Ст́ефан М́алий (, справжнє ім'я невідоме (можливо Йован Балівеч), ? — 1774) — самозванець, який видавав себе за російського імператора Петра III. Цар Чорногорії, боровся з турецькою і венеційською експансіями. Намагався зміцнити центральну світську владу, провів судову реформу, відділив церкву від держави.
Чорногорія до середини XVIII століття В кінці XV століття територія Чорногорії була завойована Османською імперією, а приморські області відійшли під владу Венеційської республіки. Однак в гірських областях, насамперед у районі гори Ловчен, залежність від турків залишалася слабкою, місцеве населення зберігало певні податкові пільги, а класична турецька військово-ленна система не склалася. Фактично влада належала місцевим воєводам і старійшинам. З XVII століття особливого значення набув пост Цетинського митрополита, який став центром опору турецької ісламізації і венеційської католизації і ядром згуртування чорногорських племен.
У соціальному плані на території Чорногорії панували патріархальні відносини, основою суспільної і господарської організації залишалися кровноспоріднені братства — Задруга, зберігався інститут кровної помсти. На початку XVIII століття під керівництвом митрополита Данили чорногорські племена розгорнули активну боротьбу за звільнення від турецької влади і національне об'єднання. Були встановлені дипломатичні відносини з Росією, почався приплив грошових субсидій з Петербурга, створений єдиний судовий орган для всіх племен, сформовано збройні сили.
У 1712 році в битві біля Царьова Лазу чорногорці завдали важкої поразки туркам. Одночасно зміцнювалися зв'язки з Венецією. Під тиском республіки був заснований пост гувернадура — глави світської влади в Чорногорії, фінансований венеційцями, резиденцією якого став венеційський Котор. Однак в 1718 році під владу республіки остаточно перейшли всі приморські території Чорногорії, що повністю відрізало країну від зовнішнього світу. Вплив Венеції особливо посилився при митрополиті Саві (1735—1781, з перервами), на початку правління якого значно ослабла центральна влада, а чорногорці зазнали ряд поразок у війні з турками в 1736—1739 рр. У 1750 р до влади прийшов митрополит Василь, який орієнтувався на Росію і намагався створити єдині загально чорногорські органи влади. Василь, однак, в 1766 році помер під час чергової поїздки до Петербурга.
Поява У 1766 році в Чорногорії з'явився Стефан Малий. Його походження невідоме. Сам Стефан постійно змінював версії свого походження, називаючи себе то селянином з Далмації, чорногорцем, то «дезертиром з Лики». Говорив іншим разом, що родом з Австрії або Герцеговини. Патріарху Василю розповідав, що народився в Требіньї, «місці, лежачому на Сході», а російському послу Ю. В. Долгорукову надав на вибір три версії — Раічевіч з Далмації, турок з Боснії і, нарешті, грек з Яніни. Відомо, що він говорив як рідною сербохорватською, і досить добре французькою, італійською, турецькою, деякі дослідники припускають, що він розумів і російську мову.
Портретів самозванця не збереглося, але в документах є його словесний опис: Обличчя довгасте, маленький рот, товсте підборіддя … блискучі очі з вигнутими дугою бровами. Довгі, по-турецьки, волосся каштанового кольору … Середнього зросту, худорлявий, білий колір обличчя, бороди не носить, а тільки маленькі вусики … На обличчі сліди віспи … Його обличчя біле і довге, очі маленькі, сірі, запалі, ніс довгий і тонкий … Голос тонкий, схожий на жіночий …
Джерела вказують, що йому було в той час на вид 35-38 років.
Дослідники сперечаються над етимологією самого прізвиська — «Стефан Малий». Зазвичай вважають, що йде воно від підпису самозванця, що залишилася на документах того часу: «Стефан, малий з малими, добрий з добрими, злий зі злими». Однак, існує альтернативна версія, що прізвисько це не більше, ніж слов'янський переклад імені Стефано Пікколо, італійця-знахаря.
