Поняття українсько-югославські відносини охоплює культурні взаємини між українцями та народами Югославії у 1918—1991, а також політичні відносини між Україною та Федеративною Республікою Югославією у 1992—2003.
Югославія як держава виникла в 1918 після завершення Першої світової війни. Згодом її кордони і політичний устрій кількаразово змінювалися, аж поки в 2003 рештки Югославії було переформовано у Федерацію Сербії та Чорногорії, яка в 2006 розпалася на дві окремі держави (власне Чорногорію та Сербію).
Історія Історичні зв'язки між Україною на Західними Балканами Між південними слов'янами (зокрема сербами, хорватами, словенцями) й українцями завжди існували різноманітні жваві взаємини та взаємозв'язки, які датуються ще з часів Київської Русі і перших південнослов'янських держав. Вони тривали віками завдяки діяльності представників різних поколінь цих слов'янських народів, зокрема таких визначних діячів, як св. Сава Неманич, Ісая Сербин, Єлисей із Кам'янця Подільського, Андрій із Сянока, В. Никольський із Закарпаття, Л. Сербин, П. Серб Лоґотет, Д. Кантакузін, С. Бакачич та ін. Для національного відродження південнослов'янських народів у 17-19 ст. велику роль відіграли Києво-Печерська Лавра з друкарнею та Києво-Могилянська Академія. Серед діячів останньої у культурних зв'язках себе відзначили: М. Смотрицький, єпископ чернігівський Л. Баранович та його перекладач на серб. Г. С. Венцлович (Гаврило Стефановић Венцловић), Т. Прокопович, Е. Козачинський, митр. Р. Заборовський, а серед сербських вихованців Академії: митрополит Вікентій Йованович, Арсеній Стойков Тарбук, єпископ Симеон Кончаревич, Й. Раїч, Д. Новакович, Ґ. Зелич та ін. У 19 ст. на українсько-південнослов'янські зв'язки великий вплив мала творчість В. С. Караджича і Т. Шевченка. Більшість діячів, що торкалися обопільних взаємин, дотичні зокрема до караджичіани чи шевченкіани. Своїми творами чи дією цим взаєминам сприяли серед українців діячі «Руської Трійці», М. Максимович, О. Бодянський, А. Метлинський, М. Старицький («Сербські народні думи й пісні», 1875), С. Воробкевич, І. Рудченко, Ю. Федькович, О. Навроцький, М. Драгоманов, А. Желябов, Леся Українка, І. Франко, В. Антонович, М. Лисенко, Ф. Колесса, В. Гнатюк та ін. Порушували українську проблематику або перекладали з української літератури серед сербів: С. Новакович, С. Ранкович, Д. Ілич; серед хорватів: А. Харамбашич, А. Шеноа, В. Ягич; серед словенців: Й. Абрам.
Напередодні Першої світової війни український письменник і науковець М. Драй-Хмара мандрував (1913) південною Югославією, збираючи в бібліотеках та академіях Загреба й Белграда матеріали до студії про «Разговор угодни народа словинского» А. Качича-Міошича. А вже за першої війни В. Хома-Довський коштом Союзу Визволення України опублікував у Загребі (1916) брошуру «Україна і українці» сербохорватською мовою.
За революції і пізнішої громадянської війни (1917—1920) — за традицією давніх часів, коли немало південних слов'ян брало участь у боротьбі проти турецько-татарських наскоків у лавах запорозького козацтва та у національно-визвольних війнах під проводом Б. Хмельницького (такі відомі сербські імена, як Думитрашко, полковник брацлавський І. Сербин чи генеральний осавул В. Сербин, полковник переяславський Р. Дмитрашко-Раїч та ін.) чи коли під час визвольної боротьби сербів проти турецьких поневолювачів (1875—1978) поруч із сербами боролися багато українців (від командира партизанського загону В. Яновського, поета І. Манжури до актора і режисера М. Садовського, С. Крутя, Ф. Василевського та ін.) — багато добровольців і колишніх військовополонених австро-угорської армії з південнослов'янських народів брали активну участь у революції і українсько-совіцькій війні з одного чи іншого боку революційної течії (А. Дундич, Д. Сердич, С. Ратков, М. Чанак та ін.), міняючи часто і політичні кольори, і військові формації та переходячи з одного боку на інший.
