Теодор Айке

Те́одор Айке (; 17 жовтня 1892, Гудінген — 26 лютого 1943, (поблизу Харкова) — військовий та політичний діяч нацистської Німеччини, СС-обергрупенфюрер, перший командир 3-ї танкової дивізії СС «Тотенкопф», генерал військ СС (з 20 квітня 1942), керівник інспекції концентраційних таборів Третього РейхуCharles W. Syndor, Jr. Soldiers of Destruction (Princeton, N. J., Princeton University Press, 1977), p. 3. Кавалер Лицарського хреста Залізного хреста з Дубовим листям‎ (1942). Брав участь у Французькій кампанії та війні з Радянським Союзом.

Біографія

Ранні роки, Перша світова війна Теодор Айке народився 17 жовтня 1892 року в містечку Гудінген, розташованому в провінції Ельзас, яка в той час належала Німеччині. Він був одинадцятою дитиною в сім'ї залізничника Генріха Айке. Відомості про його раннє дитинство практично відсутні, за винятком того, що він виховувався в малозабезпеченій сім'ї, був вельми посереднім учнем і відрізнявся неврівноваженим та запальним характером. 1909 року Теодор був виключений з реального училища й тоді ж вступив до лав Райхсгеру. Айке став солдатом 23-го Рейнланд-Пфальцького піхотного полку, що тоді дислокувався в Ландау, але 1913 року його було переведено до 3-го Баварського піхотного полку, а згодом, у 1914 році, до 22-го Баварського піхотного полкуErnst Guenther Kraetschmer, Die Ritterkreuztraeger der Waffen-SS (Preussisch Oldendort: Verlag K. W Schultz KG, 1983), p. 231. Він брав участь у боях під Іпром (1914—1915 роки) та в позиційній війні у Фландрії (1914—1915 роки), служачи в різний час як писар, помічник скарбника й простий піхотинець. 1916 року його знову перевели, цього разу до 2-го Баварського артилерійського полку 2-ї Баварської піхотної дивізії, половина особового складу якої була знищена в ході «Верденської м'ясорубки»AEF, German Divisions, p. 65..

З 1916 року й до завершення війни він перебував у резерві кулеметної команди () 2-го армійського корпусу на Західному фронтіKraetschmer, Ritterkreuztraeger, pp. 231-32..

Наприкінці 1914 року командир надав Айке відпустку та дозволив йому одружитися з Бертою Швебель з Ільменау.

Повоєнний період 1 березня 1919 року Айке демобілізувався після 10 років служби. Йому довелося покинути навчання в технічному училищі в Ільменау через брак коштів. Теодор розраховував на фінансову підтримку тестя, однак так нічого й не отримав. Через надзвичайно високий рівень безробіття в повоєнній Німеччині Айке опинився в такому скрутному становищі, що був змушений працювати на посаді платного інформатора поліції. У липні 1920 року він втратив і цю посаду через агітацію проти Веймарської республіки. Протягом наступних трьох років Айке жив принаймні в чотирьох різних містах (Котбус, Веймар, Зорау, Людвігсгафен). Двічі він знову отримував посаду поліцейського, але щоразу втрачав її за звинуваченнями в антидержавній діяльності. У січні 1923 року Айке став офіцером служби безпеки корпорації I.G. Farben. Тут він працював до того часу, поки не перейшов на постійну службу в ССSyndor, Destruction, p 6; Kraetschmer, Ritterkreuztraeger, pp. 231-32..

1 січня 1928 року Айке вступив до лав НСДАП і СА. 29 липня 1930 року був переведений до СС, які в той час були частиною структури СА. 27 листопада 1930 року Генріх Гіммлер присвоїв йому звання унтерштурмфюрера та призначив командиром 147-го штурмбанну СС у ЛюдвігсгафеніNikolaus von Preradovich, Die Generale der Waffen-SS (Berg am See-Kurtr Vowinckel Verlag, 1985). Айке працював на новій посаді з небаченим досі ентузіазмом. Його службові успіхи стали настільки очевидними, що 30 січня 1931 року Гіммлер підвищив його до звання СС-штурмбанфюрера та доручив Айке формування 2-го батальйону 10-го штандарту СС, згодом перетвореного на Рейнланд-Пфальцький. Наступним розпорядженням рейхсфюрера СС було присвоєння Айке звання штандартенфюрера, а з 15 листопада 1931 року він був командиром 10-го штандарту.