Так чи інакше, Стефан з'явився в січні 1766 в сільській громаді Маін поблизу Будви на Адріатичному узбережжі і найнявся батраком в маєток заможного селянина на ім'я Вук Маркович. Розповідають, що чужинець, який називав себе Стефаном, був майстерним знахарем, лікував витяжкою з зміїної отрути і травами, причому — що несподівано для цієї професії — брав гроші тільки після повного одужання пацієнта, а разом з тим вів з людьми, які до нього приходили незвичні і тому дивовижні бесіди про необхідність припинити ворожнечу і об'єднати чорногорців проти спільного ворога. Розповідають, що навесні того ж року він зумів вилікувати господаря — Вука Марковича від важкої хвороби і той почав ставитися до свого працівника з повагою і майже спорідненою прихильністю.
Чутки про те, що Петро III не помер, як було офіційно заявлено, в Ропшинському палаці, а зумів втекти і ховається в народі — ходили не тільки в Росії. Як бувало вже не раз, спрацьовувало «правило Ейдельмана»: імператор, убитий на початку правління, перетворюється в народній пам'яті в «доброго імператора», який, звичайно ж, повернеться в найважчий момент, щоб врятувати свій народ від розорення і загибелі.Н. Ейдельман. Твоє вісімнадцяте століття (Загибель Петра III і легенда про нього. Пугачовське повстання).
У Сербії та Чорногорії, для яких Росія звично сприймалася як «старша православна країна», звідки здавна чекали допомоги проти венеційців і турок, легенда трансформувалася таким чином: який втік від підступів Катерини та її коханця, імператор переховується за кордоном, в одній з православних країн. Не дивно тому, що в атмосфері загального очікування і надій будь-яка нетривіальна людина привертала до себе напружену увагу. Так сталося і зі Стефаном.
Впізнавання
Вважається, що першим «впізнав» в ньому російського царя капітан Марко Танович, що знаходився в Петербурзі на військовій службі і в числі супутників митрополита Василя Петровича в 1753—1759 роках і бачив Петра. Те ж підтвердив архімандрит Феодосій Мркоєвич і ієромонах Йосиф Вукічевич, які також бували в Росії разом з митрополитом Василем.
Можливо, «впізнаванню» сприяв сам Стефан, збереглися відомості, ніби він передав солдату, який проходив повз нього лист для венеційського генерального проведітора у м. Котор А.Реньєра або самого венеційського дожа, повідомляти, що в Чорногорії треба готуватися до прийому «світло-імператора». Остаточно всі сумніви відпали, коли в приморському монастирі Подмаіне був знайдений портрет Петра.
Висновок які порівнюють портрет Петра III і обличчя Стефана, було однозначним: «Хто б він не був, його фізіономія вельми схожа з фізіономією російського імператора Петра Третього …»
Чутки про Стефана продовжували ширитися і рости. Не минуло й місяця, як його визнали царем — причому не тільки російським, але й чорногорським всі навколишні селища, з ним розмовляли місцеві старшини, яких він вразив своєю вимогою дати звіт про те, що сталося з надісланими Петром I золотими медалями. Вважається, що йому підкорився (принаймні зовні) сам правитель Чорногорії Владика Сава.
Зрештою, питання про самозванця було поставлене перед скупщиною, що нараховувала тоді 7 тис. чоловік. Рішення було практично одноголосним — до Стефана відправлялася делегація з проханням прийняти верховну владу.
Реакція самозванця була несподіваною, 2 листопада 1767, коли до нього приїхали чорногорські старшини, він розірвав грамоту, і заявив, що не прийме влади, поки в країні будуть продовжуватися міжусобні чвари. Вимога це справила відповідне враження, але найдивовижніше — йому підкорилися. Незабаром Стефан Малий створив свиту і охоронний загін.
Навесні 1768 року за розпорядженням Катерини II почалася таємна підготовка місії в Чорногорію. Очолив її радник посольства Росії у Відні Г. А. Мерк. Але Венеційська республіка, побоюючись можливого посилення російського впливу в Чорногорії і, не бажаючи псувати відносини з Османською імперією, зірвала місію. Це викликало сильний гнів Катерини II. Незабаром Стефаном у Цетинє була скликана нова скупщина. Малий переконав на ній народ бути готовим до збройної боротьби, віддав наказ збирати воїнів і будувати в горах завали і укріплення. Незабаром добровольці з Боснії та Албанії почали приєднуватися до чорногорців.