Ще в середині 1916 в Одесі з колишніх військовополонених південних слов'ян створено дві сербські добровольчі дивізії, які боролися в Добруджі, а згодом перейшли до Солуня і увійшли до складу сербського війська. У червні 1917 в Україні почала діяти масова революційна організація південних слов'ян, колишніх військовополонених австро-угорської армії — Югослов'янський революційний союз, очолюваний Центральним Комітетом на чолі з М. Чанком. За час свого існування, до березня 1918, ЮРС мав у своєму складі близько 20 тис. осіб.
Подібно до ЮРС існувала Югославська рада робітничих і солдатських депутатів, теж масова революційна організація, створена 20 березня 1919 в Москві на загальних зборах південних слов'ян. Раду очолював виконком (голова — І. Микулич), який у червні-липні 1919 діяв у Києві, бо більшість військовополонених з Югославії перебувала в Україні.
Але в процесі докорінних змін у міжнародній політиці за повоєнних часів, створення т. зв. «санітарного кордону» ворожого до совєтів, дійшло до певного розриву між східними й південними слов'янами, зокрема між українцями з одного боку, і сербами, словенцями й хорватами — з другого. І зовнішня, і внутрішня політика Королівства Сербів, Хорватів і Словенців, відкрито антирадянська назовні й антикомуністична всередині, лише сприяла такому станові. З другого боку, Югославія стала притулком для тисяч (бл. 20) емігрантів з колишньої Російської імперії. Югославія стала центром їх духовного, релігійного і політичного життя. Багато з них відіграли потім значну роль у піднесенні зруйнованої війною Югославії, у розбудові югославської освіти, культури, охорони здоров'я та ін. галузей суспільного життя. Між ними було й багато українців, втікачів, військових і цивільних із лав білої російської армії та деяка частина діячів УНР і ЗУНР, гетьманців. Між ними: М. Чубинський, Є. Спекторський, А. Єлачич, генерал В. Науменко, генерал П. Кокунько, полковник В. Білий, інженер Богославський, П. Курганський, генерал Головко, генерал Саламаха. З уваги на великий вплив російської еміграції на югославський уряд і короля, українські емігранти залишилися у Югославії короткотривало, в дорозі до Західної Європи чи Америки. Ті, що залишилися, змішалися з російською еміграцією або розійшлися українськими поселеннями Воєводини, Боснії й Хорватії. Їхня діяльність зосереджувалася головно на культурному житті тих країв.
ЗУНР/УНР та Королівство Сербів, Хорватів і Словенців Деякі спроби розбудови контактів на державному рівні між Україною та Югославією роблено на початку 1919. Уряд ЗУНР мав місію у Белграді, що готувала ґрунт для нормальних дипломатичних зносин. Ніяких конкретних наслідків ті спроби не дали. З весни 1919 у Белграді перебувала українська військово-санітарна місія під проводом Вербинця. Його помічниками були П. Франко та В. Ганьківський. Югославія формально не визнавала українські місії, хоч допускала її діяльність у справах полонених і мала з нею ділові зносини. Після відходу Вербинця до Відня місією у Белграді керував В. Ганьківський. Згодом місію очолив Д. Дорошенко, її перейменовано на місію українського Червоного Хреста на Балканах, вона існувала до кінця жовтня 1919, коли її перенесено до Бухареста. Місія налагоджувала транспортування українських полонених в Україну і допомагала біженцям.
У середині 1919 у Белграді засновано «Друштво Словенске Узаjамности» (Товариство слов'янської взаємности), в якому українців представляли Вербинець, П. Франко і В. Ганьківський. Це товариство видало у Белграді книжку «Українське питання» (1919).
Міжвоєнний період У 1920—1945 pp. Сербська православна церква мала під своєю опікою українську православну громаду на Закарпатті і створила Православну Мукачівсько-Пряшівську парохію Сербської православної церкви, яку очолювали єпископ Доситей, з 1926 єпископ Іриней, єпископ Серафим, єпископ В. Раїч.
Югославські культурні і наукові кола підтримували зв'язки з українськими науковцями, зокрема з НТШ у Львові. З сербів і хорватів дійсними членами НТШ були обрані: А. Белич, В. Ягич, С. Бошкович, Й. Ерделянович, Й. Цвіїч, Т. Маретич, М. Решетар, Л. Стоянович, Б. Мілоєвич, В. Варічак, Д. Ґорянович-Крамберґер, Б. Попович, М. Петрович, Ф. Ілєшич, Ю. Шурмин, С. Новакович.
