У Європейському Союзі критерії конвергенції (також відомі як Маастрихтські критерії) — це п'ять критеріїв, яким зобов'язані відповідати держави-члени для переходу на третій етап Економічного і монетарного союзу (ЄМС) та запровадження євро як своєї національної валюти. Чотири основні критерії, які насправді складаються з п'яти, оскільки «фіскальний критерій» включає як «критерій боргу», так і «критерій дефіциту», базуються на статті 140 (колишня стаття 121.1) Договору про функціонування Європейського Союзу.
Повноцінне членство в ЄМС відкрите лише для держав-членів ЄС. Однак європейські мікродержави Андорра, Монако, Сан-Марино та Ватикан, які не є членами ЄС, підписали , що дозволяють їм офіційно використовувати євро та карбувати власні варіанти монет євро. Усі ці держави раніше використовували одну з валют єврозони, яку замінило євро, або валюту, прив'язану до неї. Ці держави не є членами єврозони і не мають представництва у Європейському центральному банку (ЄЦБ) чи Єврогрупі.
Відповідно до договорів ЄС, усі держави-члени зобов'язані дотримуватися Пакту стабільності та зростання (ПСЗ), який слугує основою для забезпечення цінової стабільності та фіскальної відповідальності, і який встановлює такі ж обмеження щодо дефіциту державного бюджету та державного боргу, як і критерії конвергенції. Оскільки декілька країн не продемонстрували достатнього рівня фіскальної відповідальності протягом перших 10 років існування євро, згодом було запроваджено дві великі реформи ПСЗ. Першою реформою став Пакет шести законодавчих актів (Sixpack), що набув чинності у грудні 2011 року, за яким у січні 2013 року послідував ще більш амбітний Фіскальний пакт, підписаний 25 із тодішніх 27 держав-членів ЄС.
Очікується, що країни братимуть участь у другій версії Європейського механізму валютних курсів (ERM II) щонайменше протягом двох років перед переходом на євро.
Критерії
Маастрихтський договір, який був підписаний у лютому 1992 року і набув чинності 1 листопада 1993 року, визначив п'ять критеріїв конвергенції, яких держави-члени ЄС повинні дотримуватися для переходу на нову валюту — євро. Метою встановлення цих критеріїв було досягнення цінової стабільності в межах єврозони та гарантування того, що приєднання нових держав-членів не матиме на неї негативного впливу. Основа з п'яти критеріїв була закладена в статті 109j.1 Маастрихтського договору та у доданих до нього Протоколі про критерії конвергенції та Протоколі про процедуру щодо надмірного дефіциту. Оригінальна стаття договору згодом була перенумерована на статтю 121.1 Амстердамського договору, а пізніше знову перенумерована на статтю 140 Договору про функціонування Європейського Союзу. Окрім перенумерації, жодних суттєвих змін у змісті «статті про критерії конвергенції» та пов'язаних із нею Протоколі про критерії конвергенції та Протоколі про процедуру щодо надмірного дефіциту не відбулося. Точне визначення та методологія вимірювання відповідності були згодом доопрацьовані Європейським монетарним інститутом (ЄМІ, пізніше — ЄЦБ) у його перших трьох звітах, опублікованих у квітні 1995, листопаді 1995 та листопаді 1996 років. Повний опис п'яти критеріїв наведено нижче.
