Органи державної безпеки в УРСР — частина правоохоронної системи республіки; державні органи, діяльність яких була спрямована на припинення і розкриття злочинів проти існуючого державного ладу, безпеки республіки. До їх компетенції входили функції розвідувально-інформаційного характеру, охорони вищих державних органів і особливо важливих об'єктів, забезпечення урядового зв'язку, охорони державних кордонів, боротьби з бандитизмом, державною зрадою, шпигунством, диверсіями, заколотами, інакомисленням, економічними злочинами. Радянські органи держбезпеки були тісно пов'язані з правлячою більшовицькою партією, фактично являли собою її бойовий і каральний загін.
Історія
7 (20) грудня 1917 р. постановою РНК РРФСР була утворена Всеросійська надзвичайна комісія при РНК по боротьбі з контрреволюцією і саботажем (ВНК, ) на чолі з Ф. Е. Дзержинським. З серпня 1918 року ВНК іменувалася Всеросійською надзвичайною комісією при РНК по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією і злочинами за посадою. Були створені обласні (губернські) надзвичайні комісії, особливі відділи по боротьбі з контрреволюцією і шпигунством в Червоній Армії, залізничні відділи НК і т. д. Одночасно перед новою структурою постали також завдання безкомпромісної боротьби з національними рухами (які вважалися контрреволюційними) з метою встановлення більшовицької влади на всій території колишньої Російської імперії.
Центральна Рада у січні 1918 р. проголосила незалежність Української Народної Республіки (УНР). На цей час вже місяць тривали наступальні дії більшовицьких загонів на Україну, спалахували більшовицькі повстання у великих містах. 12 (25) грудня 1917 р. російськими більшовиками (РСДРП(б)) разом із російськими соціалістами-революціонерами, у щойно захопленому Харкові був організований Перший Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому обраний Народний секретаріат, оголошений «радянським урядом України» і таким чином на території України на противагу УНР було штучно створено другу українську «державу» — Українську Народну Республіку Рад. Однак, після Брест-Литовського мирного договору територію України протягом лютого-квітня 1918 р. за допомогою німецьких і австрійських військ було очищено від більшовицької влади, а в Києві проголошено створення Української Держави на чолі з гетьманом І.Скоропадським. У листопаді 1918 р. держави Троїстого союзу зазнали поразки у Першій світовій війні і німецькі війська було евакуйовано з України. Скориставшись цим, 17 листопада 1918 у Москві було створено Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України, який за допомогою частин Червоної армії на чолі з В. Антоновим-Овсієнко, Й. Сталіном і В. Затонським, без оголошення війни, у грудні 1918 почав з Курська наступ на Україну, створюючи на захопленій території більшовицькі органи влади, у тому числі і силові структури.
Всеукраїнська надзвичайна комісія (1918—1922) 3 грудня 1918 року було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК), основною метою якої була боротьба з політичними противниками революції, в тому числі методом «червоного» терору, а також виявлення та ліквідація іноземних агентів. Взагалі сфера діяльності НК була надзвичайно широка: від придушення антибільшовицьких збройних повстань, розкриття змов іноземних розвідок до забезпечення роботи транспорту, боротьби з безпритульністю та епідеміями тифу. «Кістяк» склали «чекісти» Курської губернської НК.
Розташувалась ВУНК у першій столиці «Радянської» України — м. Харкові по вул. Сумській, 82.
30 травня 1919 р. ВУЦВК затвердив Положення про Всеукраїнську та місцеві надзвичайні комісії. ВУНК відповідно до цього Положення була відділом наркомату внутрішніх справ (НКВС). У процесі формування центрального апарату у складі ВУНК було створено юридичний відділ, який здійснював розслідування та підготовлював справи до передачі в ревтрибунал. У березні 1919 р. був утворений відділ іноземного контролю для боротьби з діяльністю агентів іноземних держав. Одним із найважливіших вважався оперативний відділ ВУНК. До його завдань входило попередження, припинення та розкриття злочинів перш за все політичних противників. Положення від 30 травня 1919 р. регулювало також організацію місцевих органів НК, які створювалися при губернських та повітових виконкомах Рад. Голова та члени місцевої НК обиралися і відкликалися виконкомом; голова місцевої НК затверджувався ВУНК. Центральні органи НК мали право надсилати своїх представників до нижчих органів НК з правом вирішального голосу.
