Емі́ль Золя́ (; 2 квітня 1840, Париж — 29 вересня 1902, Париж) — французький письменник-натураліст, критик і політичний активіст.
Біографія Народився в Парижі, дитинство провів у південній Франції, де його батько, інженер італійського походження, був залучений до будівництва системи міського водопостачання. Глава сім'ї помер в 1846 році, залишивши мадам Золя та свого малого сина в злиднях.
Попри те, що Золя закінчив ліцей Святого Луїса в Парижі, він двічі не склав іспит на ступінь бакалавра, що було передумовою для подальшої освіти, і 1859 року розпочав шукати прибуткове заняття. Більшу частину наступних двох років Золя був безробітним і жив у великій бідності, віддаючи в заставу свої речі й, згідно з легендою, їв горобців, яких ловив через вікно на своєму горищі. Зрештою, в 1862 році, Золя найнявся на роботу клерком. Щоб доповнити свій прибуток, Золя розпочав писати статті для різних періодичних видань. У 1865 році написав перший автобіографічний роман «Сповідь Клода». Отримавши достатню репутацію як письменник, він покинув роботу у видавництві, щоб утримувати себе й свою матір, займаючись письменництвом.
Упродовж наступних років Золя продовжив кар'єру журналіста і написав два романи «Тереза Ракен» (1867 рік) та «Медлін Фера» (1868). Проект Золя, що спочатку включав 10 романів, поступово розширювався і охопив 20 томів.
«Щастя Ругонів», перший роман у серії, з'явився в серійній формі в 1870 році, але був перерваний з початком Франко-прусської війни в липні й був зрештою надрукованим у жовтні 1871 року.
У 1870 році Золя одружився з Габріеллою Олександрівною Меле, яка була його супутницею майже п'ять років. У першій половині 70-х Золя часто зустрічався з Клодом Моне, Альфонсом Доде та Іваном Тургенєвим. Також, як засновник і найзнаменитіший член натуралістичного руху, Золя опублікував декілька трактатів на мистецьку тему.
Богемне життя Протягом зими 1860-1861 років Еміль заводить любовний зв'язок з дівчиною на ім'я Берта, яку він сам називав «дівчиною з вечірками» (фр. Une fille à parties), тобто повією. Він виношував ідею «витягнути її з потоку», долучити до пристойного роду занять, але цей ідеалізм не зміг протистояти реаліям життя в Парижі. Ця невдача послужить основою його першого роману «Сповідь Клода» (1865). Пізніше сюжет частково буде переказано Емілем в його циклі «Ругон-Маккари». Серед дійових осіб його творів виникне схожий прихильник релігійного виховання і аналогічне прагнення до життя без зобов'язань.
В цей час Золя осягає гуманістичну культуру, читаючи Мольєра, Монтеня і Шекспіра, а також потрапляє під вплив більш сучасного Жюля Мішле. Він також захоплюється живописом, близько сходиться з імпресіоністами: Едуардом Мане, Камілем Піссарро, Огюстом Ренуаром, Альфредом Сіслей, Яном Бартолді Йонгкинд. Едуард Мане пише кілька портретів Золя, а Поль Сезанн продовжує залишатися його найближчим другом. Протягом багатьох десятиліть письменник і художник будуть підтримувати теплі стосунки, допомагати один одному у фінансовому плані, вести листування. Але після публікації роману «Творчість», в якому Сезанн неприємним чином впізнає себе в образі художника Клода Лантье, їх дружба припиняється. Сезанн відправив останній лист Золя в 1886 році і з тих пір вони більше не побачаться.
Участь у політичному житті Франції 13 січня 1898 була опублікована стаття письменника «Я звинувачую» як реакція на справу Дрейфуса. Вона написана у формі відкритого листа, адресованого тодішньому президенту Французької республіки Феліксу Фору. У листі звинувачувався французький уряд в антисемітизмі та протизаконному ув'язненні Альфреда Дрейфуса. Золя наголошував на упередженості військового суду і відсутності серйозних доказів вини Дрейфуса.
Лист був надрукований на першій сторінці газети і викликав великий ажіотаж як у самій Франції, так і далеко за її межами. Золя був звинувачений у наклепі й засуджений 23 лютого 1898 року. Щоб запобігти ув'язненню, письменник утік до Англії. Він зміг повернутися до Франції лише після самогубства полковника Анрі та втечі майора Естергазі, двох головних фігур справи Дрейфуса в червні 1899 року.
