Архітектура Маріуполя — сторінки історії архітектури провінційного міста на узбережжі Азовського моря.
1778—1800 рр
За панівною версією місто засноване греками-пересеселенцями з Криму 1778 року. Це так і не так. В історії заснування міста виділяють три етапи : Запорізький (коли хазяйнували запорізькі козаки без права постійного проживання)газета «Ильичёвец», 13 сентября 2003 г Павловський (первісна назва поселення у гирлі Кальміусу) суто маріупольський (поселення Павловськ перейменували на Маріуполь і заселили переселенцями-греками з Криму)
Місто запроектував Азовський губернатор В. А. Чертков ще 1775 р. із назвою Павловськ. Але місто заснували лише 1778 року. Того ж року воно помічене на мапі Азовської губернії. За два будівельні сезони 1778 та 1779 рр. перші мешканці (не греки) встигли вибудувати лише п'ятдесят п'ять (55) перших домівок, шість малих крамничок та чотирнадцять дерев'яних державних закладів із колод, завезених ззовні. 1779 року відбувся і перший ярмарок в місті.
Мешканців Павловська виселили, а їх домівки викупили за державний кошт і передали переселенцям з Криму. До речі, серед переселенців з Криму були як греки, так і валахи та грузини. Назву Павловськ замінили на Маріуполь.
Пригноблена національна меншина в Кримському ханстві, греки, валахи і грузини принесли з собою і примітивну будівельну традицію споруд з каменю. Первісно будували землянки. Маріуполь не мав розвинених фортечних мурів, хоча їх планували вибудувати на західній околиці міста (вони позначені на старовинному плані 1784 р.).
Обране місце для нового поселення було важко назвати вдалим, позаяк це був голий степ з відсутністю деревини і лісів. Були розвідані поклади місцевого каменю — пісковику і граніту. Первісні споруди вибудовані з пісковику за спрощеними технологіями. Найближчі до міста поклади пісковику були розвідані нижче поселення Карасівка.
Руїни цих споруд бачив вчитель маріупольської Олександрівської чоловічої гімназії М. І. Кустовський, котрий залишив спогади про них у книзі «Мариуполь и его окрестности. Отчет об учебных экскурсиях Мариупольской Александровской гимназии» (1892 г.). За кримською звичкою з місцевого пісковику робили і паркани, рештки котрих пережили століття і збережені на сучасній вулиці Заозерній. Як покрівельний матеріал використовували спрощену черепицю типу «татарка». Споруди, криті такою черепицею, можна зустріти на околицях сучасного Маріуполя.
Але будівництво з каменю не мало значного поширення через трудомісткість і віддаленість родовищ каменю. Переселенці з других губерній принесли традицію дерев'яного будівництва та з саману. Дерев'яні споруди пожежонебезпечні і часто горіли. Тим не менше з деревини будували навіть школи в Маріуполі наприкінці 19 ст.
Нова сторінка будівельної історії міста розпочалась із виникненням цегельних і керамічних мануфактур. Якість будівельних матеріалів була низькою, позаяк в місті була нестача деревини на дрова. Випалення цегли і черепиці йшло за рахунок бур'яну та сушених кізяків.
Ситуація зміниться лише після приєднання 1882 року міста Маріуполя до залізниці і підвозу у місто кам'яного вугілля з шахт, будівельної деревини і цегли з північних районів країни.
В місті таким чином поширення набуло будівництво саме з цегли.
Первісні плани забудови Маріуполя датовані 1784 та 1811 рр.
Первісна храмова архітектура
Первісна храмова архітектура виникає на початку 1780-х рр. Ще 1780 р. грецький митрополит Ігнатій заклав Успенську та церкву Різдва Богородиці, а 1782 р. Харлампіївську соборнугазета «Ильичёвец», 4 сентября 2003 г . Будівельні технології були настільки недосконалі, що жодна з храмових споруд не встояла. Малі за розмірами, вторинні за архітектурними образами, вони ремонтувались чи перебудовувались. Так, Успенська церква перебудовувалась декілька разів впродовж 19 ст., перший раз у 1804 р. Церква Марії Магдалини заснована у 1780-ті, але була зачинена, а службу в ній припинили. В малому на той час Маріуполі нараховували дев'ять церков. Жодна з первісних — не збережена, а їх зовнішній вигляд відомий гіпотетично.
