Віктор Платонович Петров (псевдоніми — В. Домонтович, Іванов, Віктор Бер, Віктор Петренко та Борис Веріґо; 22 жовтня 1894, Катеринослав — 8 червня 1969, Київ) — український письменник, філософ, соціальний антрополог, літературний критик, археолог, історик і культуролог; доктор історичних та філологічних наук, таємний агент НКВС/МДБ/КДБ.
Наприкінці 1920-х рр. разом із Валер'яном Підмогильним започаткував жанр українського інтелектуального роману, а також паралельно з Ільком Борщаком жанр романізованої біографії. Був одним із засновників Мистецького українського руху.
Життєпис Народився року в місті Катеринославі (нині Дніпро, Україна) в сім'ї російського православного священника та богослова отця Платона (Петрова). Дитинство минуло в Одесі. 1913 року закінчив чоловічу гімназію в місті Холмі, а в 1918 році історико-філологічний факультет Київського університету. Одним з його викладачів, який справив вплив на Петрова, був Володимир Перетц. Отримав срібну медаль за свою дипломну роботу «» і залишився в університеті як професорський стипендіат (1917—1920). Щонайменше до 25 року життя був православним росіянином. Зміна ідентичності на українську відбулася між 1919 та 1921 рр. під впливом Миколи Зерова та Павла Филиповича, спочатку в Києві (де Петров співробітничав у часописі Книгар), згодом під час перебування у с. БаришівкаВ. Ададуров. (не)таємна історія Віктора Петрова. 17 миттєвостей із життя агента радянської держбезпеки. 2-е вид., Львів: УКУ, 2025. С. 156..
Пізніше працював в Етнографічній комісії Української Академії наук. Разом з Андрієм Лободою був редактором Етнографічного вісника (1925—1929) та головою Етнографічної комісії (1927—1933). У 1920-ті роки був тісно знайомий із колом неокласиків. В ці роки він познайомився з дружиною Миколи Зерова — Софією Зеровою — з якою у нього пізніше почнеться роман. 1930 року отримав докторат за дослідження «Пантелеймон Куліш у п'ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». Цього ж року фігурував у справі фіктивної Спілки визволення України, внаслідок чого був звільнений з посади керівника Етнографічної комісії та понижений до посади наукового співробітника.
Львів – Ленінград – Москва (1940-1941 рр.) Невідомі факти біографії В. Петрова у період 1936-1969 рр. та розкриття його діяльності як агента-інформатора, -рейдовика, -розвідника НКВС/МДБ/КДБ на псевдо Іванов уявнилися після розсекречення у жовтні 2020 р. його чотиритомної справи-формуляра (загальним обсягом у понад 980 аркушів) у ГДА СЗРУ
З 1939 року Петров виїздив у відрядження як завідувач сектору археології дофеодального та феодального періодів Інституту археології АН УРСР. Це було зручне прикриття для налагодження стосунків із представниками наукової інтелігенції та збирання компрометуючих матеріалів на них (див. про обставини вербування та характер діяльності В. Петрова у підрозділі Агентурна діяльність)ГДА СЗРУ. Спр. 11797. Т. 1, арк. 95; (Не)таємна історія Віктора Петрова, с. 127.. На це йому виділяли кошти, якими він користувався довільно. Про це свідчить реєстраційний лист № 24 агента «Іванова» із зазначенням виплат йому у 1939–1941 рр. на загальну суму 2400 карбованцівГДА СЗРУ. Спр. 11797. Т. 1, арк. 26; (Не)таємна історія Віктора Петрова, с. 127.. З особової справи «Іванова» відомо, що Віктора Петрова між 1939 та 1941 роками використовували як агента-рейдовика, який виконував завдання, зокрема, у Львові (формально перебуваючи там у відрядженнях)(Не)таємна історія Віктора Петрова, с. 127.. В одній із довідок на В. Петрова зазначалося: «По Львову був пов'язаний із керівною верхівкою українських націоналістів-галичан: Студинським [...], Симовичем, Свєнціцьким, Пастернаком та ін., про антирадянську діяльність яких