Бербери, або Амазиги (, Imaziɣen) — корінна етнічна група Північної Африки. Бербери проживають на території, що простягається від Атлантичного океану до Оази Сива, що в Єгипті, від Середземного моря до річки Нігер. Вони розмовляють берберськими мовами, що є гілкою сім'ї афразійських мов. В VII столітті відбулося арабське завоювання Північної Африки, тому в більшості берберів, що проживали в Магрибі, змінилася рідна мова, утворилися діалекти. Після колонізації Північної Африки Францією французьке управління успішно інтегрувало французьку мову в Алжирі, роблячи її офіційною національною мовою та вимагаючи, щоб усе навчання проводилося французькою. Іноземні мови, зокрема французька та іспанська, успадковані від європейських колоністів, використовуються більшістю освічених берберів (елітою) в Алжирі та Марокко у формальному контексті, такому як вища освіта або бізнес.
Сьогодні більшість берберів проживає в північноафриканських країнах: здебільшого в Алжирі та Марокко; деякі невеликі поселення є також у Нігері, Малі, Лівії, Мавританії, Тунісі, Буркіна-Фасо та Єгипті; також є великі діаспори у Франції, Канаді, Бельгії, Нідерландах, Німеччині та інших країнах Європи.Morocco's Berbers Battle to Keep From Losing Their Culture . San Francisco Chronicle. March 16, 2001.Berbers: The Proud Raiders . BBC World Service.
Берберська самобутність зазвичай ширша, ніж мова та етнос, і охоплює всю історію та географію Північної Африки. Бербери не є цілісним етносом, і це поняття охоплює цілий спектр фенотипів, спільнот і походжень. Силою, що їх об'єднує, є їхня мова, колективна самоідентифікація і самоасоціація з берберським спадком та історією.
У Північній Африці проживає від 25 до 30 мільйонів людей, що розмовляють берберськими мовами. Число етнічних берберів (включаючи тих, що не розмовляють берберськими мовами) є набагато більшим, бо велика їх частина протягом багатьох десятиліть і століть навчилася інших мов (асимілювалася), і вже не розмовляє жодною з берберських. Більшість мешканців Північної Африки вважаються корінними берберами, хоча внаслідок арабізації більшість етнічних берберів ідентифікують себе як арабізовані бербери.
Бербери називають себе імазигами (a-Mazigh), що можливо означає «вільні люди», або «благородні люди». Назву, яку вони мають зараз, скоріше за все, дали їм римляни, що з латинської означає «незрозуміло говорити», оскільки на той час бербери не розмовляли ні латиною, ні грецькою мовою. Можна провести паралелі з тим, як римляни називали усіх диких народів: «варвари» (латиною «барбари»). Деякі з найвідоміших берберів були нумідійськими царями: Масинісса, Югурта; берберо-римськими авторами: Апулей, Августин Аврелій; та берберо-римськими генералами: Лусій Квієт, що брав участь у Другій юдейській війні (115—117 рр). Дакія аль-Кахіна була берберською релігійною та військовою лідеркою, що керувала жорстоким повстанням проти мусульмансько-арабської експансії Північної Африки. Кусаїла — чоловік, що проживав у XVII столітті — був вождем арабських племен берберів і королем Санхаджійської держави.
Список найвідоміших берберів в історії включає Юсуфа ібн Ташфіна — короля Альморавідської імперії; Таріка ібн Зіяда — генерала, що підкорив Іспанію; Аббаса ібн Фірнаса — плодовитого винахідника та піонера в авіації; Ібн Баттуту — середньовічного мандрівника, що подорожував на найдовшу дистанцію, про яку тільки чули в його час.
