Ракета «повітря — поверхня» («повітря — земля») — керована авіаційна ракета, призначена для знищення цілей на поверхні землі, води, а також заглиблених об'єктів. Є частиною авіаційного комплексу ракетної зброї. В англомовній літературі ракети «повітря — поверхня» позначаються ASM () або AGM (), у франкомовній — AS ().
Ракети «повітря — поверхня» розрізняють за призначенням, дальністю, характером польоту, системами наведення, руховими установкам та іншими параметрами.
Некеровані авіаційні ракети «повітря — поверхня» описані окремо в статті НАР.
Історична довідка
Перші керовані ракети «повітря — поверхня» були розроблені наприкінці Другої світової війни в Німеччині. Нерідко першою називають німецьку авіабомбу Fritz X, однак вона мала істотну відмінність від керованої ракети — на ній була відсутня силова установка, таким чином вона є предтечею сучасних керованих авіабомб, а не ракет. Першою ж ракетою «повітря — поверхня» є Hs 293 — німецька планеруюча бомба з ракетним двигуном. Захоплення союзниками наземних пускових майданчиків ракет Fi-103 (V-1) привело до появи першої стратегічної крилатої ракети повітряного базування. Перший пуск по Лондону з ракетоносців He-111 та Ju-88 стався о 5 годині ранку 16 вересня 1944 року над акваторією Північного моря. Наприкінці війни збройні сили Японії застосували в бойових діях ракету з унікальною системою наведення — MXY7 Ohka, в якій основним елементом системи управління був камікадзе.
Американці в роки війни розробили ряд видів керованої зброї «повітря — поверхня», включаючи керовану ракету McDonnell LBD Gargoyle, але встигли застосувати у військових діях лише частину зразків.
Після Другої світової війни Після закінчення Другої світової війни союзники провели ряд експериментів над німецькими зразками. У СРСР КБ Челомея на базі Fi-103 розробило ряд ракет: 10Х, 14Х, 16Х, що не вийшли зі стадії прототипу. Розвиваючи Hs 293, КБ-2 Міністерства сільгоспмашинобудування СРСР розробило «авіаційну морську торпеду» РАМТ-1400 Щука, яка внаслідок низької точності на озброєння прийнята не була, хоча і послужила базою для серії досконаліших ракет КСЩ. У США на базі трофейної Fi-103 фірма «Ріпаблік» розробила ракету JB-2, яка, попри низьку точність, була випущена в кількості близько 1 400 штук.
З початком холодної війни розвиток ракет «повітря — поверхня» в СРСР і США йшло в різних напрямках. Через відсутність в СРСР потужного флоту, радянські конструктори насамперед розробляли протикорабельні ракети, здатні прорватися крізь охорону до авіаносця ймовірного противника. На початку 50-х років була розроблена та прийнята на озброєння перша протикорабельна ракета «КС», оснащена напівактивною радіолокаційною системою самонаведення. За нею були досконаліші К-10С з турбореактивним двигуном та серія ракет КСР: КСР, КСР-2, КСР-5 з рідинним ракетним двигуном, оснащені активною радіолокаційною системою наведення, а також ракета КСР-11 з пасивною радіолокаційною системою наведення, яка призначалася для ураження кораблів з працюючими РЛС.
У США зосередилися на розробці стратегічних ракет «повітря — поверхня», здатних доставити ядерний заряд до цілі в глибині території противника. Фірма «Белл» на рубежі 40-50х років розробила стратегічну крилату ракету GAM-63 RASCAL з автономною системою наведення, за якою на початку 60-х створили AGM-28 Hound Dog. Однак, попри різні хитрощі, наприклад, на ракеті AGM-28 перед пуском проводилася астрокорекція автопілота, точність цих ракет була вкрай низькою. 1960 року на озброєння була прийнята перша радянська стратегічна ракета «повітря — поверхня» Х-20, але погані експлуатаційні характеристики змусили перенацілити її на вирішення протикорабельних завдань. 1968 року на озброєння була прийнята протикорабельна ракета Х-22, різні модифікації якої призначалися для вирішення й стратегічних завдань.
