ГЛАВА XV. ПЕЧАЛЬНИК РУСЬКОЇ ЗЕМЛІ (1380 – 1381)

<< ГЛАВА XIV | ЗМІСТ | ГЛАВА XVI >>

Світ і пустельники. Сергій – печальник рідної землі. Мамаєве нашестя. Великий Князь у Троїцькій обителі. Його бесіда зі святим ігуменом. Іноки-воїни. Пророцтво святого старця. Ікона і хрест. Страх Рязанського Князя. Ранок 8 вересня 1380 року. Просфора і грамота від святого ігумена. Татарський богатир і руський схимник. Грізна битва. Молитвенна допомога Преподобного Сергія. Памятний запис Троїцького інока на 21 вересня 1380 року. Вдячний Великий Князь в обителі Живоначальної Трійці. Димитрієвська субота. Обітні монастирі. Нашестя Тохтамиша.

Радуйся, великославний Російський наш заступниче, отче Сергію!

Акафіст 1. Ікос 12

Радуйся, похвало Вітчизні твоїй.

Ікос. Мінеї

Радуйся, пособителю кріпкий всім християнським,Радуйся, прогонителю страшний полчищам поганським. ''

Акафіст 2. Ікос 8

«Світ бачить в пустельниках людей непотрібних для громадянських суспільств, вважаючи, що він-то зі своєю волею, він-то зі своїм умом, він-то зі своїми шумними уставами і є єдиний благотворитель суспільств. Але світ не розуміє значення нравних сил для суспільства, не знає ні сили молитви, ні обширності зору духовного» – так говорить святитель Філарет Чернігівський. «В благочестивих пустинножителях, відрікшихся від світу, – говорить Московський святитель Філарет, – світ не думає бачити діяльних синів вітчизни і людей державних», він навіть зневажає, ненавидить їх. «Але чи справедливий світ, коли він ненавидить людей, котрі, залишаючи його на все життя, в той же час на все своє життя прирікають себе бажати йому істинного добра в неустанних молитвах, - і не лише бажати, але і самим ділом доставляти те, що бажають? Святі подвижники подвигами благочестя і чистими молитвами відводять від нього громи роздратованого неба і низводять на нього могутні і діяльні благословіння, а світ відрікається цих благодійників! Якщо б світ судив про них хоча б тільки по одним тимчасовим вигодам, і тоді він відрікався б у них своєї власної користі; бо якщо він вважає їх ні до чого не здатними, то ясно, що він не знає власних вигод».

Ці міркування двух співіменних святителів наших прекрасно йдуть до житія Преподобного Сергія: його життя ще раз засвідчило виголошену Апостолом Істину, що благочестя на все корисне є, обітницю маюче живота нинішнього і грядучого (1 Тим. 4, 8). «Відмовився Преподобний від високої честі бути ангелом Церкви Російської, - говорить один благочестивий письменник, - але чи міг він, смиренний Сергій, відмовити благоговійно ним чтимому і гаряче його любившому Архіпастирю, Митрополиту Олексію, - духовно відмовити в послухові, проводячи в ньому все іноцьке життя своє? Адже він же казав колись, що всяке слово з вуст цього Святителя він приймає, як з вуст Христових, - як же узгодити з цими словами його відречення від сана Архієрейського? Ні, Сергій і тут залишився послушний своєму духовному другу і батькові; тільки на небесах довершив він цей подвиг послуху, прийнявши горньо запропоноване йому долі, і з тих пір не переставав радіти про паству, дивно являючи своє Святительство... Час суспільних діянь є його час: коли все вже здається гине, тоді здіймається Сергій!». Думка глибока і достойна прийняття. Але і при житті своєму хіба Сергій не діяв для рідної землі і для Церкви Божої так, як в древній Русі мали дерзання і силу діяти тільки Святителі? Ніхто, як Сергій, не приймав стільки живої участі в справах Росії неустанними знаменнями свого покровительства після своєї смерті, але ніхто, як він же, і при житті і сам особисто, і через своїх учнів - ніхто так не сприяв духовному відродженню і оновленню всієї Руської землі, а через те і звільненню її від покори і рабства її диким азійським ордам. І тепер, згадуючи над його ракою все наше славне минуле, невільно вигукуєш з приснопам'ятним великим святителем Філаретом: «Браття! адже це все тут!».