Стаття Золя призвела до широкого резонансу в культурному світі, стала прикладом того впливу, який інтелектуальна еліта може чинити на тих, хто при владі.
Творчість Перші літературні виступи Золя відносяться до 1860-х років — «Казки для Нінон» (Contes à Ninon, 1864 рік), «Сповідь Клода» (La confession de Claude, 1865), «Заповіт померлої» (Le vœu d'une morte, 1866), «Марсельські таємниці».
Стрімко молодий Золя підійшов до своїх основних творів, до центрального вузла своєї творчої діяльності — двадцятитомної серії «Ругон-Маккари» (Les Rougon-Macquarts). Вже роман «Тереза Ракен» (Thérèse Raquin, 1867) містив у собі основні елементи змісту грандіозної «Природної і соціальної історії одного сімейства в епоху Другої імперії».
Золя витрачав дуже багато зусиль, щоб показати, як закони спадковості позначаються на окремих членах сім'ї Ругон-Маккарів. Уся величезна епопея пов'язана ретельно розробленим планом, що спирається на принцип спадковості — у всіх романах серії виступають члени однієї сім'ї, настільки широко розгалуженою, що відростки її проникають як у найвищі верстви Франції, так і в найглибші її підвалини.
Останній роман серії включає дерево родоводу Ругон-Маккарів, яке повинно служити путівником по вкрай заплутаному лабіринті родинних відносин, покладених в основу системи грандіозної епопеї. Дійсним і справді глибоким змістом твору є звичайно не ця сторона, пов'язана з проблемами фізіології і спадковості, а ті соціальні образи, які дані в «Ругон-Маккари». З тієї ж зосередженістю, з якою автор систематизував «природний» (фізіологічний) зміст серії, склався і систематизувався її соціальний зміст, інтерес до якого винятковий.
Стиль Золя суперечливий у своїй сутності. Перш за все — це стиль дрібнобуржуазний у надзвичайно яскравому, послідовному та завершеному вираженні, — «Ругон-Маккари» не випадково є «сімейним романом», — Золя дав тут дуже повне, безпосереднє, дуже органічне, у всіх своїх елементах життєве розкриття буття дрібної буржуазії. Бачення художника відрізнялося винятковою цілісністю, ємністю, але саме міщанський зміст він інтерпретував з найглибшим проникненням.
Роман «Радість жити» (La joie de vivre, 1884) може розглядатися як найбільш цілісне вираження цього моменту в стилі Золя.
Намітилося в романах Золя і прагнення звернутися до ідилії — від реального зображення побуту до своєрідної міщанської фантастики. У романі «Сторінка любові» (Une page d'amour, 1878) дано ідилічне зображення дрібнобуржуазного середовища зі збереженням реальних побутових пропорцій. У «Мрії» (Le Rêve, 1888) реальне мотивування вже усунено, дається ідилія у оголеній фантастичній формі.
Щось подібне є і в романі «Злочин абата Муре» (La faute de l'abbé Mouret, 1875) з його фантастичним Параду і фантастичною Альбіною. «Міщанське щастя» надано у стилі Золя як таке, що зникає, витісняється, відходить у небуття. Воно стоїть під знаком занепаду, кризи, має «фатальний» характер. У романі «Радість жити» поруч із цілісним, повним, глибоким розкриттям поетизованого дрібнобуржуазного буття, дана проблема трагічної приреченості, неминучої загибелі. Роман побудований своєрідно: танення грошей визначає розвиток драми доброчесних Шанто, господарська катастрофа, знищення «міщанського щастя», представляється основним змістом драми.
Ще повніше це виражено в романі «Завоювання Плассана» (La conquête de Plassans, 1874), де розпад міщанського благополуччя, господарська катастрофа інтерпретується як трагедія, що має монументальний характер, як події космічної важливості (сімейство в романі «Людина-звір» (La bête humaine, 1890), що заплуталося в нерозв'язних протиріччях, старий Бодю, Бурра в романі «Дамське щастя» (Au bonheur des dames, 1883). Коли руйнується господарське благополуччя, міщанин переконаний, що руйнується весь світ, — такою специфічною гіперболізацією відзначені господарські катастрофи в романах Золя.