Після Корейської війни
На базі досвіду застосування авіації в Корейській війні керівництво США першим усвідомило необхідність розробки тактичних ракет «повітря — поверхня». Внаслідок 1959 року ВПС США отримали на озброєння ракету AGM-12 «Булл-пап» з радіокомандною системою наведення. У Радянському Союзі тривалий час панувала концепція «всемогутності» ядерної зброї, проте успіхи застосування американських тактичних ракет «повітря — поверхня» у В'єтнамі змусили звернути увагу на розвиток високоточних систем ураження фронтової авіації. З середини 60-х років ОКБ «Зірка» розробляло на базі відпрацьованої ракети «повітря — повітря» РС-1У ракету Х-23 з радіокомандною системою наведення. Однак через складність доведення системи наведення розробка ракети затягнулася. Як проміжне рішення на озброєння 1968 року була прийнята ракета Х-66 з наведенням за радіо променем. Ракета Х-23 надійшла на озброєння ВПС СРСР лише 1974 року. Аналогічно вчинили у Франції, при розробці своєї першої тактичної ракети «повітря — поверхня» AS.20 як базу конструктори використовували ракету AA.20, за нею пішла потужніша AS.30 з такою ж радіокомандною системою наведення.
Бурхливий розвиток гелікоптерів, поряд з особливостями їх льотних характеристик, привело до практичного витіснення ними літаків армійської авіації. Крім транспортних та розвідувальних завдань. На них були покладені та завдання вогневого ураження противника, в тому числі його бронетанкової техніки, керованою зброєю. Особливості тактико-технічних характеристик гелікоптерів, менші порівняно з літаками швидкість та стеля, а також відносно низька вантажопідйомність, визначили використання наземних протитанкових ракет, як зброї «повітря — поверхня» гелікоптерів. Першими керовану ракету AS.11, авіаційну версію, що надійшла на озброєння 1956 року, наземної ракети SS.11, на вертоліт встановили у Франції. За нею створили потужнішу ракету AS.12. У США ракети AS.11 взяли на озброєння 1961 року під найменуванням AGM-22. Вони мали командну систему управління з передачею сигналу по дроту і з візуальним відстеженням польоту оператором наведення. У наступного покоління протитанкових ракет стеження здійснювалося автоматично оптичним датчиком. 1969 року на озброєння в США були прийняті керовані ракети BGM-71, які стали основним елементом керованого зброї американських ударних гелікоптерів. У СРСР першими ракетами «повітря — поверхня» гелікоптерів стали ракети «Фаланга», прийняті на озброєння в авіаційному варіанті 1972 року. Вони були ракетами першого покоління, але команди на них передавалися по радіоканалу. Європейські протитанкові ракети другого покоління HOT надійшли на озброєння 1974 року. 1976 року на озброєння радянських ударних гелікоптерів були прийняті протитанкові ракети другого покоління «Штурм-В». У тому ж році були модернізовані ракети «Фаланга», які отримали систему автоматичного стеження за польотом. Надалі для заміни ракет «Штурм» була розроблена нова протитанкова ракета «Атака».
Розвиток радіолокаційних станцій комплексів ППО в 1960-х роках, а також інших військових радіотехнічних засобів вимагав розробити нові способи їх придушення, оскільки тактичні ударні літаки вже не могли обмежитися постановкою перешкод та маневруванням для прориву до цілі. Найефективнішим способом було знищення радіолокаційних станцій виявлення та наведення комплексів ППО спеціалізованими ракетами «повітря — поверхня» з пасивними радіолокаційними головками самонаведення. Зіткнувшись із ЗРК радянського виробництва у В'єтнамі, першими 1965 року протирадіолокаційну ракету AGM-45 «Шрайк» взяли на озброєння ВПС США. За нею 1968 року була перероблена з зенітної ракети RIM-66A протирадіолокаційта AGM-78, яка через високу вартість (вона була втричі дорожче AGM-45) не отримала широкого розповсюдження. Розробка першої радянської протирадіолокаційної ракети Х-28 через складність конструкції затягнулася, тому вона була прийнята на озброєння лише 1974 року. Через низькі експлуатаційні характеристики, а також велику масу та габарити, вона не задовольнила замовника.