Назва Назва «Бербер» походить від латинської мови ( (варвар)) та від грецька мова ()Its ultimate etymological identity with barbarian is uncertain, , Byzantine Greek βαρβαρία «land of barbarians» since the Middle Ages.. Історія каже, що вперше термін «барбар» був використаний римським консулом в Африці, аби описати Нумідію. Використання терміна «берберський» поширилося, з приходом вандалів в Африку, під час їхніх великих завоювань. Мусульманські історики деякий час після цього також згадували такий термін. Використання терміна «Berbers» в англомовній літературі розпочалося в XIX столітті, чим замінило більш давніший «Barbary» (Барбарія). Бербери були маврами («Mauri»), на яких посилались в Мосарабська хроніка 754 р. під час Арабського завоювання Піренейського півстрова, перед тим, як їх стали називати терміном Moors (в англійській мові) та Moros (в іспанській) в хартіях й хроніках експансії християнами іберійських королівств. Цим же терміном користувалися, щоби посилатися на Аль-Андалус (мусульманську державу на Піренейському півострові), на Північну Африку і її мешканців, та й на мусульман загалом.
Історик Абрагам Ісаак Ларедо припускає, що назва Амазиги пішла від імені Мезеґ, що є перекладом ім'я біблійного предка Дедана, сина Шеби в Тарґумі. Згідно з Левом Африканським, назва «Амазиг» означає «вільна людина», однак справжнє походження є спірним, і етимологи не можуть дійти єдиної згоди щодо цього.
Єгиптяни, греки, римляни та візантійці згадували багато інших племен зі схожими назвами, що проживати в Північній Африці — місці, де й жили та живуть бербери. Назви цих племен відрізняються від класичних ресурсів, але, схоже, всі вони пов'язуються з тим, що сьогодні ми маємо на увазі під назвою Амазиги.
Передісторія
Магриб і західна частина Північної Африки в цілому, як припускають, була заселена берберами від, якнайдавніше 10,000 року до н. е.Hsain Ilahiane, Historical Dictionary of the Berbers (Imazighen)(2006), p. 112, ISBN 0810864908 Вік північноафриканських печерних малюнків, що були знайдені в регіоні Тассілін-Адджер, оцінюється в 12 тисяч років. Інші були знайдені в Тадрарт-Акакус в Лівійській пустелі. Неолітичне суспільство відмічено початком процесу одомашнення диких тварин та натуральним господарством, що розвивалося в Сахарі та Середземноморському регіоні північної Африки (Магриб) у 6000–2000 роках до н. е. Цей спосіб життя, зображений у печерних малюнках гір Тассілін-Адджер у південно-східному Алжирі, домінував у Магрибі аж до початку класичного періоду. Перші приклади письма Тифінаг також були знайдені в регіоні Оран. Протягом доримської епохи існувало кілька незалежних берберських держав, таких як Массиліі.Histoire de l'émigration kabyle en France au XXe siècleréalités culturelles … De Karina Slimani-DirecheLes cultures du Maghreb De Maria Angels Roque, Paul Balta, Mohammed ArkounDialogues d'histoire ancienne à l'Université de Besançon, Centre de recherches d'histoire ancienneLes cultures du Maghreb de Maria Angels Roque, Paul Balta et Mohammed Arkoun
Племена Берберське населення традиційно характеризується значною внутрішньою етнокультурною та соціальною диференціацією, що історично проявлялася у формі племінної організації. Берберські племена формувалися на основі спільного походження, територіальної локалізації та мовної спорідненості, відіграючи ключову роль у політичному, економічному та культурному житті регіону Магрибу та прилеглих територій Сахари.
До найвідоміших берберських племінних і регіональних груп належать Кабіли (переважно в регіоні Кабілія в Алжирі), шлехи та рифіани (у Марокко), Шауї (в Оресі), а також кочові та напівкочові групи, зокрема туареги, які населяють обширні простори центральної та південної Сахари.
Племінна структура берберів упродовж століть зазнавала трансформацій під впливом державотворчих процесів, ісламізації, колоніалізму та модернізації. Попри поступове ослаблення традиційних племінних інститутів у сучасну добу, племінна та регіональна ідентичність і далі зберігає соціальне й культурне значення, особливо в сільських і гірських районах.
У сучасному контексті берберські племена та їхні нащадки дедалі частіше ідентифікують себе через ширшу етнічну категорію Амазиги, що відображає процеси консолідації та переосмислення історичної спадщини в умовах національних держав і глобалізації.
Сучасна демографія Бербери становлять автохтонне населення значної частини Північної Африки. У сучасний період вони проживають переважно на території країн Магрибу, насамперед у Марокко, Алжирі, Тунісі та Лівії, а також у регіонах Сахари, зокрема в Малі, Нігері та Буркіна-Фасо.
