Сьоґуна́т Е́до (яп. 江戸幕府, едо бакуфу, 12 лютого 1603 — 14 жовтня 1867) — загальнояпонський самурайський уряд авторитарного типу під керівництвом сьоґунів з родини Токуґава з центром у місті Едо (сучасне Токіо). Існував 265 років — від часу призначення Токуґави Іеясу сьоґуном (1603) до відновлення прямого імператорського правління в Японії (1867), знаного як Реставрація Мейдзі. За час функціонування сьоґунату ним правило 15 сьоґунів. За всю політичну історію самурайства він вважається найпотужнішим центральним урядом з високим рівнем внутрішньої організації. За назвою правлячої родини його також називають сьоґунатом Токуґава.

Заснування

У 1590 (18 рік Теншьо) Токуґава Ієясу отримав землі у регіоні Канто в обмін на старі маєтності в районі Токайдо. У нових володіннях він створив потужну військово-економічну базу для завоювання Японії. Після смерті свого сюзерена Тойотомі Хідейоші у 1598 році, Ієясу знешкодив опозиціонерів на чолі з Ісідою Міцунарі у битві при Секіґахарі (1600) і став фактичним володарем країни.

У 1603 отримав від імператорського двору посаду сьоґуна (征夷大将軍) та заснував у місті Едо новий сьоґунатВерховенство влади Токуґави Іеясу в Японії постало у результаті його перемоги у битві при Секіґахара 1600 року (5 року Кейтьо) і новому перерозподілі земель країни серед його союзників. Можна стверджувати, що сьоґунат, фактично, існував вже з цього моменту, оскільки вся країна була об'єднана влади під проводом Токуґави. Однак традиційна японська історіографія вважає 1603 рік датою заснування офіційного самурайського уряду, оскільки саме цього року Токуґава Іеясу був призначений імператорським двором на посаду сьоґуна (征夷大将軍), а його режим, що базувався на особистому авторитеті, отримав офіційне визнання і статус державного.. Це легітимізувало його владу та перетворювало його самого на голову всіх самураїв країни. Усім провінційним володарям даймьо було наказано взяти участь у будівництві сьоґунського замку та облаштуванні міста Едо, а також створити карти та земельні кадастри міст і сіл своїх удільних володінь. Цим Токуґава продемонстрував, що саме він є лідером Піднебесної.

У 1605 (10 рік Кейтьо) Іеясу передав посаду сьоґуна своєму синові Токуґаві Хідетаді, засвідчивши, що вона передаватиметься спадково у роді Токуґава, і перебрався до замку Сунпу. Екс-сьоґун продовжував тримати реальну владу у своїх руках і в Осацьких кампаніях 1614—1615 знищив свого найзапеклішого опонента — сюзеренівський рід Тойотомі.

Система бакухан Разом із заснуванням сьоґунату Токуґава формувалася система обов'язків та прав між центральною владою і провінційними володарями даймьо. В японській історіографії ця система носить назву «бакухан» (幕藩体制), «системи сьоґунату і ханів», від першого ієрогліфа слова сьоґунат — «баку» (幕) і назви удільного володіння даймьо — «хан» (藩).

У 1615 (1 рік Ґенна), одразу ж після Осацьких походів, сьоґунат встановив суворі законодавчі положення, які обмежували даймьо у правах, посилюючи їхню залежність від центрального уряду. Цими положеннями були указ «Одна країна — один замок» (一国一城令), за яким один даймьо міг мати лише один замок у своїх володіннях, і «Закони для військових домів», згідно з якими провінційним володарям заборонялося надміру укріплювати свої замки та укладати політичні шлюби з сусідніми володарями без дозволу сьоґунату.

Відповідно до заслуг чи кровних зв'язків із правлячим домом Токуґава, усі даймьо були поділені на три категорії — сімпан (близькі хани), фудай (давні васали) та тодзама (сторонні пани). До першої входили три бічні гілки роду Токуґава, володарі Оварі-хан, Кії-хан і Міто-хан, та роди Мацудайра, переважно родичі сьоґунів. До другої категорії входили васали роду Токуґава, які служили сьоґуонові Токуґаві Ієясу до заснування сьоґунату. До останньої, третьої категорії, входили колишні васали Тойотомі Хідейоші, які визнали свою залежність від Токуґави після битви при Секіґахара. Як правило, володіння даймьо категорій шінпан і фудай розташовувалися якомога ближче до центру сьоґунату, переважно у Східній і Центральній Японії, в той час як землі, підконтрольні тодзама, знаходились у Західній Японії або на периферії країни.