Прогрес розвитку радянських систем ППО привів до створення 1972 року в США ракети «повітря — поверхня» для її придушення — аеробалістичної ракети AGM-69. Для досягнення високої ймовірності прориву ракета летіла до цілі зі швидкістю 3,5М по балістичній траєкторії, що робило її важкозбиваною ціллю. Радянська ракета Х-15, що має аналогічну тактику застосування, надійшла на озброєння в 1983 році, при цьому вона мала швидкість польоту 5М та вдвічі більшу дальність пуску.
До сімдесятих років рівень розвитку оптико-електронної техніки дозволив створити малогабаритні головки самонаведення, що володіють достатньою точністю та придатні для установки на тактичні ракети. Першими тактичну ракету з оптико-електронної ГСН AGM-65 «Меверік» розробили та прийняли на озброєння 1972 року в США. Причому її розробники використовували пасивну телевізійну систему самонаведення, що дозволило реалізувати принцип «вистрілив-забув». Ще одним важливим нововведенням цієї ракети була модульна конструкція, що дозволило використовувати різноманітні головки самонаведення та бойові частини, удосконалювати силову установку без зміни конструкції самої ракети. У СРСР конструктори прийнятої на озброєння 1976 року ракети Х-25 як базу використовували Х-23, на яку встановили напівактивну лазерну головку самонаведення. На вибір системи самонаведення вплинули тактичні доктрини держав: в СРСР тактичні авіаційні самонавідні ракети насамперед призначалися для ураження вузлів оборони противника, в США бронетанкової техніки. Це зумовило вибір бойової частини, якщо в СРСР встановлювали фугасну боєголовку, то в США кумулятивну. У Франції конструктори вчинили так само, як в СРСР — вони встановили полуактивну лазерну головку самонаведення на добре освоєну ракету AS.30, прийнявши її під позначенням AS.30L на озброєння 1985 року.
До 70-х років протикорабельні ракети розроблялися фактично лише в одній країні світу — СРСР, проте 1967 року єгипетський ракетний катер потопив ракетами П-15 ізраїльський есмінець «Ейлат», показавши ефективність протикорабельного ракетної зброї. Практично всі провідні західні країни почали розробляти протикорабельні авіаційні ракети, при цьому їх розробки значно відрізнялися від радянських. Якщо в СРСР основною метою подібних ракет були авіаносці ВМС США, то для західних ракет основними цілями були кораблі класу не більше есмінця. Внаслідок цього, практично всі західні ракети не перевищували масу близько півтонни і мали дозвукову швидкість польоту. Першими нову протикорабельну ракету AS.34 «Корморан» взяли на озброєння 1976 року в Німеччині, розроблена для авіації США ракета AGM-84 «Гарпун» була прийнята на озброєння 1979 року, тоді ж на озброєння поступила і одна з найвідоміших протикорабельних ракет французька AM.39 «Екзосет». Американська та французька ракети також володіли однією важливою особливістю — одразу були розроблені різні варіанти ракет для розміщення на різних носіях: на літаках, кораблях та наземних пускових установках, що дозволило уніфікувати протикорабельні ракети, що стоять на озброєнні.
Через незадовільні характеристики ракети Х-28 фронтової авіації СРСР була потрібна інша, надійніша та компактна протирадіолокаційна ракета. Взявши за базу тактичну Х-25, конструктори розробили ракету Х-27ПС, яку прийняли на озброєння 1980 року. Паралельно розробляли потужнішу протирадіолокаційну ракету, якою можна було завдавати ударів по новітніх на той момент та перспективних американських комплексах ППО, у тому числі по ЗРК «Петріот», без заходу в зону їхнього вогню. 1980 року ракету Х-58 взяли на озброєння, вона була удвічі важче Х-27ПС і мала втричі більшу максимальну дальність пуску. У США була розроблена і 1983 року прийнята на озброєння протирадіолокаційна ракета AGM-88 HARM, вона займає проміжне положення серед радянських ракет аналогічного призначення. Одночасно вона була значно ефективніше попередньої протирадіолокацій ракети США AGM-45.