Франсуá Льоклєр дю Тромблє (Франсуá Леклéрк дю Трамблé) (), відомий як барон де Маффліє, згодом — за своїм релігійним ім'ям отець Йосип (отець Жозéф) (4 листопада 1577 — 18 грудня 1638) — політичний діяч, монах-капуцин, сірий кардинал за кардинала Рішельє.
Один з найкращих дипломатів Європи того часу, багато в чому забезпечив перемогу Франції в Тридцятилітній війні, підготував остаточне падіння Ла Рошелі і французьких протестантів. Був секретарем і найближчим помічником кардинала Рішельє.
Ранні роки Франсуа Леклер дю Трамбле, дворянин за походженням, був старшим сином Жана Леклера дю Трамбле, що належав до чиновного дворянства, «дворянства мантії». Батько майбутнього вершителя європейської політики служив канцлером при дворі молодшого сина короля Генріха II і Катерини Медічі герцога Алансонського, займав пост президента Паризького парламенту (вищий королівський суд) і виконував важливі дипломатичні доручення французької корони. Мати його, Марі Мотье да Ла Файет, походила з родовитої і багатої провінційної сім'ї.
У дитинстві він отримав чудову класичну освіту в Парижі, виявивши неабиякі здібності. Коли Франсуа було десять років, вчителі доручили йому вимовити годинну промову пам'яті Ронсара латиною перед великою аудиторією. Варто відзначити, що якби ця аудиторія зрозуміла його, він міг би вимовити не менше ефектну промову грецькою мовою, яку він вивчив майже в такому ж ранньому віці.
У 1595 році для завершення освіти, як і належало юнакові з хорошої сім'ї, Франсуа здійснив тривалу подорож по Італії. За кордоном Франсуа не втрачав часу дарма. У Флоренції він навчався італійської мови, фехтування і, головне, мистецтву верхової їзди, яким у той час славилися італійці. Він був чудовим наїзником, обожнював коней і знав усі тонкощі кінного спорту, але пізніше змушений був пожертвувати своєю пристрастю заради релігійного покликання, бо капуцинам дозволено пересуватися лише пішим способом і босоніж.
З Флоренції він вирушив до Риму, де отримав можливість дещо дізнатися про папське дипломатичне відомство. Рушивши назад на північ, Франсуа зупинявся в Лоретто з релігійних причин; в Болоньї, щоб відвідати університет; у Феррарі, щоб засвідчити повагу герцогу та ознайомитися з музеєм його високості природної історії; і нарешті, в Падуї, де він пробув довше, вивчаючи юриспруденцію.
Листи до матері, написані ним у той час, зникли, тож невідомо, чи познайомився Франсуа з Галілеєм, що викладав тоді в Падуї, і які теми обговорювалися на тих неформальних зустрічах, які влаштовували у себе вдома викладачі в ненавчальні години.
З Падуї молодий чоловік проїхав у Венецію, яка дала притулок безлічі вчених-емігрантів з Візантії і була найкращим місцем у Європі для вивчення грецької мови. Потім він вирушив через Альпи до Німеччини і дізнався, як виглядала ця країна до Тридцятилітньої війни. Не минуло в цілому й року, як він повернувся в Париж.
Коли молодого барона де Маффліє представили до двору, він справив там чудове враження. Габрієль д'Естре, молода фаворитка короля Генріха IV (вона була всього двома роками старше Франсуа), назвала його «французьким Цицероном наших днів». Монарх висловлювався не настільки захоплено, але теж звернув прихильну увагу на юнака. Франсуа виділявся не тільки аристократичною і дещо хижою красою, він був, крім того, дуже розумний, вів себе не по роках обачно, володів вишуканими манерами, міг підтримувати захоплюючу бесіду про що завгодно, але при цьому ніколи не втрачав стриманості, не забував про обережність, за допомогою якої контролював свій ентузіазм і уяву.
Франсуа провів при дворі цілий рік. Досвід був цінний. У цій луврській школі життя з вельми інтенсивним навчанням він отримав різні корисні уроки: навчився слухати з шанобливим інтересом нудні придворні розмови; радісно терпіти високошляхетних дурнів; говорити тонкі компліменти дамам, чиї декольте викликали в нього неприйняття (вже в той час він почав замислюватися про чернецтво); вивуджувати відомості у інформованих, не виглядаючи зацікавленим; відрізняти істотне від несуттєвого, могутніх від пихатих. Для майбутнього державного секретаря і дипломата ці знання були безцінні.