Сходження кар'єрними сходами було стрімким, незважаючи на те, що Айке вступив до НСДАП досить пізно. 1932 року він був звільнений з I.G. Farben, в основному через те, що політична діяльність почала займати більшу частину його робочого часу, змушуючи його нехтувати своїми службовими обов'язками. Того ж року Айке був звинувачений у незаконному зберіганні вибухових речовин й участі у змові з метою скоєння політичного убивства. Міністр юстиції Баварії випустив його з ув'язнення у зв'язку з поганим станом здоров'я. Айке відразу ж відновив політичну діяльність, але через переслідування поліцією був змушений виїхати до Італії, де став комендантом табору німецьких біженців — членів НСДАП, СА й ССPreradovich. Waffen-SS, p. 27.. Тоді ж Гіммлер присвоїв йому звання СС-оберфюрера.

Теодор Айке зміг повернутись до Німеччини лише після обрання Гітлера канцлером й приходу НСДАП до влади. Поки оберфюрер перебував у Італії, один з його ворогів, Йозеф Бюркель, гауляйтер землі Рейнланд-Пфальц, намагався змістити його з посади командира 10-го штандарту. Повернувшись додому, Айке розпочав рішучі дії. 21 березня 1933 року разом з групою озброєних есесівців він увірвався до штаб-квартири НСДАП у Людвігсгафені, знайшов Бюркеля, зачинив його в шафі і протримав там 3 години до приїзду місцевої поліції. За цей інцидент Айке було заарештовано й оголошено душевнохворим. Його помістили до психічної лікарні у Вюрцбурзі як «божевільного, дії якого можуть становити загрозу для суспільства»Heinz Hoehne, The Order of the Death's Head, Richard Barry, trans. (New York: Ballantine Books, 1971), p. 228. Ця історія розлютила Гіммлера й 3 квітня 1933 року Теодора Айке було виключено з СС.

Айке кілька разів письмово звертався до Гіммлера, й, зрештою, з допомогою вюрцбурзького психіатра зміг переконати рейхсфюрера СС видати наказ про звільнення з лікарні й відновлення у званні. 26 червня 1933 року він залишив лікарню й був призначений комендантом «Дахау» — першого німецького концентраційного табору для політв'язнів. На новій посаді Айке відразу змінив половину особового складу (близько 60 зі 120 осіб) й установив нові правила порядку, які стали зразком для всіх майбутніх концтаборів Німеччини.

Його успіхи на новому місці роботи справили на Гіммлера таке враження, що 30 січня 1934 року він присвоїв Айке звання СС-бригадефюрера. Теодору Айке вдалось повністю відновити довіру командування СС. Він брав активну участь у підготовці «Ночі довгих ножів», зокрема підготував списки штурмовиків для зачистки, а його підлеглі з концтабору «Дахау» зіграли важливу роль у самих подіях «Ночі». Сам Айке, разом зі своїм заступником Міхаелем Ліппертом, застрелив керівника СА Ернста РемаРем був застрелений Айке разом з його ад'ютантом, штурмбаннфюрером СС Міхаелем Ліппертом у в'язниці Штадельгайм у Мюнхені. Згідно з наказом Гітлера Айке спочатку надав Рему можливість вчинити самогубство, але той відмовився. Коли важкопоранений керівник СА лежав на підлозі камери, він викрикнув: «Мій фюрер! Мій фюрер!». Айке відповів: «Про це потрібно було думати раніше. Тепер занадто пізно». Після цього Рему вистрілили в груди й він помер. 1957 року в суді Мюнхена розглядалися справи Ліпперта і Зеппа Дітріха (який командував групою, яку відправили для розстрілу), за рішенням якого кожного з них було покарано відповідно до ролі, яку той відіграв у справі..

За послуги, надані керівництву під час «Ночі довгих ножів», Айке був призначений головним інспектором концтаборів і командиром охоронних підрозділів СС (Inspeektor der Konzentrazionslager und Fuhrender SS-Wachverbande). Через шість днів йому було присвоєно звання СС-групенфюрера, яке відповідало званню генерал-лейтенанта Вермахту.