З червня 1919 р. в центральний апарат ВУНК було внесено зміни. Відтепер він складався з Колегії, її президії, загальної канцелярії, інструкторського, транспортного, особливого (військова контррозвідка), місцевого відділів. Таємний відділ було розширено й поділено на окремі підрозділи, він почав виконувати й функції іноземного. Були також створені регіональні органи.
Наприкінці грудня 1919 р. при Всеукрревкомі було створено Управління надзвичайних комісій та особливих відділів республіки, перетворене 17 березня 1920 р. у Центральне управління надзвичайних комісій для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами за посадою (Цупнадком). У процесі його організації було враховано досвід 1919 р. і проведено велику централізацію. За всю роботу НК відповідав начальник Цупнадкому, який підпорядковувався Раднаркому УСРР. Структура центрального апарату НК в основному була тією ж самою, що і у 1919 р. Було створено новий відділ Цупнадкому для боротьби з контрреволюцією, саботажем та спекуляцією на транспорті. Місцевий апарат НК в Україні з 1920 р. складався з губернських відділів та районних транспортних НК. ВУНК були підпорядковані корпус військ ВУНК, війська внутрішньої охорони, частини особливого призначення (ЧОП).
Будівництво НК здійснювалося під безпосереднім керівництвом більшовицької партії. Це було вирішальною умовою роботи органів НК, гарантією виконання ними завдань утвердження пролетарської диктатури. ЦК РКП(б) неодноразово зазначав, що «НК створені, існують та працюють лише як прямі органи партії». У ВУНК у ті чи інші періоди працювали направлені ЦК партії більшовики Дзержинський, Лацис, Манцев. Взагалі діяльність Всеукраїнської НК значною мірою спрямовували керівні органи Всеросійської НК.
Важливе значення для організації діяльності НК мало «Звернення ЦК РКП(б) до комуністів-робітників всіх надзвичайних комісій» від 8 лютого 1919 p., де підтверджувалась думка про партійність органів НК. Звернення ЦК РКП(б) було покладено в основу діяльності ВУНК, яка постійно зміцнювала організаційні зв'язки з партійними органами. Йшов процес перетворення НК в своєрідну партійну структуру. Апарат НК до кінця 1920 р. уже налічував у своєму складі майже 40 % комуністів — на той час це досить велика цифра.
У діяльності НК мали місце грубі порушення законності. Здійснюючи не тільки оперативну роботу, слідство, а й позасудові репресії, органи НК нерідко проводили жорстку лінію на ліквідацію ідеологічних противників. Здійснювався «червоний терор». ВУНК проводила арешти та інтернування деяких категорій населення за класовою ознакою. Існував також інститут заложників. Позаяк тогочасна Україна переживала гострий дефіцит кадрів, у ВУНК нерідко потрапляли працівники з досить сумнівною репутацією. Згідно з архівним даними, члени Всеукраїнської надзвичайної комісії нерідко, окрім оперативної та слідчої роботи, чинили самосуд. В окремих регіонах при ВУНК функціонували в'язниці і навіть власні концентраційні табори, в яких здійснювалися масові розстріли ймовірних контрреволюціонерів та політичних в'язнів. За свідченнями очевидців, арешти підозрюваних нерідко здійснювалися без будь-яких документів, приводом для затримання могла стати анонімна скарга або усне донесення.
Підрозділи ВУНК внесли вагомий вклад у справу перемоги більшовиків на території України під час Громадянської війни.