Архітектурна і культурна вторинність
На відміну від Одеси або Миколаєва — Маріуполь десятиліттями залишався лише міщанським і купецьким містом. Дворянська культура в місті не прижилася і її ознак в історії і архітектурі нема. В Маріуполі не було дворянських садиб на околицях, дворянських палаців в місті (як в Одесі), старовинних приватних бібліотек, давніх колекцій живопису тощо.
Помітні культурні зрушення прийдуть у місто лише у другій половині 19 ст. В історії Маріуполя чільне місце (панівні позиції) посіли саме представники освічених і багатих купецьких родин — серед них Хараджаєв Олександр Давидович, Псалті Георгій Григорович, Хараджаєва Софія Іванівна, Геоцинтов Василь Іванович та інші.
19 ст. перша половина
Первісна Харлампієвська соборна церква була мала і тісна навіть для нечисленного населення Маріуполя 18 століття. Виникла ідея про створення нового головного храму міста. За основу взято типовий проект собору в стилі пізнього класицизму. Храм поєднував центричну частину, увінчану єдиною банею з трапезною. Будівництво тривало дванадцять років. На тлі пересічної і одноповерхової забудови міста собор виділявся висотністю і чистотою стиля. Він урочисто позначав тодішній центр міста, де гомонів головний ринок і розташувався первісний економічний центр Маріуполя.
Храм зберігав чистоту стиля до початку 20 століття і уник потворних добудов. Була збільшена на два яруси лише дзвіниця, поєднана з собором. Собор вміщав близько 5000 вірян.
Собор знищено на початку 1930-х рр. В повоєнний період земельна ділянка забудована висотною радянською спорудою ДОСААФ у спрощених формах.
Друга половина XIX ст
Споруда повітової Земської управи в місті вибудована 1875—1876 рр. З 1876 року, коли розпочали давати найменування всім великим на той час вулицям, назву Земська отримала і вулиця, де була розташована Земська управа. На той час поблизу управи був центр провінційного міста, де гомонів ринок і був вибудований головний у місті Харлампіївський собор.
Споруда повітової Земської управи мала два поверхи і була чи ненайкращою за архітектурою в 1870-ті роки. Цегляна споруда мала пишний головний фасад на п'ятнадцять осей, частково скопійований з типового зразка. Фасад мав палацовий характер з трьома ризалітами — двома бічними і невеликим центральним. Центральний ризаліт мав балкон. Трохи пізніше центральний ризаліт перебудували і додали пишний вхідний портал з використанням лекальної (фігурної) цегли.
Окрім управи, перший поверх споруди віддали під книжковий магазин земства та крамницю з посудом. Окрім продажу книжок, магазин також займався друком поштівок із краєвидами та спорудами Маріуполя.
Земська управа дожила до громадянської війни (1918—1922 рр.) незмінною. Але 1920 року за наказом більшовицької влади земства були ліквідовані. 1923 року в Маріуполі заснували педагогічний технікум, викладання в котрому вели українською. З 1926 року в навчальному закладі організували грецький факультет.
В роки тимчасової окупації Маріуполя німецькими фашистами (1941—1943) споруду Земської управи займав німецький штаб. 1943 року фашисти під час вимушеного відступу споруду підпалили. Постраждала від пожежі Земська управа стояла в повоєнний період пусткою.
Біля неї гомонів так званий вечірній ринок, стихійно організований мешканцями Маріуполя. До поруйнованої споруди потяг руки місцевий криміналітет. Аби ліквідувати в цьому місті кримінальний пункт, історичну споруду розібрали до фундаментів. Урядові радянські заклади розташувались на Фонтанної вулиці, тому про відновлення історичної споруди не йшлося — ні тоді, ні зараз.