Дрібний буржуа, що переживає свій занепад, отримав у Золя повне і закінчене вираження. Його показано з різних сторін, що виявляють його сутність в епоху кризи, його подано як єдність різнобічних проявів. Перш за все, — це дрібний буржуа, що переживає драму господарського розпаду. Таким є Мурі в «Завоюваннях Плассана», цей новий міщанський Іов, такі добродійні рантьє Шанто в романі «Радість жити», такі героїчні крамарі, зметені капіталістичним розвитком, в романі «Дамське щастя».
Святі, мученики і страждальці, на зразок зворушливої Поліни в «Радості жити» або нещасної Рене в романі «Здобич» (La curée, 1872), чи ніжної Анжеліки у «Мрії», яку так близько нагадує Альбіна в «Злочині абата Муре», — ось нова форма соціальної сутності «героїв» Золя. Людей цих характеризують пасивність, брак волі, християнське смирення, покірність. Всі вони відрізняються ідилічною прекраснодушністю, але всі вони зім'яті жорстокою дійсністю. Трагічна приреченість цих людей, їхня загибель, незважаючи на всю привабливість, красивість цих «чудових створінь», фатальна невідворотність їхньої похмурої долі — все це є виразом того ж конфлікту, який визначав драму Муре, чиє господарство валилося, в патетичному романі «Завоювання Плассана». Сутність тут одна, — різна тільки форма явища.
Як найпослідовнішу форму психології дрібної буржуазії в романах Золя подано численних правдошукачів. Усі вони кудись прагнуть, охоплені якимись надіями. Але відразу ж з'ясовується, що надії їхні марні, а прагнення сліпі. Зацькований Флоран з роману «Черево Парижа» (Le ventre de Paris, 1873), або нещасний Клод з «Творчості» (L'œuvre, 1886), або злиденний романтик-революціонер з роману «Гроші» (L'argent, 1891), або неспокійний Лазар у «Радості жити» — всі ці шукачі однаково безпідставні й безкрилі. Нікому з них не дано чогось досягти, ніхто з них не піднімається до перемоги.
Такі основні прагнення героя Золя. Психологія дрібного буржуа отримує у Золя надзвичайно глибоку, цілісну інтерпретацію.
Два романи про робітничий клас — «Пастка» (L'assommoir, 1877) і «Жерміналь» (Germinal, 1885) — видаються характерними творами в тому сенсі, що тут у дрібнобуржуазному світосприйнятті заломлюється проблема пролетаріату. Ці романи можна назвати романами про «класове сусідство». Золя сам попереджав, що його романи про робітників мають на меті впорядкування, удосконалення системи відносин буржуазного суспільства і аж ніяк не є «крамолою». У цих творах є багато об'єктивно-істинного в сенсі зображення сучасного Золя пролетаріату.
Буття цієї соціальної групи у творах Золя сповнене трагізму. Все тут охоплено сум'яттям, все стоїть під знаком невідворотності долі. Песимізм романів Золя знаходить вираз у їхній своєрідній, «катастрофічній» будові. Завжди протиріччя вирішується так, що трагічна загибель є необхідністю. Усі ці романи Золя мають однаковий розвиток — від потрясіння до потрясіння, від одного пароксизму до іншого розгортається дія, щоб докотитися до катастрофи.
Це трагічне усвідомлення дійсності дуже специфічне для Золя — тут лежить характерна особливість його стилю. Разом з цим виникає відношення до міщанського світу, яке можна назвати сентиментальним.
У романі «Гроші» біржа виникає як щось протилежне деградуванню дрібної буржуазії; у «Дамському щасті» — грандіозний універсальний магазин розкривається як затвердження нової дійсності; залізниця у романі «Людина-звір», ринок зі всією складною системою товарного господарства в романі «Черево Парижа», міський будинок, представлений як грандіозна «machine pour vivre» (машина для життя).
Характер інтерпретації цих нових образів різко різниться від усього зображуваного Золя раніше. Тут панують речі, людські переживання витіснено за задній план проблемами господарювання та організації, митець має справу із зовсім новою матерією — його мистецтво звільняється від сентименталізму.