Загальна назва «Ругон-Маккари» Правильніше було б уживати назву «Ругони-Маккари», адже йдеться про дві гілки однієї родини — Ругонів та Маккарів, а отже, обидві частини є формами множини від прізвищ «Rogon» і «Macquart». Проте в українській традиції, що склалася ще з перекладів кінця XIX – початку XX століття, закріпилося написання «Ругон-Маккари», і воно зберігається у більшості сучасних публікацій. об’єднує цикл із двадцяти романів, написаних французьким письменником Емілем Золя впродовж 1871—1893 років. Підзаголовок — «Природна і соціальна історія однієї родини за часів Другої імперії» — підкреслює амбіцію автора створити масштабну художньо-документальну епопею, у якій за допомогою натуралістичного методу було б відтворено вплив спадковості та соціальних умов на життя кількох поколінь однієї родини, а також показано ключові суспільні процеси Франції другої половини XIX століття.
Цикл вважається вершиною французького літературного натуралізму, адже автор комбінує об’єктивне документальне зображення суспільства з художнім темпераментом, надаючи великого значення біологічно успадкованим властивостям і впливу середовища. Кожен роман циклу є самостійним твором, проте всі разом вони складають цілісну «роман-епопею» (роман-ріку) з широкою панорамою життя Франції 1850—1870-х років.
Задум циклу та тематика Еміль Золя задумав «Ругон-Маккарів» як «природну і соціальну історію» родини, що розгалужується на дві гілки — законних Ругонів та позашлюбних Маккарів — аби простежити взаємодію спадкових ознак із суспільними обставинами. На сторінках романів письменник детально змальовує різні прошарки французького суспільства часів Другої імперії: від низів — життя паризьких нетрів, робітничих кварталів і селянства — до вищих щаблів — світу фінансистів, політиків і аристократії. Золя викриває пороки й механізми цілої епохи: засуджує режим Наполеона III та злочинний шлях здобуття влади авантюристами (романи «Кар’єра Ругонів» і «Його Вельможність Ежен Ругон»), показує корупцію та фінансові спекуляції буржуазії, руйнівний вплив грошей на людські долі («Здобич», «Гроші»), змальовує духовну деградацію вищих класів (наприклад, падіння моралі можновладців у романі «Нана» та лицемірство духівництва у «Завоюванні Плассана»). Водночас значне місце відведено показові життя простих трударів та соціальних контрастів епохи. Золя правдиво й без прикрас описує злиденне побутування паризьких бідняків та робітників — зокрема у романі «Пастка» про знедолені верстви міського дна. Кульмінацією соціальної проблематики циклу став роман «Жерміналь» (1885), присвячений страйку шахтарів; це перший у французькій літературі ХІХ ст. твір про відкритий конфлікт праці й капіталу та повстання найманих робітників. Іван Франко образно назвав «Жерміналь» «окрасою всієї белетристики XIX віку» — одним з наймогутніших творів новітньої літератури. Сам Золя у вступі до цього роману зазначав, що прагне порушити в ньому питання, яке стане визначальним у XX столітті — боротьбу праці і капіталу.
Переклади та видання українською В українській культурі творчість Золя, і зокрема цикл «Ругон-Маккари», почала проникати наприкінці 19 століття. Перші україномовні переклади його творів з’явилися в 1870-х роках, і піонером у цій справі став Іван Франко. Саме Франко одним із перших розпізнав значення Золя для світової літератури і популяризував його в Галичині: вже 1876 року у львівському альманасі «Дністрянка» був опублікований переклад новели Золя «Повінь» (L’Inondation). 1879 року побачила світ українською мовою повість «Довбня» — переклад роману «Пастка» (L’Assommoir) про трагедію працьовитої прачки, що спивається в нетрях Парижа. Цей переклад здійснила Ольга Рошкевич, а вступне слово до видання написав Іван Франко. У 1880-х роках виходили й інші переклади: зусиллями Франка та його соратників український читач отримав низку оповідань і повістей Золя — зокрема «Напад на млин» (1885), «Безробіття», «Свято в Коквілі» та інші твори натуралістичного спрямування. 1889 року у Львові було видано роман «Мрія» (Le Rêve) — одну з частин циклу, присвячену ідеалізованій історії сироти у провінційному містечку. Таким чином, ще задовго до масового перекладу європейської класики українською, найважливіші новели й окремі романи Золя стали доступними українському читачеві в Галичині.
