Перський похід Александра Севера — похід, здійснений римським імператором Александром Севером на початку 230-х років в Месопотамію. Метою походу була відсіч агресії Ардашира I, який захопив у 226 році владу на території колишнього Парфянського царства.

Володіння Римської імперії в Месопотамії значно розширилися після походів Септимія Севера і його сина Каракалли наприкінці II — на початку III століття. Навіть невдале завершення кампанії Каракалли — останньої в майже 300-річній історії римсько-парфянських воєн — здавалося, не могло змінити співвідношення сил, котре помітно змістилося на користь Римської імперії. Прихід до влади в Парфії нової династії, повної сил і бажання відновити велич стародавньої Персії, залишилося непоміченим в Римі, що поринав у політичну, фінансову і військову кризу. Ні молодий Александр Север, ні його мати Юлія Мамея, яка фактично управляла державою, не мали військового таланту, достатнього, щоб протистояти Ардаширу. Проте, армія, що лишилася у спадок від Септимія Севера, і здійснена цим діяльним імператором масштабна програма зміцнення Римської Месопотамії цього разу не дозволили персам досягти значного успіху.

Ця кампанія, як і більшість інших воєн 400-річного протистояння Риму і держави Сасанідів, закінчилася збереженням status quo. Наступники Александра Севера не змогли домогтися успіху у війнах з талановитим наступником Ардашира, Шапуром I (241—272). Тільки за імператора Галерія, який уклав 298 року Нісібіський договір, Римська імперія змогла досягти тривалого миру на своєму східному кордоні.

Передісторія

Відносини Риму і Парфії до кінця 210-х років

В громадянській війні, що почалася в Римській імперії після смерті імператора Коммода, супротивником Септимія Севера на Сході був Песценній Нігер. Втративши у вирішальній битві 20 000 солдатів, останній втік до Антіохії і був убитий в кінці квітня 194 року на кордоні, коли намагався сховатися в Парфії. Приблизно в травні цього ж року Север прибув до Сирії та деякий час займався організацією державного управління малоазійських провінцій, становище яких було тривожним, оскільки значна кількість військ Нігера знайшла притулок за Євфратом, а деякі провінції північної Месопотамії раніше виявляли симпатії узурпатору. Крім цього, були й інші міркування на користь продовження східної війни. Нісібіс, важливе місто, що знаходилось далеко по інший бік Євфрату, але в якому, ймовірно, перебував римський гарнізон, зазнав спільного нападу армій Осроени, Адіабени і арабів. Після того, як імператор висловив обурення подією, до нього було направлене посольство, котре зробило спробу довести, що цей напад був спрямований проти прибічників Нігера, що засіли в місті. Але таке пояснення було відкинуте. Ослаблена громадянською війною дисципліна в армії змушувала імператора дати легіонам, які протистояли один одному в трьох битвах, можливість воювати зі спільним ворогом. Зі стратегічної точки зору було важливо, щоб східна межа імперії отримала надійну природну перешкоду, якою була річка Євфрат.

Навесні 195 року Септимій Север почав вторгнення в Месопотамію, не рахуючись з тим, що «це стане тільки джерелом постійних воєн і великих витрат і не принесе державі якої-небудь користі». Після переходу кордону біля , Север одразу анексував більшу частину царства Осроена, сформувавши нову провінцію, що простягалася до річки Тигр. Ще на початку кампанії, до того як відбулися перші серйозні сутички, імператор прийняв титули Arabicus і Adiabenicus, чим відобразив підкорення зазначених народів Месопотамії. Однак повна форма цих титулів, яка традиційно починалася на Parthicus, не використовувалася, щоб уникнути конфлікту з парфянським царем, війна якому ще не була оголошена. Після важкого переходу через пустелю армія дісталася Нісібіса, звідки була розпочата і успішно завершена («найщасливіша месопотамська експедиція»), про перебіг якої інформації не збереглося. Ймовірно, здобутки кампанії були визнані достатніми, і в 196 році імператор повернувся в Рим, щоб продовжити боротьбу з Клодієм Альбіном.