надавав матеріали, що заслуговують на увагу»ГДА СЗРУ. Спр. 11797. Т. 3, арк. 6; (Не)таємна історія Віктора Петрова, с. 128.. У той час як Кирило Студинський звертався до АН УРСР із проханням зробити Петрова членом-кореспондентом, сам Петров збирав інформацію для НКВС на Студинського(Не)таємна історія Віктора Петрова, с. 128.. Він доносив, що Кирило Студинський є буржуазним націоналістом і ворогом радянської влади. Паралельно Петров розробляв Наталку Полонську-Василенко — історикиню, дружину колишнього діяча режиму гетьмана Скоропадського, — намагаючись вивести її на зв'язки з «буржуазними націоналістами» за кордоном (зокрема, в рамках справи «Цвіль»)ГДА СЗРУ. Спр. 11797. Т. 3, арк. 6; Ададуров В. (Не)таємна історія Віктора Петрова, с. 115.. У 1946 році він відновив контакт із нею, перебуваючи в Мюнхені, та поновив доповідь на неї як на українську націоналістку. Після 1949 року, коли він таємниче зник із Мюнхена, Полонська-Василенко виступила на захист Петрова, якого звинувачували у співпраці з радянськими спецслужбами, вважаючи це наклепом(Не)таємна історія Віктора Петрова, с. 113.. Матеріали датовані періодом із грудня 1940 по червень 1941 року. Донесення приймав уже відомий нам О. Шаров, а також, у трьох документах початку червня 1941 року, — начальник 2-го відділення 3-го управління НКДБ УРСР, лейтенант державної безпеки Яків Герсонський. «Іванов» повідомляв про зустрічі з археологом Ярославом Пастернаком у Києві в грудні 1940 та березні 1941 років. У цей час Я. Пастернак повертався з Ленінграда, де виступав українською мовою на конференції. Роль Петрова в розгромі історії матеріальної культури є знаковою: десятки його колег були заарештовані за його доносамиГДА СЗРУ. Спр. 11797. Т. 1, арк. 61-62; Ададуров В. (Не)таємна історія Віктора Петрова, с. 128.. Рік 1941 у біографії Петрова відзначений кар'єрним зростанням, активною агентурною діяльністю та різким переходом до військової розвідки. На початку року, у березні, Петров досяг значної академічної посади, ставши директором Інституту українського фольклору Академії наук УРСР (точніше — т. в. о. директора)Ададуров В. (Не)таємна історія Віктора Петрова, с. 104.. Водночас він продовжував свою діяльність як агент «Іванов», отримуючи винагороду за роботу. Донесення цього періоду, які стосувалися переважно переказу розмов із науковцями з Києва та Львова, вважаються більш достовірними, ніж його попередні звіти. Наприкінці травня-на початку червня 1941 року, під час виїзної сесії Академії наук УРСР у Львові, він збирав інформацію про місцевих діячів, таких як Я. ПастернакАдадуров В. (Не)таємна історія Віктора Петрова, с. 128.. Після початку Німецько-радянської війни в червні 1941 року деякі фігуранти донесень «Іванова», зокрема фольклорист Максим Нагорний, Агатангел Кримський та Кирило Студинський, були арештованіГДА СЗРУ. Спр. 11797. Т. 3, арк. 6; Ададуров В. (Не)таємна історія Віктора Петрова, с. 115, 128.. Влітку 1941 року Петров був евакуйований разом з Академією наук до міста Уфа. Навіть в евакуації він продовжував співпрацювати з органами держбезпеки, надаючи донесення про розмови з українською інтелігенцією (включно з Олександром Довженком та Максимом Рильським) щодо перебігу бойових дій, в яких часто лунали «поразницькі» та «пронімецькі» настроїГДА СЗРУ. Спр. 11797. Т. 1, арк. 18; Т. 3, арк. 17-20; Ададуров В. (Не)таємна історія Віктора Петрова, с. 106-110.. В Уфі Петров висловив бажання допомогти у боротьбі з ворогом, і після останнього донесення 23 грудня 1941 року, він виїхав (отримавши припис 30 грудня) до Москви для підготовки до роботи в розвідці на окупованій територіїГДА СЗРУ. Спр. 11797. Т. 3, арк. 6-7; Ададуров В. (Не)таємна історія Віктора Петрова, с. 105..
