Єгиптизувальний стиль, єгипетський стильВ. Г. Власов. Стили в искусстве, неоєгипетський стильВ. А. Дубровина. Египетские мотивы в архитектуре Западной Европы и России XVIII — начала XX вековМ. М. Шахнович. Виртуальное пространство культуры. Материалы научной конференции 11-13 апреля 2000 г. СПб.: Санкт-Петербургское философское общество, 2000. С.211-213, єгипетські мотиви (Древнеегипетская скульптура в собрании Государственного Эрмитажа) — прояв єгиптоманії, напрям в європейському мистецтві, що використовує елементи мистецтва Давнього Єгипту (один з неостилів). Сплески інтересу до цієї традиції виникали спорадично ще за часів Стародавнього Риму, проте найбільший пік припав на кінець XVIII — початок XIX століть, коли Єгипетський похід Наполеона заново відкрив її для Європи. Єгипетські мотиви стали невіддільним елементом стилю ампір. Наступний важливий сплеск моди припав на початок XX століття і був пов'язаний зі знахідкою гробниці Тутанхамона (1922). Останній раз єгиптоманія торкнулася Європу наприкінці XX століття, коли біля стін Лувру з'явилася скляна піраміда..

У вужчому сенсі «Єгиптизувальний стиль» — це третій стиль давньоримського живопису.

Стародавній Рим Зв'язок Клеопатри з Цезарем (з 48 р. до н. е.), її життя в Римі, а потім Остання війна Римської республіки, завоювання Єгипту і перетворення його в провінцію Римський Єгипет, проведення тріумфу і привезення трофеїв вплинули на появу єгипетських мотивів у Римі. Староєгипетське мистецтво, з його потужною енергетикою, вразило римлян, яким би чужим воно для них не було. Римський класицизм з його величністю і тріумфальністю виявився ідеологічно сприйнятливим до форм єгипетського мистецтва, також імперського. Крім того, зі Сходу в Рим активно проникали таємничі культи, в тому числі і єгипетські.

Відомо, що в 43 р. до н. е. на Марсовому полі були зведені храм Ісіди і храм -серапеум Серапіса, оточені муром, прикрашені обелісками та статуями. Третій район Рима навіть мав назву Isis et Serapis на честь іншого, подвійного храму цим богам. Розкопаний храм Ісіди в Помпеях. Вілла Адріана також несе виразні риси впливу культу Серапіса, туди були вивезені статуї з Каноба. (До речі, коханець Адріана Антиной потонув в Нілі та був пізніше їм обожнений).

Римляни ж ввели звичай, що зберігався тисячоліття — перевозити єгипетські обеліски й статуї та прикрашати ними свої міста. До наших днів в Римі збереглося 13 обелісків (з них 8 — справжні, решта — наслідувальні; див. Список обелісків Риму). А на Капітолійському пагорбі (з XVI ст. біля підніжжя Капітолійських сходів) стояли фігури левів з чорного базальту.

Прояви єгиптоманії ми знаходимо також і в архітектурі, в споруджуваних з нуля спорудах. Найвідоміший приклад — Піраміда Цестія, яка характерна нерозумінням місцевими архітекторами пропорційних принципів справжніх пірамід. Чіткі риси єгиптоманії демонструє Третій стиль давньоримського живопису (т. зв. «Орнаментальний» або «Єгиптизувальний») (наприклад, Будинок Орфея, Вілла Містерій в Помпеях).

У Візантії близько 450 року також відзначається «Єгиптизувальний стиль»О. Шпенглер. Закат Европы, але ймовірно, йдеться про якісь елліністичні прояви. В Константинополі на Іподромі з 390 р. стояв давньоєгипетський Обеліск Феодосія.

Ренесанс

Епоха Відродження звернула увагу на староєгипетське мистецтво поміж спадщини Стародавнього Риму. Найнаочніші його залишки — римські обеліски, зруйновані в Середньовіччя, були реконструйовані та знову перетворилися на містотворчі елементи (причому часто ці процедури були вельми важкі технічно). Близько 1512 року Джуліо Кловіо (імовірно) виконав мініатюри «Служебника Колона» для кардинала Помпео Колона з явними єгипетськими елементами декору.