У наступному, 197 році, з заколотами в імперії було покінчено, і Септимій Північ знову вирішив почати похід проти Парфії. За цей час парфяни перейшли в наступ, а їх цар Вологез V обложив Нісібіс. Під захистом Юлія Лета () фортеця вистояла до прибуття імператора. У супроводі брата парфянського царя, Север на чолі римської армії, не зустрівши опору, зайняв Вавилон, Селевкію і Ктесифон. У соту річницю сходження на престол імператора Траяна, 28 січня 198 року, Септимій Север проголосив завоювання Парфії. Не ясно, чи передбачалося анексувати всі території до Перської затоки. На зворотному шляху іншою дорогою імператор безуспішно спробував (можливо, двічі) захопити важливий караванний центр Хатра. Решта 198 року була присвячена облаштуванню східних провінцій, після чого імператор вирушив до Єгипту і більше до парфянських справ не повертався.

Зі сходженням на престол старшого сина Септимія, Каракалли, знову почало плануватися завоювання Парфії. Правителі Осроена та Вірменії були арештовані, а їх царства анексовані. У цей час син і наступник Вологеза V, Вологез VI, перебував у конфлікті зі своїм братом, який незалежно який правив в Мідії. Каракалла використовував протиріччя між братами, водночас шукаючи привід для війни. Коли війна в 216 році все ж почалася, армія Каракалли здійснила марш Месопотамією, захопивши місто Арбелу і багату здобич. Навесні 217 року, до початку нової кампанії, Каракалла був убитий в результаті змови Макріна. Дізнавшись про смерть Каракалли, Артабан зібрав велику армію і зажадав, щоб Макрін звільнив провінцію Месопотамія. Переговори ні до чого не привели, і дві армії зустрілися восени 217 року біля стін Нісібіса. У цій битві римляни зазнали поразки, і Макріну довелося купувати мир ціною виплати 200 мільйонів сестерціїв — суми, близької до восьмої частини річного бюджету імперії. Проте, наростаючий тиск з боку Сасанідів не дав останнім Аршакідам розвинути цей успіх.

Прихід до влади Сасанідів

Перських письмових джерел, сучасних падінню династії Аршакідів, не збереглося. На підставі аналізу нечисленних пізніших перських і арабських джерел, а також епіграфічних, нумізматичних, археологічних та інших свідоцтв дослідниками було запропоновано декілька варіантів хронології подій, про які також відомо не багато. Достеменно відомо, що під час ослаблення парфянської держави внаслідок походів Септимія Севера правитель Парса Папак настільки посилив свою владу, що близько 205 року зміг проголосити себе незалежним правителем. Ймовірно, цей заколот був придушений Вологезом VI, і розширення влади Сасанідів за межі центрального Парса відбулося вже після того, як Папака успадковував його молодший син Ардашир. Поразка Парфії могла бути результатом як утворення коаліції Ардашира з правителями Адіабени, Кіркука та інших дрібних держав, про яку повідомляє сирійська Хроніка Арбели, так і внутрішньопарфянської міжусобної боротьби, коли проти Вологеза VI виступив його брат Артабан V. Перший рік правління Ардашира, що відраховується від загибелі в битві біля Хормузе останнього парфянського царя, припадає на 226 на 223 рік.

Після розгрому останнього аршакідського царя Парфії і упокорення більшої частини сатрапів самим серйозним супротивником Ардашира залишилася Вірменія, царем якої був Хосров, молодший брат загиблого Артабана. У 228 році він зміг завдати Ардаширу низки поразок й просунутись при цьому вглиб перської території до Ктесифона. Більше того, можливо, він навіть шукав союзництва з Римом. Проте врешті-решт Вірменія впала і тимчасово була включена до складу Персії. Приблизно до 230 року деякі північні райони утримував син Артабана, Артавазд.