Москва – Бригадирівка – Харків (1942 р.) По прибутті до Москви В. Петров зустрічається з начальником 2-го відділення 2-го відділу 4-го управління НКВС СРСР Василем Лебедем та проходить апробацію. Завдяки зв’язкам з українськими націоналістичними колами та певній повазі серед них, Петров видався хорошим претендентом на роль агента розвідки. Там же, в Москві, він отримує інструкції, підписані особисто Павлом СудоплатовимГДА СЗРУ. Спр. 11797. Т. 3. арк. 2. Згідно з цими інструкціями, В. Петров повинен був дістатись Києва, де і повинен був розпочати свою агентурну діяльність. Він мав дозвіл на написання наукових статей в антирадянській періодиці та загалом на декларування «своїх» антирадянських настроїв, задля зближення з пронімецькими колами української інтелігенції та самими німцями з метою отримання розвідданих і розуміння настроїв, що панували в цих колах. Також, згідно з планом використання агента «Іванова», йому доручалось у разі відступу німецьких військ приєднатись до них та піти в еміграцію, продовжуючи розвідницьку діяльність. Разом з цим, саме в цій інструкції вперше вживається псевдонім «Віктор Бер», яким В. П. Петров мусив підписувати свої публікації, якщо бажав зустрітись з радянською агентурою для передачі інформаціїГДА СЗРУ. Спр. 11797. Т. 3. арк. 4-5. Після узгодження легенди та вивчення інструкції агента «Іванова» перекидають через фронт в ніч на 24 лютого 1942 р. на оперативному відтинку 47-ї стрілецької дивізії поблизу с. БригадирівкаСхема переправлення агента "Іванова" через лінію фронту: ГДА СЗРУ. Спр. 11797. Т. 3. арк. 51. По той бік фронту В. П. Петрова зустріли німецькі війська та одразу відправили на перевірку. Завдяки вдало складеній легенді «перебіжчика», академіка з пронімецькими та антиросійськими поглядами, В. П. Петрова не запідозрили в агентурній діяльності. Згодом Петрова пересилають до Харкова, де передають у відання СД, де йому пообіцяли роботу в міністерстві пропаганди в Берліні. Проте від самого міністерства відповіді так і не поступило, тож напередодні масштабного наступу німецької групи армій «Південь», в кінці червня 1942 р., Петрову врешті-решт дають змогу обрати, куди направитись, тож він обирає своїм пунктом призначення ЛьвівГДА СЗРУ. Спр. 11797. Т. 3. арк. 200-202.
Кременчук – Харків – Берлін (1942-1943 рр.) Восени 1942 р. В. П. Петров, перебуваючи у Кременчуці, не зміг дістатися до Києва чи Львова, як це передбачала інструкція радянської розвідки, через встановлені окупаційною владою зони безпеки, перетин яких вимагав спеціального дозволу. Прагнучи легалізуватися, він спочатку влаштувався науковим консультантом до місцевого музею, а згодом налагодив контакт із відділом пропаганди, де працював Юрій Костюк. На початку вересня 1942 року, прийнявши пропозицію очільника пропаганди Франца Вейсса, Петров переїхав разом із відділом до Харкова, де отримав посаду та продовольче забезпечення. У цей період він написав роман «Без ґрунту» (під псевдонімом В. Домонтович), який мав заповнити сторінки журналу «Український Засів» та задовольнити інтереси Вейсса до проблеми світоглядного зламу (дехристиянізації) в СРСРГДА СЗРУ. Спр. 11797. Арк. 202-203; вперше дату і мету написання роману встановив: В. Ададуров. (Не)таємна історія Віктора Петрова. С. 84-87.. У повоєнних звітах радянській розвідці В. П. Петров пояснював службу в німців та літературну діяльність виключно виконанням розвідувальних завдань. На початку 1943 р. В. П. Петров відвідав Берлін у складі екскурсійної групи, розглядаючи цю поїздку як можливість залишитися в столиці Райху для продовження розвідувальної діяльності та наукової праці. Він мав рекомендаційний лист від Вейсса до міністерства освіти і пропаганди, проте отримав відмову у працевлаштуванні в Німеччині. Натомість йому запропонували посади в археологічних установах Києва чи Миколаєва. Під час перебування в Німеччині В. П. Петров відвідав Вюрцбург, Швайнфурт і Дрезден, а також відновив контакти з представниками української еміграції, зокрема з директором Українського наукового інституту І. Мірчуком та професором Б. Крупницьким. Перебуваючи в Берліні під час оголошення про капітуляцію німецьких військ у Сталінграді, Петров переконався у неминучій поразці Німеччини. Згодом він повернувся до Харкова, звідки під час евакуації німецьких установ виїхав до Києва.
Київ – Кіровоград – Умань – Вінниця – Берлін (1943-1944 рр.)