Однак образотворчих мотивів було мало, переважно йшло інтелектуальне осмислення. Великий внесок зробили гуманісти, які жадібно вивчали античні тексти. Поджо Браччоліні переклав Діодора, який описує чудеса Єгипту, Ніколо деї Ніколі — Амміана Марцелліна, який в IV столітті описав свою поїздку до Єгипту і чудеса, що він бачив. 1419 року був знайдений рукопис Гораполлона «Ієрогліфіка», що містила помилкові спроби перекладу ієрогліфів. 1517 року Філіпо Фасаніні переклав його. 1463 року Марсіліо Фічіно переклав текст Corpus Hermeticum, який приписується єгипетському мудрецю Гермесу Трісмегісту. 1488 року зображення цього єгиптянина було включено в мозаїчну підлогу Сієнського собору.

Текст і малюнки «ієрогліфіки», а також ієрогліфи, скопійовані з фрізу давньоримського храму в Сан-Лоренцо-фуорі-ле-Мура, були використані в сновидійному романі «Гіпнеротомахія Поліфіла» (1499), який користувався величезною популярністю ще кілька століть і вплинув на багато творів мистецтва. Нова «Ієрогліфіка»(De Infelicitate Literatorum and Hieroglyphica sive de sacris Aegyptiorum litteris commentarii), що являє собою книгу — емблемату, була виконана в 1575 році П'єром Валеріано Больцані, мала зображення ієрогліфів і псевдоієрогліфів в енциклопедичному порядку, із систематизацією для морального і теологічного аналізу природи, і намагалася їх витлумачити символічно. Книга активно цитувалася і копіювалася в наступні епохиHieroglyphics. Egyptian Wisdom in the Renaissance. 1531 року була опублікована нова емблемата (Alciati). Загадкові псевдоєгипетські піктограми можна виявити у Леонардо да Вінчі, Андреа Мантеньї, Пінтуріккьо, Джуліо Романо, Альбрехта Дюрера. У портретному живописі «облагороджені» ієрогліфи-символи («дисципліна, стійкість, обережність, розсудливість і сила духу») були використані Себастьяно дель Пьомбо в кам'яному парапеті на його «Портреті Андреа Доріа» (1526) для створення ребуса, який легко читався усіма освіченими людьми того часу, знайомими з зазначеними вище творами.

Ієрогліфічне письмо, хоча спроби розшифрувати його за допомогою тексту Гораполлона були безуспішними, абсолютно зачарувало гуманістів. Багато хто з них вважав єгипетську мову початковою адамічною мовою, яка існувала до Гріхопадіння, чому сприяло зауваження в «Книзі Буття», що Адам дав усім істотам імена (явне свідчення того, що якусь мову він знав). Проєкт відтворення такої мови був нав'язливою ідеєю, від якої гуманісти епохи Відродження та їх наступники не могли відмовитися. Ідея була викладена Леоном Баттістою Альберті у творі «Про архітектуру» (1452), де він припустив, що ієрогліфи були втраченою універсальною мовоюThe Library of Renaissance Symbolism. The Symbolic Literature of the Renaissance // HIEROGLYPHS. Зображення ієрогліфа-ока можна знайти на його медалі «Автопортрет» (1438) під підборіддям. Те ж саме око можна знайти на реверсі його медальєрного портрета роботи Маттео ді ПастіPeter Maurice Daly. Literature in the Light of the Emblem.

Для популяризації Єгипту було важливо, що гуманісти винесли з античних текстів думку про те, що Сім мудреців в давнину були учнями та послідовниками єгипетських жерців (наприклад, Піфагор — Трисмегіста). Наприклад, високо звеличував єгиптян Геродот (Історія II, 77). Завдяки цьому виникла панримська теорія: Єгипет став розглядатися як джерело класичної культури, а етруски та римляни — його прямі нащадки та спадкоємці. Ієрогліфи сприймалися як архетипи платонових символів, тобто уявленнями ідей божественного світу (логосів), вищої форми реальності. Платон і Гермес Трисмегіст розглядалися ними як предтечі Христа, і їх тексти слід було інтегрувати в християнський корпусThe impact of ‘hieroglyphics’ on the allegorical art of Renaissance Italy.

Бароко і Рококо

Бароко в Італії

Великим любителем «Гіпнеротомахії» був філософськи освічений папа Олександр VII. Саме він звернувся до скульптора Лоренцо Берніні з тим, щоб той виготовив для привезеного давньоєгипетського обеліска постамент у вигляді слона, на зразок того, який описується в книзі. Зараз обеліск (1667) стоїть на площі Мінерви в Римі.