Інфляція за ГІСЦ (середнє значення річних показників за 12 місяців): Не повинна перевищувати еталонне значення ГІСЦ, яке розраховується на кінець останнього місяця, за який є доступні дані, як незважене середнє арифметичне показників інфляції ГІСЦ у 3 державах-членах ЄС з найнижчою інфляцією плюс 1,5 відсоткового пункта. Однак держави-члени ЄС, рівень інфляції яких значно нижчий за середній по єврозоні (а до 1999 року — нижче «порівнянних показників в інших державах-членах»), не кваліфікуються як базові країни для розрахунку еталонного значення та ігноруються (визнаються винятками), якщо встановлено, що на динаміку їхніх цін сильно вплинули виняткові фактори (наприклад, жорстке примусове зниження заробітної плати, виняткові події на ринках енергоносіїв/продовольства/валюти або глибока рецесія). Наприклад, під час оцінки у квітні 2014 року було визначено, що Греція, Болгарія та Кіпр зі значеннями ГІСЦ на 2,2, 1,8 та 1,4 відсоткового пункта нижчими за середній показник у єврозоні відповідно, постраждали від виняткових факторів. Відтак їх визнали країнами-винятками, через що граничне значення розраховувалося на основі показників ГІСЦ трьох держав з 4-м, 5-м та 6-м найнижчими показниками в ЄС. Дефіцит державного бюджету: Відношення річного дефіциту сектора загального державного управління до валового внутрішнього продукту (ВВП) у ринкових цінах не повинно перевищувати 3 % на кінець попереднього фінансового року (на основі заявлених виміряних даних), а також протягом жодного з двох наступних років (на основі прогнозованих даних Європейської комісії). Дефіцит, який «трохи перевищує ліміт» (що за попередньою практикою оцінювання означало діапазон від 3,0 до 3,5 %), за загальним правилом не приймається, якщо тільки не буде доведено, що: «1) Співвідношення дефіциту суттєво і постійно знижувалося до рівня, близького до межі 3 %» або «2) Незначне перевищення межі 3 % було спричинене винятковими обставинами і має тимчасовий характер (наприклад, разові витрати, спричинені значним економічним спадом, або разові витрати на впровадження економічних реформ із позитивним середньо- чи довгостроковим ефектом)». Якщо Комісія встановить, що держава порушила критерій дефіциту, вона рекомендує Раді Європейського Союзу відкрити проти цієї держави процедуру надмірного дефіциту (EDP) відповідно до статті 126(6), яка буде скасована лише тоді, коли держава одночасно відповідатиме як критерію дефіциту, так і критерію боргу. Відношення державного боргу до ВВП: Відношення валового державного боргу (виміряного за його непогашеною номінальною вартістю на кінець року та консолідованого між секторами і всередині секторів загального державного управління) до ВВП у ринкових цінах не повинно перевищувати 60 % на кінець попереднього фінансового року. Або ж, якщо відношення боргу до ВВП перевищує 60 %, має бути встановлено, що цей показник «достатньо зменшився і наближається до еталонного значення із задовільною швидкістю». Ця «задовільна швидкість» була визначена та впроваджена у вигляді спеціальної формули розрахунку з набуттям чинності нового правила орієнтиру скорочення боргу у грудні 2011 року, що вимагає від держав, які порушують межу у 60 %, забезпечувати — за минулий або майбутній 3-річний період — щорічне скорочення відношення боргу до ВВП принаймні на 5 % від тієї частини базового значення, що перевищує межу у 60 %. Якщо порушено як межу у 60 %, так і «правило скорочення боргу», Комісія додатково перевірить, чи не було порушення спричинене виключно певними спеціальними винятковими причинами (наприклад, капітальними внесками на створення спільних механізмів фінансової стабільності, таких як ЄСМ). Якщо це так, порушення визнається обґрунтованим винятком. Якщо ж Комісія встановить, що держава порушила критерій боргу без таких виняткових підстав, вона рекомендує Раді ЄС відкрити проти держави процедуру щодо надмірного дефіциту відповідно до статті 126(6), яка буде скасована лише тоді, коли держава одночасно відповідатиме обом фіскальним критеріям. Стабільність обмінного курсу: Країни-кандидати не повинні девальвувати центральний курс своєї національної валюти, прив'язаної до євро, протягом попередніх двох років, і за цей же період курс валюти має залишатися стабільним без виникнення «серйозних напружень». Третьою вимогою є очікувана участь у механізмі валютних курсів (ERM / ERM II) в рамках Європейської валютної системи протягом двох років поспіль, хоча, за