Громадянська війна в Бірмі (М'янмі)— війна, яка триває з моменту здобуття незалежності від Великої Британії в 1948 році. Ведеться офіційним урядом Бірми проти комуністичної опозиції, а також проти прихильних до комуністів етнічних повстанців (шани, карени, кая, мони, араканці, качини та інших). Зазначені різноманітні етнічні групи прагнуть автономії або незалежності.
Ця громадянська війна є однією з найдовших громадянських воєн. Війна в М'янмі залишається однією з найскладніших у світі, адже перспектив її завершення поки що не видно.
Війна являє собою протиборство між соціал-демократами й силами ультра-лівої спрямованості, що переплелися з сепаратистськими рухами національних меншин, актами збройної агресії ззовні, виступами демократичної опозиції у містах, а також із боротьбою за контроль і збут опіумної продукції.
Причини і протиборчі сили Період британського колоніального панування в Бірмі призвів до появи ринкової економіки та кризи традиційних соціальних відносин на селі. Після капітуляції Японії в 1945 році країна зазнала значного спустошення від війни, що посилило соціальну напруженість. До моменту проголошення незалежності в 1948 році великі масиви землі, особливо в Нижній Бірмі, контролювали індійські лихварі та бірманські поміщики, що жорстоко експлуатували селянство. Англійці перед відходом обіцяли різним регіонам Бірми автономію чи незалежність, що сприяло зростанню напруженості. Становище в Бірмі було частково подібно протистоянню Ізраїлю та арабської Палестини на Близькому Сході після припинення англійського протекторату.
Радикалізація настроїв мас спричинила розкол у владній коаліції «Антифашистська ліга народної свободи», яка об'єднала соціалістів, комуністів і національні партії. 27 березня 1948 року, комуністи Білого Прапора, відкинувши спроби примирення з боку прем'єр-міністра соціаліста У Ну, розпочали збройну боротьбу проти уряду. Почалася широкомасштабна громадянська війна.
Головною опорою влади була армія. На боці уряду були цивільна і військова бюрократія, рядові військові різних національностей, національна буржуазія і заможні селяни.
Опозицію представляли прихильники радикальних перетворень: середні та бідні верстви селянства, частина національної буржуазії, незадоволена скасуванням демократичних свобод і придушенням приватного сектора після перевороту 1962 року, а також збройні угруповання національних меншин.
Основу повстанських сил становили комуністи (Комуністична партія Бірми), які розкололися на дві фракції у 1946 році: КПБ Червоного Прапора (радикальна), популярніша серед селян Нижньої Бірми і КПБ Білого Прапора (масова і помірна), що спиралася на патріархальне селянство середньої течії Іраваді.
Громадянська війна залучила численні етнічні угруповання, які воювали між собою та з урядом, укладали союзи, перемагали, зазнавали поразок і реорганізувалися під іншими назвами. Конфлікти були поширені у всіх регіонах проживання національних меншин М'янми.
Початок (1948—1964) Головним фронтом Громадянської війни в Бірмі була боротьба між бірманцями-комуністами й бірманцями-соціалістами (етнічні бірманці становлять 2/3 населення країни); угруповання національних меншин (приблизно 1/3 населення країни) виступали на тій чи іншій стороні конфлікту, паралельно часто борючись між собою.
Популярності бірманських комуністів, які в 1949 році заволоділи другим містом країни — Мандалаєм— і контролювали більшу частину центральних районів Бірми, сприяли їх обіцянки швидко і жорстко вирішити земельне питання та інші соціальні суперечності. Позиції комуністів всередині Бірми посилювала різнобічна підтримка КПБ з боку КНР та Радянського Союзу.