Так, великий обранець Божий Сергій дарований Богом землі Руській саме в такий тяжкий час, коли татари заполонили майже всі україни її, коли міжусобиці князів доходили до кривавих побоїщ, коли ці усобиці, безправ'я, татарські насилля і грубощі тодішніх нравів грозили Руському народові повною загибеллю. З лишком півтораста літ томилась багатостраждальна Русь під тяжким ігом татарським. І ось нарешті призрів Господь Бог на благання Русі Православної - наближався час звільнення, в котрому Сергій явився істинним печальником рідної землі. «Прикладом свого святого життя, висотою свого духа він підняв упавший дух рідного народу, збудив в ньому довіру до себе, до своїх сил, вдихнув віру в поміч Божу. Своїм життям, самою можливістю такого життя Преподобний Сергій дав відчути зажуреному народові, що в ньому ще не все добре згасло і завмерло, допоміг йому поглянути у свій власний внутрішній морок і розгледіти там ще тлівші іскри того ж вогню, котрим горів сам він». І ось ми бачимо, що «народ, сто літ звиклий тремтіти від одного імені татарина, зібрався нарешті з духом, встав на поневолювачів і не тільки знайшов у собі мужність встати, але і пішов шукати татарських полчищ у відкритому степу і там повалився на ворогів незборимою стіною, поховавши їх під своїми багатотисячними кістками. Як могло це трапитись? Звідки взялись, як виховались люди, що зважились на таку справу, про яку боялись і подумати їх діди? Ми знаємо одне - що Преподобний Сергій благословив на цей подвиг головного вождя Руського ополчення, і цей молодий вождь був людиною покоління, змужнілого на очах Преподобного Сергія», під його благодатним вихованням... Ось так оповідає про це історія. Один з гордих ханів татарських, Мамай, піднявся на Русь зі своїми полчищами. Марно Великий Князь Димитрій Іоаннович намагався умилостивити його дарами і покорою - Мамай і чути не хотів про пощаду. Як не тяжко було Великому Князю після недавніх воєн з Литовцями і іншими неспокійними сусідами знову готуватись до війни, а робити було нічого: татарські полчища насувались, подібно грозовій тучі, до україн тодішньої Росії.

Готуючись виступити у похід, Великий Князь Димитрій Іоаннович визнав першим обов'язком відвідати обитель Живоначальної Трійці, щоб там поклонитись єдиному Богу, у Трійці славимому, і прийняти напутнє благословіння від Преподобного ігумена Сергія. Він запросив з собою брата, Володимира Андрійовича, всіх бувших тоді у Москві православних Князів і воєвод Руських із відбірною дружиною воїнською і після Успіннього дня виїхав з Москви. На другий день вони прибули у Троїцьку обитель. Воздавши тут своє смиренне поклоніння Господу Сил, Великий Князь сказав святому ігумену: «Ти вже знаєш, отче, яке велике горе пригнічує мене, та і не мене одного, а всіх православних: ординський князь Мамай двинув всю орду безбожних татар, і ось вони йдуть на мою вітчизну, на Руську землю, розоряти святі церкви і губити християнський народ... Помолись же, отче, щоб Бог збавив нас від цієї біди!»

Святий старець заспокоїв Великого Князя надією на Бога, і так як той спішив у зворотню путь, то просив його відслухати Божественну літургію, а по закінченні її запросив його разом з іншими Князями і воєводами вкусити хліба-солі монастирської. Великий Князь відмовився: гінці один за іншим приносили йому вісті про наближення Мамая до україн Руських.

Але любовеобильний старець вмовляв Димитрія Іоанновича вкусити хліба у нього в трапезі. «Обід цей, – говорив він, – тобі, Великий Княже, буде на користь».

Поважний гість погодився, і зраділий старець у дусі передбачення сказав йому: «Господь Бог тобі помічник, ще не приспів час тобі самому носити вінець цієї перемоги з вічним сном, але багатьом, без числа багатьом співробітникам твоїм плетуться вінці мученицькі з вічною пам'яттю».