Свою штаб-квартиру Теодор Айке розмістив у будівлі на вулиці Фрідріхштрассе в Берліні. Після підбору кадрів він взявся за організацію розкиданих по всій країні концтаборів у єдину централізовану систему. Згодом службові кабінети були переміщені до Заксенгаузена в Оранієнбурзі, де апарат інспекції й перебував до самого падіння Третього Рейху в 1945 році.

1937 року інспекцією під керівництвом Айке було закрито кілька дрібних концтаборів й організовано 4 великі: Дахау, Заксенгаузен, Бухенвальд (поблизу Веймара) і Ліхтенбург. Після аншлюсу Австрії в 1938 році було організовано п'ятий табір у Маутгаузені, поблизу Лінца. 30 січня 1937 року був обраний депутатом Рейхстагу.

Після запровадження нової системи концтаборів Айке зайнявся перетворенням охоронних підрозділів «Мертва голова» (SS Totenkopfverbände) на воєнізовані формування НСДАП. На початок 1935 року він сформував та повністю укомплектував технікою шість моторизованих батальйонів «Мертва голова». До кінця 1938 року він розширив їх до рівня полків, кожен з яких мав назву відповідно до місця дислокації і розміщувався безпосередньо на території великого концтабору. Коли почалась війна, декілька штандартів, однак, існували лише на папері або перебували в процесі формуванняБільшість з них не були приєднані до дивізії СС «Тотенкопф». 6-й і 7-й піхотні полки «Мертвої голови» були приписані до 6-ї гірської дивізії СС «Норд», яка воювала в Росії і Фінляндії. На базі 8-го і 10-го полків «Мертвої голови» була сформована 1-ша мотопіхотна бригада СС. Після дворічного перебування на Східному фронті на її основі була сформована 18-та добровольча танко-гренадерська дивізія СС «Горст Вессель». 1-й і 2-й кавалерійські полки «Мертвої голови» сформували кавалерійську бригаду СС, яка пізніше була перетворена в дивізію, і зрештою, стала знаменитою 8-ю кавалерійською дивізією СС «Флоріан Гайєр», яка відзначилась у боях за Будапешт, а після падіння міста була винищена до останнього солдата..

Солдати з підрозділів «Мертва голова» протягом одного тижня щомісяця займались охороною ув'язнених, а інші три тижні постійно займались стройовою й фізичною підготовкою, вивченням будови зброї та відвідували політзаняття. Айке займався постійною муштрою своїх підлеглих, більшість з яких були юнаками віком від 17 до 22 років, щоб перетворити їх на людей, фанатично відданих справі націонал-соціалізму. Ті, хто не витримував випробувань або був недостатньо дисциплінованим, виключались з лав СС або були переведені до Загальних СС. Він також поширив у лавах своїх підлеглих особливий дух «кровного братерства», що якісно вирізняло їх серед інших частин. Айке зневажав не лише юдаїзм, а й релігію загалом. До 1937 року переважна більшість його солдатів відреклась від віри, що часто призводило до розриву відносин між молодими членами СС і їхніми сім'ями. Тих, кому не було куди податись протягом відпустки, Айке запрошував до себе, де вони могли знову відчути себе як вдома. Він всіляко заохочував офіцерів та унтер-офіцерів, які по-особливому ставились до солдатів, у яких були проблеми з батьками.

Друга світова війна З початком Другої світової війни Айке мобілізував три свої полки (Верхньо-Баварський, Бранденбурзький і Тюринзький — разом близько 7 тисяч солдатів) і слідував за вермахтом до Польщі. Його солдати переважно не вступали в бій з польською армією (за винятком окремих сутичок), натомість у співпраці з очолюваною Рейнхардом Гейдріхом службою безпеки (СД) сформували айнзатцгрупи, що займалися знищенням і конфіскацією майна польських громадян, переважно політичних діячів, священнослужителів, представників інтелігенції та євреїв.

Крайнощі, до яких вдавалися «Мертва голова» і СД, шокували багатьох генералів Вермахту й викликали в них значне невдоволення. Принаймні троє з них висловили формальний протест, але генерал-полковник Вальтер фон Браухіч, головнокомандувач сухопутних військ, їх проігнорував. Замість того щоб покарати Айке і його підрозділи, Гітлер прислухався до порад Генріха Гіммлера і віддав наказ створити моторизовану дивізію «Тотенкопф». Командувачем був призначений Теодор Айке. У середині жовтня він повернувся до Дахау, де почав формування нової команди, особовий склад якої скоро перевищив 15 тисяч осіб.