В епоху маньєризму (XVI століття) воскрес сфінкс, але у «французькому варіанті»: з піднятою головою і жіночими грудьми, сережками, перлами і натуралістичним тілом. (Відзначимо ще античну різницю між «єгипетськими» левовими сфінксами та «грецькими» — крилатими й жіночої статі). Подібні сфінкси надихалися гротескними фресками Domus Aurea — неронівського палацу, знайденого в XV столітті. Мотив легко увійшов до іконографічного корпусу класичних мотивів арабески, і поширився по Європі за допомогою гравюр в XVI—XVII століттях. Сфінкси прикрашають фрески ватиканської лоджії Рафаеля (1515—1520).

У 1710 році в Палаццо Нуово встановили 5 знайдених на Марсовому полі єгипетських статуй, після цього в різних палацах і віллах Італії були створені кімнати в єгипетському стилі (Sala Egizia). Такими є Кабінет папірусів (Gabinetto dei Papiri) у Ватикані, прикрашений Антоном Рафаелем Менгсом та Крістофом Унтербергером, Єгипетський зал в Галереї Боргезе, прикрашений Антоніо Аспруччі в 1770—1782 для розміщення колекції єгипетських статуйGalleria Borghese. Розкопки на Віллі Андріана в Тіволі, де було багато єгипетських речей, також сприяли підігріву інтересу. Вілла Боргезе має Єгипетські ворота, обеліск Антиноя. Вілла Торріджіано — ворота, статую Осіріса-Антиноя у саду вілли, масонський парк.

Своєрідним посібником по єгипетському стилю стали роботи Бернара де Монфокона «Антична епоха; з коментарями та гравюрами»(1719) і Клода де Кейлюса «Звід старожитностей єгипетських, етруських, грецьких, римських і галльських»(1752—1768).

Джованні Баттіста Піранезі також дотримувався теорії про примат єгипетської мудрості над античною. Якщо неокласицисти Вінкельман і Лож'є вважали римське мистецтво спадкоємцем грецького, то Піранезі дотримувався послідовності: Єгипет → етруски → Рим. В архітектурних фантазіях Піранезі руїни Риму постають повними, в тому числі й статуями фараонів, що автор обґрунтовував в текстових поясненнях. 1760 року він почав проєктувати «Caffee degli Inglesi» на п'яцца-ді-Спанья — інтер'єр оформлений в єгипетському стилі. Ці інтер'єри він опублікував в «Різні види прикрас камінів та інших частин будинків, взяті з Єгипетської та Тосканської архітектури» (1769). «Корпус Піранезі був складений на основі вивчення колекцій кардиналів Альбані, Борджіа і Бембо, збірок єгипетського кабінету Капітолійського музею, а також власних розкопок Піранезі на віллі Адріана. Цей корпус став найвпливовішим джерелом єгипетських мотивів для мистецтва кінця XVIII — поч.XIX ст.»

Бароко в інших країнах У Франції традиції Піранезі з'єдналися зі стилем епохи Людовика XVI: і в стилістиці рококо утворилася традиція використання єгипетських елементів в неєгипетській манері, наприклад, в інтер'єрах, внутрішньому декорі й малих архітектурних формах (покої королеви Марії Антуанетти у Версалі й Фонтенбло), у палаці Сансусі у Потсдамі.

У французькому мистецтві сфінкси вперше з'являються в мистецтві Школи Фонтенбло в 1520–30-х роках, і простежуються в епоху бароко та пізнього Регентства (1715—1723). Завдяки французькому впливу сфінкс стає повсюдною садово-парковою прикрасою по всій Європі (Бельведер (Відень), Сан-Сусі (Потсдам), Палац Браницьких (Білосток), Ла-Гранха (Іспанія) і варіант пізнього рококо в португальському Палаці Келуш).

Класицизм

Ампір у Франції

Паперова архітектура Франції також не обійшлася без думок про Єгипет, так, елементи є в проєкті палацу в Сен-Жермен-ан-Ле Булле, а Жан Жак Леке створював фантастичні мікси з використанням єгипетських елементів.

З 1760-х років форма пірамід також була дуже популярна у вигляді зменшених копій — павільйонів — капрізів, які наприкінці XVIII століття повсюдно ховалися в садах і парках, і могли бути також «античними», «готичними» тощо. Моді допомагали полотна Гюбера Робера, які зображували фантастичні єгипетські руїни. 1760 року вперше в маєтку графа Асту в Богателлі в прикрасі садового павільйону були використані фігури сфінксів (на зовнішніх сходах). Герцог Вюртембергський побудував в Замку Монбельяр міст і купальню в єгипетському дусі.