По смерті Ієясу в 1617 (3 рік Ґенна), 2-й сьоґун Токуґава Хідетада видав грамоти для даймьо, аристократів куґе, буддистських храмів і синтоїстських святилищ, якими гарантував їм право на володіння їхніми землями і демонстрував свою могутність господаря усіх земель Японії. Двома роками потому він покарав Фукушіму Масанорі, володаря Хірошіми, за порушення «Законів для військових домів», позбавивши його земель і самурайського титулу, чим засвідчив для інших даймьо спроможність шьоґунату штрафувати непокірних. 1623 року (9 рік Ґенна) Хідетада передав посаду шьоґуна своєму синові Ієміцу, закріпивши основи правлячої династії Токуґава.

Після смерті Хідетади у 1632 році (9 рік Кан'ей), 3-й сьоґун Токуґава Ієміцу покарав ряд даймьо рангу тодзама за порушення «Законів», вкотре продемонструвавши міць правлячого режиму, влада якого сягала навіть віддаленого Кюсю. Через чотири роки він прибув на чолі величезного 300 000 війська, що складалося з контингентів різних даймьо, до столиці країни Кіото, чим підтвердив свій статус всеяпонського головнокомандуючого. Того ж року, Ієміцу встановив для підлеглих військові повинності, до яких входили заготівля необхідного провіанту, солдат і коней та прибуття за наказом сьоґуна на фронт з самураями, кількість яких передбачалася доходом володінь даймьо. Також Токуґава зобов'язав даймьо виконувати періодично ремонтні роботи у замку Едо та займатися будівництвом дамб на річках у мирний час.

У 1635 (12 рік Кан'ей) Іеміцу видав доповнення до «Законів для військових домів», за яким усі даймьо разом із дружинами, дітьми та численним супроводом були зобов'язані почергово, один раз на два роки, прибувати на службу до резиденції сьоґуна в місті Едо і мешкати у ньому один рік (система почергових відряджень). Саботаж відрядження загрожував ліквідацією хану і родини даймьо-порушника, тому його суворо дотримувалися. Така політика сьоґунату виснажувала фінанси провінційних володарів, які витрачали величезні кошти на подорож і утримування почту, і зменшувала ризик повстання, особливо на периферійних землях, які контролювали так звані тодзама, представники найменш лояльного до режиму класу даймьо.

Таким чином, на кінець правління Токуґави Ієміцу остаточно оформилися сюзеренсько-васальні відносини між сьоґуном і провінційними володарями даймьо. Було сформовано каркас владної системи бакухан.

Устрій сьоґунату і ханів Сьоґунат і хани утворювали своєрідну всеяпонську федерацію. Уряд і його землі відігравали роль її політико-адміністративного центру, а хани були подібними до автономних держав, які мали перед центром ряд цивільних і військових зобов'язань, але володіли достатнім рівнем свободи для проведення незалежної внутрішньої політики.

Сьоґунат

Фінанси Сьоґунат існував за рахунок данини з земель безпосередньо підконтрольних йому, так званих бакурьо (幕領, «земель шьоґунату»), також відомих як тенрьо (天領, «земель Піднебесної»). Їх загальний дохід наприкінці 17 століття становив близько 4 мільйонів коку рису на рік. Крім цього, сьоґунат мав прибуток з золотих і срібних копалень у провінціях Садо, Ідзу, Таджіма та Івамі. Під його прямим контролем знаходилися такі великі міста, центри ремесла і торгівлі, як Едо, Кіото, Осака, Наґасакі та Сакаї, які сплачували грошовий податок. Центральний уряд мав також монополію на виготовлення монети, яка була в обігу по всій Японії.

Військо

Військо сьоґунату складалося з гвардійців хатамото (旗本, «тих, хто під прапором») та самураїв ґокенін (御家人, «людей дому»). Вони складали заможну верству японських військовиків, особистих васалів сьоґуна, річний дохід кожного з яких оцінювався менше 10 000 коку. Різниця між ними полягала у тому, що перші мали право шьоґунівської аудієнції, в той час як другі були позбавлені його. Більша частина цих вояків жила у місті Едо. Вони мали обов'язок утримувати при собі декількох васалів. У випадку війни, мобілізаційні ресурси шьоґунату становили 30 000 чоловік.