У 1595 вирішив розпочати військову кар'єру.
Військова кар'єра Спочатку Франсуа Леклер дю Трамбле, плануючи зробити класичну тоді для молодої людини зі шляхетної родини кар'єру військового, брав участь в облозі Ам'єна в 1597 році. Цю добре споряджену фортецю, зрадницьки здану іспанцям прихильниками Ліги, тепер осаджувала французька армія під командуванням коннетабля Монморансі. Монморансі був чоловіком побічної дочки Генріха II, яка двадцять років тому люб'язно погодилася стати хрещеною матір'ю Франсуа Леклера дю Трамбле. Коннетабль взяв парубка під свою опіку і був надзвичайно задоволений тим, як він поводився протягом усієї облоги. Люди стали говорити, що з молодого барона де Маффліє вийде першокласний воїн.
Однак у Генріха IV були союзники, без чиєї згоди він не міг укласти мир. Найважливішим серед цих союзників була Єлизавета Англійська, у якої були свої причини бажати продовження військових дій. Коли Ам'єн упав, це стало прекрасним приводом завершити війну, від якої і Генріх IV і Філіп II неабияк втомилися. Щоб домогтися її згоди на мир, Генріх IV відрядив до Лондона спеціальне посольство на чолі з досвідченим дипломатом Юро де Месом, далеким родичем Франсуа дю Трамбле, який супроводжував Юро де Меса як секретар. Восени 1597 спеціальне посольство прибуло до Англії. Молодому секретарю пророкували блискуче дипломатичне майбутнє.
Лондонський період Для людини, що бажала розширити свою освіченість, Лондон був справді знахідкою. При дворі знаходилися освічені й навіть учені люди, з якими можна було говорити латиною про Еразма Ротердамського, про «Іліаду» і нове видання Авла Геллія. Єлизаветинська драма переживала розквіт, і видатних іноземних гостей часто запрошували на вистави.
Тим часом Юро де Мес усередині вів переговори з королевою і її міністрами; Франсуа ж мав можливість вивчати дипломатію в дії і зсередини. І нарешті, була сама Єлизавета, бути поруч з якою стало обов'язком аташе. Вона, у свою чергу, із задоволенням розмовляла з красивою молодою людиною, прекрасно вихованою і чудово володіючою мертвими і живими мовами, які Єлизавета сама добре знала і якими любила розмовляти. Відома історія, коли Франсуа дю Трамбле висловив їй у зв'язку із цим своє захоплення, Єлизавета відповіла у властивій їй манері: немає нічого чудового в тому, щоб навчити жінку розмовляти, важче змусити її тримати язик за зубами.
Для будь-якого іншого парубка коротке відвідування Лондона було б всього лише забавою і, можливо, повчальною пригодою. Таким воно було і для Франсуа в перший тиждень або два. Він був схвильований незвичністю всього побаченого, задоволений своїм успіхом, зачарований людьми, з якими йому довелося зустрітися. Йому було приємно в Англії, і йому подобалися англійці. Але саме тому, що вони йому подобалися, радість від спілкування із ними раптом зникла.
Ось як писав Хакслі про думки дю Трамбле в цей час: «Ці приємні, доброзичливі люди, що говорили латиною із таким чудово смішним акцентом, — всі вони єретики і тому приречені. Уся нація приречена. Мільйони чоловіків, жінок і дітей занурилися в духовний морок, з якого тільки одна дорога, — і веде вона прямо до вічних мук. Франсуа вжахнула ця думка, і давнє відчуття хиткості і ілюзорності того, що зазвичай називають щастям, марноти людських бажань повернулося з подвоєною силою. Подивіться на цих англійців! Як безтурботно проводять вони час, немов все у них добре! Через кілька коротких років усі вони опиняться в пеклі. Що до нього самого, добре Провидіння зумовило йому народитися католиком. Але навіть ця неоціненна вдача не гарантує справжнього щастя. Він врятований лише потенційно. До самої останньої миті його життя гріх може знищити результати хрещення. Пекло не визначене йому з певністю, як Єлизаветі, старому Берлі та іншим англійцям, але цей жахливий фінал для нього можливий і навіть вірогідний при його нинішньому світському способі життя. Багатство, почесті, військова слава, гладенька увага короля, компліменти королівської коханої — чого варті такі дрібниці, якщо порівнювати їх із вічним спасінням і виконанням Божої волі на землі?»
