважав, що детальний виклад цієї історії невиправдано затягне хронометраж фільму. Флешбек було введено, аби підкреслити емоційну напругу моменту. Див. про це його інтерв'ю Сіману. Смерть улюбленого сина приголомшила Баррі; він привчився заливати біль вином.
Відтепер у садибі Ліндонів панував смуток. У розкішних залах валяються порожні пляшки, на кріслах дрімають товариші господаря. Подружжя практично не бачить одне одного, а їхнє майно тане на очах. Причина цього становища — борги, які наробив Баррі. Його мати запроваджує в садибі режим суворої економії й навіть готується звільнити відданого графині Ранта. Леді Ліндон намагається покінчити життя самогубством, прийнявши отруту. Рант повідомляє про це лорда Булінгдона.
Для Баррі настає час розплати. Лорд Булінгдон прибуває в Касл-Гектон, щоб викликати вітчима на поєдинок за образу, що йому було завдано багато років тому. За словами молодої людини, однолітки нехтують його за нездатність покласти край «лютій та неосвіченої тиранії обох Баррі» над його сімейством. Під час розмови з напівп'яним вітчимом у нього тремтить голос, а під час поєдинку — починається блювання. Незважаючи на незручність та зірваний постріл, Булінгдону вдається поранити Баррі в ногу, яку згодом було необхідно ампутувати.
Дізнавшись про поранення, мати Баррі вирушає до будинку місцевого хірурга, щоб доглядати за сином. Там до них приходить посильний від лорда Булінгдона, що пропонує вибір — судове переслідування за неплатоспроможність або виїзд за межі Англії з річною рентою 500 гіней. Баррі робить вибір на користь останнього. Голос за кадром повідомляє, що вони повернулися до Ірландії, а трохи згодом Редмонд відновив на континенті «колишнє життя гравця, але без минулого успіху».
В останній сцені фільму показано, як 1789 року Булінгдон з матір'ю в одній із зал палацу розбирають рахунки. Увагу графині привертає запит від «Р. Баррі» на виплату обіцяних йому 500 гіней. Її погляд затуманюється, перш ніж вона ставить на записці свій підпис: «Г. Ліндон». Відтепер імена Баррі та Ліндон пишуться окремо. Під урочисті акорди генделівської «Сарабанди» на чорному екрані спливає текст епілогу:
Згадані особи жили і сварилися під час правління Георга III. Добрі та погані, красиві та потворні, багаті та бідні — тепер вони всі однакові.
Першоджерело Фільм має літературне першоджерело — крутійський роман В. М. Теккерея «Пригоди Баррі Ліндона» (The Luck of Barry Lyndon ), який побачив світ 1844 року.Сучасники вважали прототипом Баррі-Ліндона авантюриста (1747—1810), який був відомий своїм скандальним шлюбом з графинею Стратмор, від якої по прямій лінії походить мати Єлизавети II. На питання про причини зацікавлення жанром крутійського роману Кубрик відбувся жартом: «Спробуйте пояснити, за що ви покохали свою дружину — це цілковито безглузде заняття». Літературний дебют Теккерея зазвичай не зараховують до найбільших літературних досягнень вікторіанського часу. З позицій сьогодення книгу визначають як «маловідому, напівпародійну переробку тем крутійських романів Філдінга та Смолета». Те, що вибір Кубрика припав на не найсильніший роман не найбільшого письменника вікторіанської Англії, дозволило Гарольдові Розенбергові 1976 року дорікнути Кубрику в «рециркуляції літератури, яку ніхто не читає». Відкидаючи звинувачення в нерозбірливості, Кубрик зауважив, що глибші романи неможливо без істотних втрат перетворити на дво- або тригодинний фільм.
Натомість рецензент The New York Times відзначає продуманість вибору літературного першоджерела. На відміну від режисерів інших історичних реконструкцій, Кубрик не прагнув до неможливого, коли з музейною ретельністю відтворював епоху, в яку жив автор книги.А. О. Скотт далі розмірковує про те, що бережливе збереження всіх нюансів та деталей першоджерела не дозволяє навіть найкращим екранізаціям класики піднятися вище рівня «чарівної посередності, так якби вони були шкільними творами на теми великих книг, а не їхніми повнокровними відтвореннями». Своїм джерелом Кубрик обрав своєрідну «костюмну драму» — ту книгу Теккерея, в якій письменник свідомо відтворив стиль та умовності літератури давно минулої епохи з метою протиставити її «жахливому гумору» сучасного йому мистецтва.