Водночас у підросійській Україні наприкінці ХІХ ст. твори Золя читали переважно в російських чи польських перекладах — рідше в оригіналі — адже український друк там був обмежений цензурою. Лише на початку XX століття ситуація почала змінюватися. 1905 року у Львові вийшов перший український переклад одного з найзнаменитіших романів циклу — «Жерміналь», виконаний Олександром Пашкевичем. Появу цього видання Іван Франко привітав як значне досягнення, відзначивши, що нарешті українська публіка отримала роман, який уже давно слід було перекласти. Раніше переклад «Жерміналу» не міг з’явитися через панування консервативних естетичних смаків — за висловом Франка, існували упередження, мовляв «про перекладання цього гіганта не було що й думати». Успіх перекладу Пашкевича засвідчили позитивні рецензії: газета «Діло» писала, що українською мовою повість набула «особливого і живого колориту». Хоча пізніше сам Франко зауважив певні стилістичні недоліки цієї праці (занадто прозаїчний стиль, спрощення образних місць та труднощі з перекладом технічної термінології доби), проте загалом вихід «Жерміналу» українською став поворотним пунктом: українська література збагатилася визначним твором, що дав читачам «хвилі правдивого естетичного і глибоко гуманного зворушення».
До революції 1917 року в Україні (включно з Галичиною) встигло побачити світ понад десять книжок Золя українською мовою. Серед них — уже згадані «Жерміналь» (1905) та «Мрія» (1889), а також інші романи з циклу: «Щастя Ругонів» (під такою назвою був відомий роман «Кар’єра Ругонів»), «Черево Парижа», «Радість життя», «Доктор Паскаль», частково «Нана» та інші. Активну участь у перекладах брали відомі українські літератори і науковці: окрім Івана Франка та Ольги Рошкевич, твори Золя різного часу перекладали Михайлина Грушевська, Костянтин Рубінський, Андрій Волкович, Марко Черемшина, Леонід Пахаревський (у співавторстві з Володимиром Пахаревським), Ніна Романович-Ткаченко та інші. Високий інтерес до французького письменника серед української інтеліґенції підтверджує й символічний жест після його смерті: у вересні 1902 року І. Франко та М. Павлик надіслали телеграму співчуття вдові Золя, яку підписали також Михайло Грушевський, Наталія Кобринська, Володиимир Гнатюк, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник та інші, назвавши покійного «найліпшим французом». Це свідчило про глибоку пошану українських митців до його творчості.
У 1920-і роки, вже за радянської влади, перекладацька справа набула нового розмаху. В 1927—1930 роках у Харкові й Києві здійснено перше зібрання творів Еміля Золя українською мовою у 18 томах. До цього видання ввійшли і більшість найважливіших романів циклу «Ругон-Маккари» — зокрема «Прорість» (таку назву отримав роман «Жерміналь» у перекладі Вероніки Черняхівської, виданий 1929 року), а також «Нана», «Накип» (переклад назви роману Pot-Bouille), «Дамське щастя» (Au Bonheur des Dames), «Людина-звір» (La Bête Humaine) та інші. Поява цих книжок супроводжувалася численними фаховими відгуками і рецензіями. Літературознавець Сергій Родзевич високо оцінив переклад того ж «Жерміналу-Прорості» Черняхівської, відзначивши, що український перекладач зумів передати «героїчну патетику» і потужний ритм цього «симфонічного» твору. Паралельно з повними виданнями з’являлися і скорочені чи адаптовані переклади: так, 1927 року видавництво «Книгоспілка» (Київ) випустило популярний перероблений переклад «Жерміналу» під назвою «Шахтарі» (перекладач — О. Левицький), призначений для масового читача, зі вступною статтею В. Іванушкіна, де роман Золя подавався як «дуже цінний документ для розуміння і критики капіталістичного суспільства». У 1930 р. окремим виданням для малописьменних був надрукований перший розділ роману під назвою «В темну ніч», спрощений мовно і рекомендований Науково-методичною комісією для робітничих бібліотек. Ці факти свідчать, що у міжвоєнний період твори Золя набули в Україні неабиякої популярності й ідеологічного значення: їх розглядали як соціально значущі тексти, зрозумілі широким народним масам.