Окрім особистого війська сьоґун мав армії підконтрольних йому даймьо, які у випадку повстання чи збройного конфлікту зобов'язувалися з'явитися разом з ними на фронт. В середньому контингент одного даймьо нараховував 2 500 вояків.

Адміністрація Адміністративна система сьоґунату була упорядкована за правління 3-го шьоґуна Токуґави Ієміцу. Хоча вона зазнала змін впродовж свого існування, в цілому, її каркас зберіг основні риси середини 17 століття.

Центр Головою всеяпонського уряду вважався сьоґун з родини Токуґава. Хоча за 250 років його особа перетворилася на формального керманича, саме сьоґун залишався джерелом законодавчої і виконавчої влад, а також найвищою судовою інстанцією.

Управлінське ядро уряду складали головні васали Токуґава, так звані «старійшини» тошійорі (年寄), також відомі як родзю. Вони призначалися числом не більше 5 чоловік з тих даймьо категорії фудай, прибуток яких перевищував 25.000 коку на рік. Хоча найвищою адміністративною посадою в сьоґунаті була посада «великого старця» тайро (大老), на неї призначали відповідну особу лише за необхідності, залишаючи за «старійшинами» керування самурайським урядом.

Сполучною ланкою між «старійшинами» і сьоґуном був найближчий слуга останнього, так званий соба-йонін (側用人, «корисний при сьоґуні»). Він повідомляв «старійшинам» накази шьоґуна і передавав їхні пропозиції йому. Хоча формально цей службовець прирівнювався до «старійшин» роджю, він мав повноваження більші, ніж його колеги.

Помічниками «старійшин» були п'ять вакадошійорі (若年寄, «молоді старійшини»), які призначалися з числа особистих васалів сьоґуна, даймьо із невисоким річним статком. До їхнього обов'язку входив нагляд над хатамото.

Інспекцію даймьо здійснювали наділені поліцейськими функціями «великі наглядачі» омецуке (大目付), а інспекцію хатамото — прості «наглядачі» мецуке (目付). Окрім цього, існували посади так званих «трьох управителів» сан-буґьо (三奉行) — управителя всіх японських храмів і святилищ джішя-буґьо (寺社奉行), управителя міста Едо мачі-буґьо (町奉行) і управителя державних фінансів канджьо-буґьо (勘定奉行). На вищезгадані посади, а також посади нижчого рівня призначалися, зазвичай, або даймьо, або хатамото. Вони працювали позмінно, через кожний один місяць.

Судові скарги розглядалися у відповідних судових відомствах, а великі справи виносилися на обговорення «ради» хьоджьошьо (評定所), за участі «старійшин» та «трьох управителів».

Регіони У регіональній урядовій адміністрації важливе місце займало місто Кіото. В ньому розміщувалося представництво сьоґунського «столичного намісника» кьото-шьошідай (京都所司代). На цю особу покладались завдання контролювати імператорський двір та наглядати за володарями Західної Японії, які відзначалися низькою лояльністю до центральної влади. Окрім цього, до важливих для сьоґунату міст, таких як Кіото, Осака і Сунпу, призначалися каштеляни джьодай (上代) та міські управителі мачі-буґьо (町奉行). Останні також були посаджені до міст, які мали особливе стратегічне значення — Фушімі, Наґасакі, Садо та Нікко.

Окрім міської адміністрації, існувала адміністрація повітового і районного рівнів. До більшості земель, які знаходились під безпосереднім контролем сьоґунату, призначалися «намісники» дайкан (代官), підконтрольні управителю державних фінансів канджьо-буґьо. Винятки становили райони регіону Канто та провінцій Хіда і Міно, в яких були посаджені особливі «повітові намісники» ґундай (郡代).

Хан Хан був водночас і володінням даймьо, і системною організацією його управління. Це адміністративно-політичне утворення, яке залежало від сьоґунату, нагадувало сучасну автономну державу у складі великої федерації. За часи панування самурайського уряду в місті Едо, в Японії існувало близько 300 ханів.