Чисельність берберського населення є предметом наукових дискусій, що зумовлено відмінностями між критеріями етнічної ідентичності, мовної належності та самоідентифікації. За різними оцінками, кількість осіб берберського походження становить від кількох десятків до понад ста мільйонів осіб, причому найбільші концентрації зафіксовані в гірських та периферійних регіонах, таких як Атлаські гори, Риф і Кабілія.
Упродовж XX—XXI століть демографічна структура берберського населення зазнала істотних змін під впливом урбанізації, міграційних процесів та соціальної мобільності. Значна частина берберів нині проживає у великих міських агломераціях, де посилюються процеси мовної та культурної асиміляції, водночас зберігаючи елементи традиційної ідентичності.
Сучасні демографічні тенденції також характеризуються зростанням ролі освіти, підвищенням рівня двомовності та поступовою інституціоналізацією берберських мов у системах освіти та публічного управління окремих держав.
Діаспора Бербери мають значну діаспору за межами історичного регіону Магриб. Масове формування берберської діаспори відбувалося у XX столітті внаслідок колоніалізму, економічної міграції та урбанізації.
Найбільші громади берберської діаспори проживають у країнах Європи, насамперед у Франції, Іспанії, Бельгії, Нідерландах та Німеччині. Значна частина діаспори походить із Кабілії (північ Алжиру), а також з регіонів Марокко.
Бербери у країнах діаспори зазвичай зберігають берберські мови та елементи традиційної культури, хоча рівень асиміляції є різним.
Менші громади берберів також існують у Північній Америці, зокрема у США та Канаді, а також у деяких країнах Близького Сходу.
Мови Берберські мови (самоназва — тамазигхт) становлять окрему гілку афразійської мовної сім’ї. Вони поширені переважно в регіоні Північної Африки, охоплюючи території Марокко, Алжиру, Тунісу, Лівії, а також значні простори Сахари в межах Малі, Нігеру та Буркіна-Фасо.
Берберські мови характеризуються значною внутрішньою діалектною диференціацією. До найпоширеніших мов і діалектних груп належать Ташельгіт, тамазигхт Центрального Атласу, тарифіт у Марокко, кабільська в Алжирі, шауйська, а також туарезькі мови, поширені серед кочових груп Сахари. Межі між окремими мовами та діалектами часто є умовними і залежать від критеріїв взаємної зрозумілості та соціолінгвістичних чинників.
Упродовж тривалого історичного періоду берберські мови зазнавали впливу арабської, а в колоніальну добу — французької та іспанської мов, що зумовило поширення двомовності та мовних контактів. Водночас у XX—XXI століттях спостерігається процес мовного відродження, пов’язаний з інституційним визнанням берберських мов у деяких державах.
Писемність берберських мов історично представлена давнім алфавітом тифінаг, який у модернізованій формі використовується в освіті та офіційних контекстах, зокрема в Марокко. Поряд із ним застосовуються також латиниця та арабська абетка, що відображає багатовекторний характер сучасної мовної практики берберських спільнот.
Поширення
Хоча більшість мешканців Магрибу є нащадками Берберів, лише деякі «розкидані» етнічні групи успішно зберегли берберські мови. Ця таблиця наводить перелік цих груп.
Основні групи берберівГрупаКраїнаПриміткиБлідські берберив центральному АлжиріШауяв основному проживають у східному АлжиріШенінійські та Двіратські бербериШенуйські бербериори та Шенуя (західний Алжир)Шильхагори АтласДжербійські берберирозмовляють мовою ДжербаКабілипроживають в КабіліїМатматійські берберисхідний ТунісМозабітидолина Мзаб (південний Алжир)Нафусізахідна ЛівіяРіфипівнічне Марокко з меншістю в АлжиріСанхаджі південно-західна Мавританія, Атлас, східне Марокко та північний СенегалОаза СиваТлемсенські берберизахідний АлжирТуареги Сахара (південний Алжир та північ Сахелю)ЗаяниСередній Атлас МароккоЗенатицентрально-західний АлжирЗуварасипівнічно-західна Лівія
Релігія