Попри значний доробок перекладів, повністю цикл «Ругон-Маккари» українською мовою протягом XX століття так і не був виданий у завершеному вигляді. В радянський час окремі романи перевидавалися у 1950—60-х роках (зокрема, «Кар’єра Ругонів», «Завоювання Плассана», «Здобич», «Черево Парижа» вийшли друком у Києві 1959—1960 рр., а «Щастя Ругонів» — 1969 р.). У 1988 році було здійснено двотомне видання вибраних творів Золя українською (до якого увійшли й романи з циклу). Проте деякі частини епопеї залишалися недоступними українському читачеві або існували лише у давніх міжвоєнних перекладах. Вже у наші дні спостерігається відновлення інтересу до перекладання Золя. Зокрема, сучасна перекладачка Тетяна Жарко поставила собі за мету заповнити прогалини і завершити українізацію найважливіших романів письменника. У 2020-х роках вона підготувала до друку серію з шести томів перекладів Золя, що включає п’ять його романів з циклу (серед них нові переклади «Пастки» під назвою «Шинок», «Нани», «Накипу» як «Кухня», «Дамського щастя» та «Його Вельможності Ежена Ругона»), а також вибрані новели. Частину з цих перекладів уже опубліковано в журналі «Всесвіт» (наприклад, «Шинок», 2021). Як зазначає Жарко, реалізація цього проєкту дозволить нарешті сказати, що головні шедеври натуралістичного роману отримали повноцінне українське прочитання.
Рецепція та критика в Україні Творчість Еміля Золя від самого початку викликала жвавий інтерес і дискусії в українських літературних колах. Іван Франко, знайомлячи галицьку публіку з новими творами Золя, не тільки перекладав, а й активно аналізував їх у статтях та рецензіях. Вже 1879 року, пишучи передмову «Еміль Золя і його твори» до українського видання роману «Пастка» («Довбня»), Франко намагався пояснити читачам новаторство натуралістичного методу Золя та його критичну вправність. Пізніше, у 1898 році, Франко опублікував ґрунтовну статтю «Еміль Золя, його життя і писання», де узагальнив свої оцінки доробку французького автора. Він високо ставив творчість Золя, відзначаючи її правдивість і соціальну пристрасть. Зокрема, Франко захоплювався майстерністю, з якою Золя «списав з таким майстерством і правдою, як ніхто перед ним» сцени народного життя і боротьби. Особливо підкреслював український критик гуманістичний пафос творів Золя — його щире співчуття до «робучого люду» та обурення суспільною несправедливістю. Така оцінка була важливою для легітимації натуралізму в очах українського читача: авторитет Франка допоміг подолати скепсис старших поколінь, які дорікали Золя за «неестетичність» і «брудні подробиці» його романів.
У той же час Франко не ідеалізував француза беззастережно — він бачив і вади. У рецензіях на українські переклади Франко звертав увагу на труднощі відтворення стилю Золя, насиченого технічними термінами та грубою лексикою. Наприклад, він зазначав, що переклад «Жерміналу» 1905 р. надміру прямолінійний і прозаїчний, через що не передає повною мірою лаконічної виразності та мелодійності Золівської прози. Втім, такі зауваги лише підкреслювали вимогливість Франка як критика; загалом же він стояв на позиції популяризації Золя. Франко вважав, що знайомство з європейським натуралізмом має сприятливо вплинути на розвиток української літератури, привнести в неї більше правдивості й соціальної гостроти. У полеміці з консервативними естетами він обстоював право художника показувати навіть непривабливі сторони дійсності, як це робив Золя, в ім’я очищення суспільства.