Під час міжнародної кризи довкола Карпатської України Югославія також звернула увагу на українське питання. Від 1938 до початку другої світової війни югославська преса уважно стежила за подіями в Карпатах, зокрема белградська «Политика» й інші газети. Журнал «Нова Европа» (редактор серб, письменник М. Чурчін) 1939 мав тематичний розділ «Малоруси й Україна», в якому друкувалися українські письменники і політичні діячі О. Шульгин, Д. Дорошенко, М. Андрусяк, А. Єлачич, П. Мітропан та ін.
На територію Югославії через Румунію дісталися сотні втікачів із Карпатської України. В Югославії вони знайшли прихильність югославського уряду й допомогу місцевого, зокрема українського, населення, яке відкрито висловлювало свої антиугорські настрої. Від 19 березня 1939 р. у Белграді тимчасово перебував президент Карпатської України А.Волошин. Разом із ним прибули: міністр освіти й новообраний голова сойму А. Штефан, політичний секретар президії І. Харак і посол та секретар сойму Л. Романюк. Крім них, іще 7 вищих урядовців та ін.; невдовзі вони перейшли до Чехо-Словаччини й Німеччини.
У 1938—1939 Рим призначив для адміністрування греко-католицької Мукачівської єпархії, більша частина якої була в Карпатській Україні, з осідком у Хусті, ординарія Крижевецької єпархії, громадянина Югославії єпископа Д. Нярадія.
У Белграді від 1939 р. під впливом зближення югославського уряду з нацистською Німеччиною почав виходити і журнал «За Україну», орган українського фашистського руху (редактор П. Полубинський).
Напередодні Другої світової війни під тиском обставин і загроз міжнародного характеру після розпаду т. зв. «Малої Антанти» й унедійснення «санітарного кордону», югославський уряд 24 червня 1940 р. встановив дипломатичні відносини з СРСР. Після «березневого путчу» (1941) новий коаліційний уряд Югославії під проводом генерала Симовича уклав з СРСР договір «Про дружбу і ненапад» (5 квітня 1941 р.), який не мав фактичного значення, бо вже 6 квітня 1941 р. німецьке військо вдерлося до Югославії.
Післявоєнні відносини в рамках СРСР—Югославія Післявоєнні взаємини Югославії з Україною зумовлені передусім настановами зовнішньої політики Югославії супроти СРСР як цілості. Перший після війни між Югославією і СРСР «Договір про дружбу, взаємну допомогу і післявоєнне співробітництво» був підписаний 11 квітня 1945 р. 1948 року відбувся розрив відносин; згодом їх було нормалізовано, що відображено в Декларації урядів СРСР і Югославії 2 квітня 1955 р. (Белград) та в Московській декларації про відносини КПРС і СКЮ (1956).
У рамках загальних культурних й економічних контактів траплялися і зв'язки УРСР із югославськими республіками, зокрема з Хорватією. На міжнародному ярмарку у Загребі (1961, 1974, 1980) УРСР представляла СРСР. У 1977 між Хорватією і Україною підписано домову як основу співпраці у економічній, науковій та культурній галузях; 1979 відбувалися дні української культури в Хорватії, а 1980 — дні хорватської культури в Україні.
Що стосується торгівлі, товарообміну тощо — все відбувалося в рамках міжнародних договорів між СССР і Югославією.
У вересні 1980 між СФРЮ і СРСР підписано довготермінову програму економічного і науково-технічного співробітництва на 1981—1990 р.
Україна та Союзна Республіка Югославія
Літературні взаємини Після 1945 р. мовами народів Ю. перекладено й видано твори українських письменників Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, В. Стефаника, О. Гончара, Ю. Яновського, М. Стельмаха, Л. Костенко, Д. Павличка та ін.
В УРСР опубліковано переклади творів:
серб. письм.: П. Нєгоша, Б. Нушича, І. Андрича, Р. Домановича, С. Сремца, Д. Максимович, Б. Чопича; хорв. письм.: М. Крлежі, А. Шеноа, В. Новака; словенських письм.: Ф. Прешерна, І. Цанкар'я, О. Жупанчича; македонських письм.: С. Яневського та ін.