Релігійна діяльність Франсуа рано перейнявся сильним релігійним почуттям і спрагою боротьби з протестантами — єретиками і невірними. З такими думками барон де Маффліє повернувся на батьківщину в перші тижні 1598. Прибувши до Парижа, він відразу вирушив до свого сповідника. Після бесід про справжнє призначення людини, про віру і шлях до порятунку Франсуа, мабуть, знайшов відповідь.
Він різко змінив свої погляди, відрікся від світу і вирішив стати картезіанським ченцем.
Спочатку барон де Маффліє звернув свій погляд, спраглий смиренності, аскези, заперечення себе і повного єднання з Богом, на монастир Гранд Шартрез в пагорбах над Греноблем. Картезіанці — це середньовічна імітація раннього єгипетського чернецтва, вибудувана святим Бруно, проіснувала майже без змін кілька століть, «ніколи не реформуючись, тому що ніколи не деформувалася». У ті часи картезіанців вважали дещо відсталими від життя, коли старі релігійні організації енергійно модернізувалися і створювалося безліч нових.
Вибір молодої людини, ймовірно, частково був зумовлений ще дитячим враженням від візиту в паризький монастир картезіанців. Почасти, можливо тому, що, прийнявши постриг у картезіанців, він зробив би акт найбільш повного самозаперечення, яке було йому доступне. Адже саме до відходу від свого Его, до жертовності прагнув ревний дю Трамбле.
Це не означає, що статут картезіанського ордена був суворіший від усіх інших. Капуцини, наприклад, поводилися зі своїми тілами з не меншою суворістю. Але капуцини активно контактували зі світом, зокрема займалися місіонерською діяльністю, тоді як картезіанці жили затворниками і майже в повному мовчанні.
Такій людині, як молодий барон де Маффліє, з його бурхливим темпераментом, енергією і діяльним розумом, цей відхід від світу людей повинен був представлятися остаточним і абсолютним принесенням в жертву власного «Я». Він прагнув до самітницького життя і вимушеної бездіяльності саме тому, що знав: винести це йому буде найважче.
Отже, він вирушив, твердо вирішивши пожертвувати всіма своїми схильностями. Але по дорозі трапилося щось, що змінило його наміри. «Він почув внутрішній голос, що наказував йому негайно повернутися до Парижу і не йти в монастир, не отримавши спершу згоди матері. Він послухався. Святий Бруно втратив ченця, зате його придбав святий Франциск, а кардинал Рішельє — державного секретаря у закордонних справах», — так написав про цей переломний момент Франсуа французький історик Фанье.
Однак мадам Леклер не збиралася допомагати своєму старшому синові піти зі світу, де він цілком міг розраховувати на блискучу військову або адміністративну кар'єру. Більше того, вона давно вела переговори про багату наречену з хорошої сім'ї, і переговори ці йшли до успішного завершення. З посагом Франсуа міг відновити добробут сім'ї, який сильно похитнувся після смерті пана дю Трамбле, міг купити гарне місце для молодшого брата і подбати про те, щоб його сестра знайшла пристойного чоловіка. Не кажучи вже про те, скільки можливостей відкривали гроші для нього самого. Кілька місяців мати вперто намагалася змусити сина відмовитися від його плану, Франсуа так само вперто його захищав.
У результаті справа закінчилася важкою хворобою психосоматичного генезу. Стрес від неможливості компромісу між синівською відданістю і покликанням призвів до того, що Франсуа мало не вирушив безпосередньо до Бога, єднання з яким він так жадав. Нарешті материнська любов у мадам Леклер взяла верх над честолюбством. Неохоче і з застереженнями вона пішла на компроміс. Вона дозволить йому піти в монастир за умови, що він вибере такий орден, де статут дозволить їм бачитися. Таким чином душевний конфлікт був усунутий, і Франсуа відразу став одужувати.