Еклектизм відбився в архітектурі міста побудовою лише декількох споруд, найкращими серед них і були Земська управа та Духовне училище. Відсутність головного освітнього закладу в місті спонукала до заснування 1876 р. Олександрівської чоловічої гімназії. Для провідного на той час навчального закладу міста було потрібне спеціалізоване приміщення, котрого заклад не мав. Міський уряд спромігся на його побудову лише 1894 року, майже через 20 років після заснування гімназії. А будівництво закінчили лише 1899 р. Головний фасад гімназії має риси необароко з домішками сецесії (рустований перший поверх, лучкові фронтони, напівколони з муфтами, парапет на даху). Необарокові риси має й головний фасад Духовного училища.
Еклектизм притаманний і сакральним спорудам іновірців — єврейським синагогам міста, католицькому храму італійської громади Маріуполя.
Архітектура в стилі сецесія (модерн)
Європеїзація архітектури в Російській імперії досягла найвищого щабля наприкінці 19 ст., коли зусиллями декількох архітекторів народився стиль сецесія (модерн). Засновником стилю модерн (сецесія або югендштиль) вважають бельгійського архітектора Віктора Орта (1861—1947). Ще в юнацькі роки він відбув у Париж, де вивчав ужиткове мистецтво, технології створення декору. 1893 року Віктор Орта закінчив будівництво приватного будинку професора Едмона Тасселя, котрий став маніфестацією нового стилю.
Розповсюдженню стилю сприяли як широке промислове виробництво бетону, скла великого розміру, піднесення промислового виробництва заліза, цегли, кераміки, так і піднесення торгівлі та будівельний бум. Стилістику сецесії всіляко підтримували як всесвітні виставки, так і різні періодичні видання. Головним було повсюдне прийняття цього стилю новими прошарками населення — промисловців, підприємців, банкірами, власниками великих універмагів, середніми і дрібними комерсантами без значних культурних традицій. Стиль був гнучким і здатним успішно розв'язувати будь-які будівельні програми чи побутові завдання — від ансамблевої забудови приватного будинку, заміської садиби, театру, вокзалу, великого універмагу до інтер'єрів, одягу, посуду, ювелірних прикрас, етикеток вина, реклами, театральної програмки тощо.
В Маріуполі, де дворянський елемент культури завжди був слабким, стиль сецесія був масово сприйнятий саме комерсантами. Двоповерхові торгові ряди на вулиці Торговій мали хвилясті архітектурні форми і небачено широкі скляні поверхні вікон, котрі і запропонував новий на той час стиль. Доволі повно стиль сецесія відбувся також у будівництві приватних будинків та навчальних закладів (приватний будинок архітектора В. О. Нільсена, приватний будинок Гозадинова (нині художній музей імені Куїнджі), будинок інвалідів Катеринославського губернського земства (нині Маріупольський краєзнавчий музей), Будинок вчителя (на розі вулиць Євпаторійської і Куїнджі). Невеликі і двоповерхові житлові будинки створили масову забудову вулиць в історичному центрі Маріуполя. Їх було ще більше до 1940-х років, коли вони були втрачені через артобстріли і пожежі та розібрані до фундаментів у повоєнний період.
Споруди у псевдоросійському стилі
Псевдоросійський стиль (російсько-візантійський стиль) — течія в архітектурі середини 18 — початку 20 ст. Російської імперії, котра використовувала традиційний декор давньоруської архітектури і архітектури 17 ст., а також архітектурних елементів візантійської архітектури, як її неточно уявляли архітектори імперії.Псевдорусский стиль // БСЭ
Псевдоросійський стиль виник в імперії як місцевий варіант архітектури в історичних стилях, Він був нічим іншим як інтерпретацією і стилізацією середньовічного архітектурного спадку 17 ст. у фантазійному варіанті (декор 17 ст. накладали на споруди нової доби — готелі, вокзали, торговельні пасажі, виставкові павільйони). Псевдоросійський стиль поєднувався також з елементами неоготики (архітектурного романтизму першої половини XIX в.) та стилю модерн або сецесія.
До зразків псевдоросійського стилю в Маріуполі належать житлова забудова Катерининської та Торгової вулиць (майже вся знищена), колишній готель «Континенталь» (колишній палац культури «Азовсталь», Палац культури «Молодіжний»), Палац культури імені Карла Маркса (Кальміуський район), поруйновані церкви Єлено-Костянтинівська та Марії Магдалини.
Храмова архітектура на зламі 19-20 ст