Вже як володар, Стефан Малий об'їжджає всю країну і всюди народ вітає його з натхненням. У цей час він відкрито оголошує себе імператором російським Петром III, але наполягає, щоб на державному друку було вирізано ім'я «Стефан», під яким він і залишився в історії.
Турки поки не надали значення зміні влади в підпорядкованій їм країні, венеційці надають перевагу вичікувальній позиції. Проведітор пише в цей час дожеві: «Розсудливість не дозволяє мені вдатися до рішучих заходів, щоб не порушити відкритого опору»
Внутрішня політика Реально правив з 1766—1774 р., мав в руках світську владу паралельну владі митрополита Сави.
Дивно, що Стефан Малий справді виявився розумним і досить слушним політичним діячем. Стати володарем він погодився лише за умови — припинення чвар між чорногорськими родами і племенами. Заскочені піддані погодилися. Те, чого не вдалося досягнути князям і митрополитам, незнайомець із сумнівним минулим досягнув майже одразу, до того ж, за твердженням самих чорногорців, «без мотузки, без галери, без сокири і без тюрми»Мустафін О. Чорногорія. Подорож історією. К., 2022, с.96.
Суворі покарання були визначені за розбій, насильницький вивіз жінок, вбивство, крадіжку і викрадення худоби. Був створений спеціальний суд з 12 осіб, який повинен був раз і назавжди впорядкувати систему ведення судового розбору.
Було проведено перепис населення, виконувалася вона священиком і п'ятьма старшинами, даними йому в поміч. За результатами перепису, в країні проживало в цей час 70 тис. чоловік.
Для зміцнення власного становища (оскільки Владика Сава і віддане йому духовенство, розуміючи, що влада вислизає з рук, почали боротьбу проти самозванця), відокремив церкву від держави.
Іншими словами, він твердо взяв курс на перетворення патріархальної, середньовічної зі своїм устроєм Чорногорії, в сильну державу Нового часу.
Популярність Стефана все зростала. Ще довгий час після його загибелі народ пам'ятав безпеку на дорогах — довгий час серед чорногорців жила розповідь про те, як Стефан залишив на роздоріжжі гірських доріг прикрашений сріблом пістолет і десяток золотих монет, і все це кілька місяців лежало недоторканим, поки Стефан не взяв їх назад. Російський посол в Константинополі А. М. Обресков, який уважно стежив за подіями в Чорногорії доносив Катерині:
«Припинив між слов'янським народом різних звань здавна колишні між ними ворожнечі».
Йому вторив митрополит Сава, незважаючи на вороже ставлення, який віддавав належне політичної гнучкості і розуму свого супротивника:
«Почав між народом чорногорським велике благополуччя лагодити і такий мир і злагода, що у нас ще ніколи не було».
Сам Стефан повідомляв російського посланника у Відні: «Чорногорці, примирити між собою, пробачили один одному всі образи».
Зовнішня політика
Але час правління Стефана не був ні спокійним, ні мирним. Чорногорія була здебільшого підкорена турками, проти яких йшла нескінченна партизанська війна, венеційці, намагаючись використовувати країну як буфер між собою і Оттоманською імперією, в той же час не залишали надій прибрати її до рук.
В основу своєї зовнішньої політики Стефан поклав тверде збереження миру з сусідами — його розрахунок був зрозумілий: дати країні час піднятися і зміцніти для майбутньої боротьби. Але це було зрозуміло і туркам і венеційцям, яких такий варіант розвитку подій влаштувати не міг.
Важко було стримувати і нетерпіння самих чорногорців, які рвалися у відкритий бій. Десять чорногорських племен Брди, тобто східної Чорногорії, які перебували під турецьким пануванням, повстали і відмовилися виплачувати данину завойовникам. На ім'я самозванця приходили листи, в яких висловлювалася готовність «пролити кров в царську славу».