Колоніальна війна Португалії (, також відома в Португалії як Заморська війна (), або у колишніх колоніях як Визвольна війна ()) — загальна назва серії збройних конфліктів, спричинених національно-визвольним рухом в африканських колоніях Португалії у 1960—1970-х роках. Португальський режим, , був повалений військовим переворотом у 1974, і зміна уряду поклала край конфлікту. Війна була вирішальною ідеологічною боротьбою в португальськомовній Африці, сусідніх країнах та материковій Португалії.

На відміну від інших європейських країн 1950-х і 1960-х, португальський режим не вийшов зі своїх африканських територій. Протягом 1960-х активізувалися різні збройні рухи за незалежність, такі як Народний рух за визволення Анголи, Національний фронт за визволення Анголи, Національний союз за повну незалежність Анголи, Африканська партія незалежності Гвінеї та Кабо-Верде та Фронт визволення Мозамбіку. Під час подальшого конфлікту всі залучені сили скоювали звірства. Протягом цього періоду Португалія стикалася зі зростаючим неоднозначним ставленням, ембарго на постачання зброї та іншими каральними санкціями, що запроваджувалися міжнародним співтовариством, зокрема деякими урядами Західного блоку, періодично або постійно. Антиколоніальні партизани та рухи Португальської Африки отримували значну підтримку грошима, зброєю, навчанням та дипломатичним лобіюванням від Комуністичного блоку, очолювальним діячем якого був Радянський Союз. До 1973 війна ставала дедалі непопулярнішою через її тривалість та фінансові витрати, погіршення дипломатичних відносин з іншими членами Організації Об'єднаних Націй та роль, яку вона завжди відігравала як фактор увічнення усталеного режиму Нової держави та недемократичного статус-кво в Португалії.

Кінець війни відбувся у квітні 1974 в материковій Португалії з військовим переворотом Революція гвоздик, після якого розпочався . Виведення військ призвело до вигнання сотень тисяч португальських громадян, а також військовослужбовців європейського, африканського та змішаного походження з колишніх португальських територій та африканських країн, що недавно здобули незалежність. Ця міграція вважається однією з найбільших мирних, хоч і вимушених, міграцій у світовій історії, хоча більшість мігрантів втекли з колишніх португальських територій як злиденні біженці.

Колишні португальські території в Африці стали суверенними державами, а Агоштінью Нету в Анголі, Самора Машел в Мозамбіку, у Гвінеї-Бісау, Мануел Пінту да Кошта в Сан-Томе і Прінсіпі та Арістідеш Перейра в Кабо-Верде стали главами держав. В Анголі та Мозамбіку відбулися руйнівні , які тривали кілька десятиліть, забрали мільйони життів і призвели до появи великої кількості біженців. Ангола та Мозамбік створили державну планову економіку після здобуття незалежності, та боролися з неефективними судовими системами та бюрократією, корупцією, бідністю та безробіттям. Рівень соціального порядку та економічного розвитку, порівнянний з тим, що існував за португальського правління, зокрема в період Колоніальної війни, став метою незалежних територій.

Передумови Проникнення Португалії в Африку почалось у XV—XVI століттях. На деяких територіях вони отримали торгову перевагу, однак завершили встановлення свого контролю над ними лише наприкінці XIX — початку XX століття. Ті землі формально вважались заморськими територіями Португалії. Було проголошено політику асиміляції, в межах якої португальські колоністи й місцеве населення вважались єдиною расою, однак фактично існувала значна дискримінація. Місцеве населення мало важкі умови життя й було змушено працювати на португальців практично у статусі рабів.

Зростання національної самосвідомості африканських народів і прискорення процесів деколонізації у 1950-х та на початку 1960-х років призвели до створення політичних об'єднань в колоніях. Коли стало зрозуміло, що Португалія не має наміру надавати незалежність африканським народам, ці політичні об'єднання взяли курс на збройну боротьбу.

Перебіг подій 1961 року почалось повстання в Анголі, 1962 — у Гвінеї-Бісау, 1964 — в Мозамбіку. Основними антипортугальськими силами були партії МПЛА (Ангола), ПАІГК (Гвінея-Бісау), ФРЕЛІМО (Мозамбік), однак у всіх країнах існували більш дрібні рухи, які також виступали проти португальців, але мали суперечності з провідними угрупуваннями. Це нерідко призводило до розбрату й кровопролиття всередині антипортугальського руху, який набув найбільш жорсткої форми Анголі.

У всіх трьох країнах повстання вилились у тривалі партизанські війни. Повстанці отримували моральну та військову підтримку від СРСР, Китаю та низки країн, що не приєднались, діяли з територій сусідніх незалежних африканських країн. Португальська армія, зі свого боку, намагалась запечатати кордони колоніальних володінь й у масовому порядку проводила перегрупування цивільного населення до «стратегічних сіл» з метою посилення контролю над ним. Доволі ефективною показала себе застосована в Мозамбіку на початку 1970-х тактика рішучих і масованих атак на повстанські бази, однак пов'язані з цим втрати змусили португальське керівництво від неї відмовитись. Португалія не мала достатньо сил, щоб ефективно вести війну одразу на трьох фронтах, тим більше за умов часткової міжнародної ізоляції.

Португальська армія відволікалась від виконання своїх зобов'язань за угодою НАТО, що спричинило невдоволення серед союзників по альянсу, а значні фінансові видатки на війни вкрай негативно позначались на умовах життя в країні. Війни, що затягнулись, та людські втрати спричинили невдоволення населення.

Найуспішнішим був партизанський рух у Гвінеї-Бісау, де партизани 1973 року почували себе настільки впевнено, що проголосили незалежність на звільненій території; у сучасній історіографічній традиції вважається, що у Мозамбіку війна закінчилась «у нічию», а в Анголі португальці здобули стратегічну перемогу.

У квітні 1974 року група армійських офіцерів, які втратили віру в перемогу в колоніях, здійснила в Португалії переворот («революція гвоздик»), після чого почався діалог з африканськими повстанцями. 1975 здобули незалежність Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау та Східний Тимор. Після п'ятнадцяти років війни в Африці Португалія втратила там свої колонії, а разом із ними — статус колоніальної держави.

Примітки

Джерела

Guerra colonial