1921 р. Всеукраїнська надзвичайна комісія у справах боротьби з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем і посадовими злочинами була реорганізована в Центральне управління надзвичайних комісій для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та службовими злочинами. Основною задачею було визначено «політичну охорону Республіки від замахів вітчизняної та закордонної контрреволюції».
Державне політичне управління при НКВС УСРР (1922—1924) 1922 року, напередодні Генуезької конференції, органи ВНК зазнали значної реорганізації і скорочення.
22 березня 1922 року, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет, на основі рішення 9-го Всеросійського з'їзду Рад, видав декрет про скасування Всеукраїнської надзвичайної Комісії та її органів на місцях і організації при НКВС Державного Політичного Управління.
У завдання органів Держполітуправління входили: Попередження і придушення відкритих контрреволюційних виступів, як економічних, так і політичних. Боротьба з усякого роду бандитизмом і збройними повстаннями. Розкриття контрреволюційних організацій та осіб, діяльність яких спрямована до підриву господарського життя Республіки. Охорона державних таємниць і боротьба зі шпигунством у всіх видах його прояви Охорона залізничних і водних шляхів сполучення, боротьба з розкраданням вантажів та злочинами, направленими до руйнування транспорту або зниження його провозоздатності. Політична охорона кордонів Республіки, боротьба з економічною і політичною контрабандою та незаконним переходом кордонів. Виконання спеціальних завдань верховних органів влади з охорони революційного порядку.
Для виконання покладених завдань ГПУ і його місцевим органам надавалось право: проведення обшуків, арештів і виїмок по злочинам, які входять до сфери їх компетенції, причому не пізніше двох тижнів з дня арешту затриманому має бути пред'явлено звинувачення і не пізніше двох місяців заарештований звільняється ; в разі потреби подальшої ізоляції, ГПУ просить на те дозвіл у президії ВУЦВК. Державне Політичне Управління (ДПУ) УСРР являло собою строго централізовану установу з правами діючих частин Червоної армії. Відповідальним керівником роботи ДПУ — його головою був народний комісар внутрішніх справ, одночасно який був повноважним представником ДПУ РРФСР по Україні та Криму.
При голові ДПУ діяла колегія для загального спрямування роботи та вирішення питань організаційного характеру. Центральний апарат ДПУ ділився на частини: адміністративно-організаційну, секретно-оперативну і транспортний відділ
Місцевими органами ДПУ були губвідділи при губвиконкому (зі штатом 100—150 осіб), Транспортні відділи на залізничних і водних шляхах сполучення, Особливі відділення при Губвідділах, корпусах і дивізіях.
З огляду на особливі умови політичної обстановки в окремих місцевостях, ВУЦВК дозволив залишити в Україні в районах, найбільш загрозливих по бандитизму і контрреволюції 15 «повітНК», які після реорганізації їх у повітвідділення губвідділів ДПУ зберегли за собою оперативні функції, право розробки і передачі справ за підсудністю ї загального відділення зі штатом у 43 особи.
У всіх інших повітах, з метою постановки планомірного освідомлення і розшуку, заснований інститут уповноважених губвідділів, робота яких ведеться головним чином у галузі інформації. Повітові уповноважені права арештів і обшуків були позбавлені і могли здійснювати такі лише з санкції Губвідділу.
Необхідність відмови від колишніх способів боротьби з контрреволюцією шляхом провадження масових операцій викликала перехід до більш витончених методів роботи.
Об'єднане державне політичне управління (1924—1934)
Після утворення СРСР Президія ЦВК СРСР 15 листопада 1923 прийняла постанову про створення Об'єднаного державного політичного управління (ОДПУ) при РНК СРСР і затвердила «Положення про ОДПУ СРСР та його органах». До цього ДПУ союзних республік (там, де вони були створені) існували як самостійні структури, за наявності єдиної союзної виконавчої влади. Наркомати внутрішніх справ союзних республік звільнялися від функцій забезпечення державної безпеки.