Успіх Ардашира пояснюється не тільки тим, що це була людина видатних особистих якостей, як його змальовує пізніша історична традиція. Мовсес Хоренаці у своїй «Історії Вірменії» пояснює прихід нової династії тим, що «дві пехлевські (парфянські) галузі, що називаються в Пахлі Суреном і Аспахпатом, заздрячи правлячій [в Парфії] галузі, [що походить] від їх власного роду, тобто Арташеса, добровільно виявляють згоду, щоб царював Арташир, син Сасана»Мовсес Хоренаці, книга II, 71. Важливим було бажання впливових сил країни створити і зберегти сильну державу і налагодити господарське життя країни, що перебувала в стані розрухи. Значущою була й та обставина, що Сасаніди, ставши царями Парса тісно пов'язали себе і з зороастрійським центром країни.

Римська імперія від Каракалли до Александра Севера Становище Макріна, який нещодавно уклав мирний договір з Парфією, не було міцним. Маючи лише ранг вершника і мавританське походження, а також здійснивши непопулярні призначення він не отримав підтримки сенату, а щоб домогтися підтримки армії, яку мав Каракалла, йому не вистачало грошей. Смерть в Антіохії вдови Септимія Севера, Юлії Домни, посилила симпатії до колишньої династії. Її сестра Юлія Меза, котра в той час жила в Емесі, ініціювала повстання на користь свого старшого онука Геліогабала, сина своєї дочки Юлії Соемії, оголошеного незаконним сином Каракалли. 16 травня 218 року Геліогабал був представлений в цій ролі армії в Емесі, а 8 червня Макрін був розбитий і втік.

Незважаючи на те, що спосіб життя і поведінка нового імператора мали дуже мало спільного з традиціями, царювання Геліогабала тривало майже чотири роки. Становище, небезпечне для збереження династії, змусило Юлію Мезу вжити заходів щодо передачі влади іншому своєму онукові, Алексіану Бассіану, синові іншої своєї дочки, Юлії Мамеї. 26 червня 221 року Геліогабал усиновив свого двоюрідного брата, що прийняв ім'я Александр, а з 1 січня 222 року почалося їх спільне консульство. Розуміючи небезпеку для своєї влади, імператор і його мати намагалися плести інтриги проти Александра, але безуспішно. 13 березня 222 року вони наказали армії заарештувати Александра, натомість самі були вбиті повсталими військамиГеродиан, книга V, 8.

Римські джерела розповідають про надзвичайно прихильне ставлення народу, армії і сенату до того, що фактично влада в імперії перебувала в руках шістнадцяти найповажніших сенаторів або, що більш імовірно, матері і бабки імператора. Александр, маючи спокійний і м'який характер, охоче займався законотворчою діяльністю. Серед державних діячів, до яких він дослухався, можна назвати видатного юриста Ульпіана, істориків Діона Касія і Марія Максима. Проте, вплив Мамеї на імператора був визначальним, хоча вона вирізнялася, за свідченнями Геродіана, крайнім сріблолюбством, й незважаючи на обурення Александра, «забирала статки та спадщину деяких людей на підставі наклепів». Вона з'являється на численних монетах і написах з різноманітними новоствореними титулами, такими як, приміром, («мати пана нашого святійшого імператора Севера Александра Пія Фелікса Августа і військових таборів, і сенату, і батьківщини, і всього людського роду»)Inscriptiones Latinae Selectae, 485. В результаті, при зовнішньому благополуччі, режим був внутрішньо слабкий, імператору і його радникам не вдалося встановити дисципліну і повагу до влади в армії. На період правління Александра Севера припадають численні заколоти в провінційних арміях, особливо на сході. У Римі, де в 223 році був убитий Ульпіан, а преторіанці в 229 році погрожували вбити Діона Касія, котрий вимагав дисципліни, положення не було кращим.

Сили сторін

Римська армія за Северів

Склад армії