Маоїстське керівництво КНР протягом десятиліть активно підтримувало боротьбу бірманських комуністів за владу над країною— направляло їм зброю, гроші, інструкторів, сподіваючись після перемоги комуністів перетворити Бірму в повністю залежну від Китаю країну (на зразок Кампучії часів Пол Пота). Підтримка бірманських комуністів з боку СРСР мала місце лише до початку 50-х років і носила в основному ідейно-політичний характер; згодом вона послужила причиною стриманого ставлення бірманського керівництва до розвитку зв'язків з Радянським Союзом та іншими соціалістичними країнами.
У зв'язку з різким підйомом повстанського руху зовнішні спостерігачі наприкінці 40-х років сумнівалися, що офіційний уряд Бірми втримається при владі й країна збережеться як єдина держава. До початку 1949 року ослаблення армії, з якої дезертувало і перейшло до повстанців понад 40 % особового складу, спалах в Нижній Бірмі повстання каренів, повне припинення податкових надходжень дійсно поставили офіційний уряд Бірми на межу існування.
У лютому 1949-го бунтівні карени обложили Янгон і розпочали вуличні бої на околицях столиці. Інша частина каренських підрозділів разом з комуністами у квітні цього року опанувала Мандалаєм — другим за величиною містом країни. Мобілізація етнічних бірманців до лав народного ополчення (Народна Добровольча Організація — «Жовті Пов'язки») і термінове постачання зброї з-за кордону (в основному, з Індії) дозволили урядової армії переламати ситуацію і відстояти Янгон.
У зв'язку з низкою поразок на інших фронтах і вступом у війну на боці уряду ополчень чинів і качинів, карени в травні 1949 зняли облогу Янгона і покинули Мандалай, відступивши на свою етнічну територію. Однак у 50-ті роки результат Громадянської війни в центрі, й на околицях Бірми був ще зовсім не очевидним, хоча співвідношення сил поступово зміщувалося на користь бірманської влади. Нездатність лідерів КПБ жорстко контролювати свої загони і припиняти зловживання щодо мирного населення, їх взаємні чвари й розбрат з етно-сепаратистами привели на початку 50-х роки до ослаблення прокомуністичних симпатій серед етнічних бірманців.
Посилена урядова армія зуміла відновити контроль над усіма провінційними центрами Бірми та значною частиною сільських районів країни. Встановилася стійка рівновага між урядовими й повстанськими силами. Її не змогли порушити й агресивні акції уряду Чан Кайши, який щойно зазнав поразки в китайській громадянській війні. Після перемоги комуністичної революції в Китаї загони армії Гоміндану втекли на територію Бірми (штат Шан), сподіваючись на повернення в Китай і створення в КНР «звільнених територій». З цієї причини уряд Чан Кайши на острові Тайвань за підтримки США в 50-60-ті роки прямо й непрямим чином втручався в ситуацію в Бірмі, фінансуючи й повстанців, які воювали з урядом, гомінданівські формування та союзні їм загони національних меншин.
У відповідь на звернення Бірми в Організацію Об'єднаних Націй, Рада Безпеки ООН в 1953 році засудив дії гомінданівців як агресію з боку Китаю. Підтримка бірманських опозиціонерів з боку Китаю, СРСР і США привела до дистанціювання Бірми від усіх цих держав на міжнародній арені та сприяла активній участі країни в Русі неприєднання.