Між тим Преподобний розпорядився приготувати освячену воду і по закінченні трапези окропив нею Великого Князя і всіх бувших з ним Князів, воєвод і христолюбивих воїнів. Спілкуючись з Великим Князем, святий старець радив йому почтити дарами і честю злочестивого Мамая. «Тобі, пане Князю, – говорив він, – належить піклуватися і кріпко стояти на своїх підданих, і душу свою за них покласти, і кров свою пролити, по образу Самого Христа, Котрий кров Свою за нас пролив. Але перше, пане, піди до них з правдою і покорою, як належить по твоєму положенню коритися ординському царю. Адже і Василій Великий задовольнив дарами нечестивого царя Ульяна, і Господь поглянув на смирення Василія і низложив нечестивого Ульяна. І Писання вчить нас, що якщо такі вороги хочуть від нас честі і слави, дамо їм, якщо хочуть злата і срібла, дамо і це, але ім'я Христове, за віру Православну нам належить душу свою покласти і кров свою пролити. І ти, пане, віддай їм честь, і злато і срібло, і Бог не попустить їм здолати нас, Він вознесе тебе, бачучи твоє смирення, і низложить їх непреклонну гординю».

– Все це я вже зробив, – відповідав йому Великий Князь, – але ворог мій піднісся ще більше.

– Якщо так, – сказав угодник Божий, – то його чекає кінцева загибель, а тебе, Великий Княже, – поміч, милість і слава від Господа. Уповаємо на Господа і на Пречисту Богородицю, що Вони не залишать тебе.

І, осіняючи схилившогося перед ним Великого Князя святим хрестом, Богоносний Сергій натхненно промовив: «Іди, пане, небоязненно! Господь допоможе тобі на безбожних ворогів!» А потім, понизивши голос, сказав тихо одному Великому Князю: «Побідиши вороги твої».

З сердечним замилуванням дослухався Великий Князь пророчому слову святого ігумена, він прослізився від душевного хвилювання і став просити собі у Преподобного особливого дара у благословіння своєму воїнству і як би в залог обіцяної йому милості Божої.

В той час в обителі Живоначальної Трійці в числі братії, подвизавшоїся під керівництвом Сергія проти ворогів невидимих, були два інока-боярина - Олександр Пересвіт, бувший боярин Брянський і Андрій Ослябя, бувший боярин Любецький. Їх мужність, хоробрість і мистецтво воїнське були ще у всіх в свіжій пам'яті: до прийняття чернецтва обидва вони славились як доблесні воїни, хоробрі богатирі і люди дуже досвідчені у військовій справі. Ось цих-то іноків-богатирів і просив собі у свої полки Великий Князь у Преподобного Сергія: він сподівався, що ці люди, що посвятили себе всеціло Богу, своєю мужністю можуть слугувати прикладом для його воїнства і тим самим сослужать йому велику службу. І Преподобний Сергій не задумався виконати прохання Великого Князя, на вірі засноване, він одразу ж звелів Пересвіту і Ослябі готуватися на діло ратне. З радістю прийняли доблесні іноки повеління свого улюбленого старця ігумена, а він наказав їм в заміну лат і шоломів одягнути на себе схими, прикрашені зображенням хреста Христового. «Ось вам, діти мої, зброя нетлінна, – говорив при цьому Преподобний, – хай буде воно вам замість шоломів і щитів бранних!» Доручаючи їх Великому Князю, святий старець сказав йому: «Ось тобі, улюблений Князю, мої зброєносці і послушники, а твої обранці!» А їм сказав: «Мир вам, улюблені мої у Христі браття! Мужайтеся, яко доблії воїни Xpистові! Приспів час вашої куплі!»

Благословивши хрестом і окропивши ще раз освяченою водою Великого Князя, своїх іноків-витязів і всю дружину князівську, Преподобний Сергій сказав Великому Князю: «Господь Бог хай буде твій помічник і заступник, Він переможе і низложить супостатів твоїх і прославить тебе!»

Зворушений до глибини душі пророчими словами старця, Великий Князь відповідав йому: «Якщо Господь і Пресвята Матір Його пошлють мені поміч проти ворога, то я побудую монастир Пресвятої Богородиці».