Перелом (1964—1989) Після військового перевороту 1962 року диктатор Бірми генерал У Не Він (головнокомандувач армією з 1949 по 1988 рік) провів радикальну аграрну реформу, яка ліквідувала кабальну оренду (закон від 5 квітня 1964 року), і встановив в країні державну монополію на торгівлю рисом. Індійських лихварів-землевласників вигнали з країни й разом з ними Бірму залишила більша частина численної . В результаті аграрних перетворень середини 60-х років припинилося невпинне гноблення бірманських селян— більшості населення країни. Стабілізація обставин в селі зумовила поступовий перехід селянства Верхньої Бірми— головної бази комуністів— на бік уряду. Це дозволило Чи Не Віну добитися і військового перелому в Громадянській війні, який стався в 1968—1970 роках після краху «загального наступу» бірманських комуністів, загибелі харизматичного лідера КПБ «Білого прапору» Такін Тан Туна і капітуляції глави КПБ «Червоного прапору» Такіна Со
Всі подальші спроби комуністів переламати ситуацію на свою користь не увінчалися успіхом. Вони остаточно перестали користуватися підтримкою етнічних бірманців і опинилися відтіснені у віддалені північно-східні райони поблизу кордону з Китаєм. Серйозні бої між повстанцями та урядовим військам 70-80-ті на цій території (нерідко з 2-3 тисячами убитих з обох сторін) знекровили бірманських комуністів, які позбулися своїх останніх прихильників серед народностей ва і . У квітні 1989 року повстання цих племен проти бірманської верхівки КПБ змусило останню тікати в Китай; воно поставило крапку в поточній з 1948 року боротьбі комуністів за владу над Бірмою. Поразка бірманських комуністів — головної опозиційної сили Бірми— зробило замирення уряду з етнічними повстанцями питанням часу.
Водночас жорстка унітарна політика центру в часи Не Віна й антиринкові закони (в рамках будівництва бірманського соціалізму) нерідко змушували жителів національних округів підтримувати збройну опозицію. Околичні райони Бірми, контрольовані опозицією, відігравали важливу роль у вільній торгівлі з Таїландом, Бангладешем та Індією.
Непопулярність серед містян Бірми військового уряду, який придушив демократичні сили, закривав університети та не зміг впоратися з господарством країни, також підживлювало збройні загони опозиції й затягувало громадянську війну. Її продовження сприяло перетворення східних районів Бірми в не підконтрольну уряду «сіру» зону виробництва наркотиків та наркоторгівлі— основна частина знаходиться на території декількох країн Південно-Східної Азії Золотого трикутника. Торгівля наркотиками приносила повстанським угрупованням великі доходи, даючи можливість утримувати добре озброєні армії. Водночас втягування збройної опозиції в наркотрафік насправді стало наслідком неухильного скорочення соціальної бази бірманських повстанців (ще в 60—70-ті роки завдяки успішній аграрній реформі від участі в Громадянській війні відійшла основна маса етнічних бірманців— жителів сільських районів країни). Тому приплив коштів від торгівлі наркотиками не допоміг опозиціонерам змінити на свою користь загальний хід громадянської війни в країні.
Завершальний етап (1989—2012) Лібералізація економіки після військового перевороту 1988 року поряд з появою у держави у 2000-ні значних газових доходів дозволили уряду посилити військово-політичний тиск на праву опозицію (радикальні міські верстви, угруповання етносепаратистів) і забезпечили подальшу стабілізацію обставини в країні. Широка участь представників національних меншин М'янми в обговоренні та прийнятті Конституції 2008 підвело риску в громадянській війні.
Досягнення у 2011 році компромісу між військовими та міськими верствами правої опозиції (включення Національної Ліги за демократію в реформаторську політичну систему), а також примирення в січні 2012 року уряду М'янми з Каренською Національною Спілкою— найнаполегливішим і найнепримиреннішим угрупованням етнічних сепаратистів— дозволяє вважати громадянську війну в М'янмі в цілому закінченою.
Основний тягар Громадянської війни винесли на собі збройні сили Бірми, керовані генералом Чи Не Віном і його висуванцем старшим генералом Тан Шве. Урядова армія Бірми, безперервно воювала протягом більш ніж 60 років, до 2000-х років стала однією з найсильніших у Південно-Східній Азії (поряд з в'єтнамською). У ході конфлікту військові стали панівною силою у внутрішньому житті Бірми й донині не мають всередині країни серйозних конкурентів.
Громадянське протистояння в національних регіонах Бірми (1948—2012) Основна стаття: Громадянська війна в національних областях Бірми