словами Комісії, «стабільність обмінного курсу в період неучасті перед вступом до ERM II також може братися до уваги». Наприклад, було визнано, що Італія досягла конвергенції після лише 15 місяців перебування в ERM, як було зафіксовано в останній день оглядового періоду звіту про конвергенцію. Водночас Європейська комісія дійшла висновку, що для Кіпру, Мальти та Латвії їхніх 18 місяців членства в оглядовому періоді, що закінчився 31 жовтня 2006 року, було недостатньо. Станом на 2014 рік, у всіх 29 випадках, коли Комісія визнавала виконання субкритерію тривалості членства в ERM, спільною рисою було те, що держава перевищила мінімум два повних роки членства в ERM або до «дати остаточного схвалення (що настає приблизно через 1,5 місяця після публікації звіту про конвергенцію), коли обмінний курс її валюти буде безповоротно зафіксовано Радою ЄС», або до «першої можливої дати переходу на євро після публікації звіту про конвергенцію». Довгострокові відсоткові ставки (середня дохідність 10-річних державних облігацій за минулий рік): Мають бути не більше ніж на 2,0 відсоткових пункти вищими за незважене середнє арифметичне дохідності аналогічних 10-річних державних облігацій у 3 державах-членах ЄС із найнижчою інфляцією ГІСЦ (які кваліфіковані як базові країни для розрахунку еталонного значення ГІСЦ). Якщо будь-яка з цих трьох країн стикається з відсотковими ставками, які значно перевищують «середньозважену за ВВП відсоткову ставку по єврозоні», і водночас на кінець розрахункового періоду не має повноцінного доступу до фінансових ринків запозичень (що відбувається тоді, коли країна не може випускати нові державні облігації з 10-річним терміном погашення і залежить від виплат за суверенними програмами порятунку), то така країна не кваліфікується як базова країна для розрахунку еталонного значення. Тоді це значення обчислюватиметься на основі даних менш ніж трьох держав-членів. Наприклад, у березні 2012 року Ірландію визнали країною з аномальними відсотковими ставками, яка не відповідала критеріям для включення до розрахунку еталонного значення, оскільки її середня довгострокова ставка на 4,71 відсоткового пункта перевищувала середню по єврозоні, при цьому країна не мала повноцінного доступу до ринків капіталу. Однак під час повторної оцінки у квітні 2013 року Ірландію більше не вважали винятком, оскільки її довгострокова ставка лише на 1,59 відсоткового пункта перевищувала середню по єврозоні, і вона відновила повноцінний доступ до фінансових ринків за останні 1,5 місяці розрахункового періоду. Останній показовий приклад мав місце у квітні 2014 року, коли Португалію також не визнали винятком щодо відсоткових ставок, оскільки її ставка на 2,89 відсоткового пункта перевищувала середню по єврозоні, але при цьому країна відновила повноцінний доступ до ринків капіталу протягом останніх 12 місяців розрахункового періоду.
ЄЦБ публікує Звіт про конвергенцію щонайменше кожні два роки, щоб перевірити, наскільки країни ЄС, які прагнуть запровадити євро, відповідають цим критеріям. Перший повний звіт про конвергенцію був опублікований у листопаді 1996 року і засвідчив, що на той момент лише 3 з 15 держав-членів ЄС (Данія, Люксембург та Ірландія) повністю відповідали критеріям. Оскільки більшість держав не відповідали вимогам, Рада вирішила відкласти введення євро на два роки — до 1 січня 1999 року. У березні 1998 року більш позитивний другий звіт показав, що 11 із 12 країн-кандидатів готові до безготівкового введення євро 1 січня 1999 року, і лише Греція не змогла виконати вимоги до цього терміну. Подальші звіти про конвергенцію призвели до того, що ще 10 держав-членів ЄС виконали всі критерії та запровадили євро (Греція, Словенія, Кіпр, Мальта, Словаччина, Естонія, Латвія, Литва, Хорватія та Болгарія). Наступний звіт про конвергенцію був опублікований у червні 2014 року і перевіряв відповідність у період з травня 2012 по квітень 2014 року. Тоді Литва змогла виконати всі умови, ставши 19-м членом єврозони. Оскільки базові значення для інфляції ГІСЦ та довгострокових відсоткових ставок змінюються щомісяця, будь-яка держава-член зі статусом відступу (дерогації) має право звернутися до ЄЦБ із проханням провести оновлену перевірку, щойно вона вважатиме, що виконала всі економічні та правові критерії конвергенції. Наприклад, Латвія попросила про таку позачергову перевірку у березні 2013 року (поза межами звичного дворічного циклу автоматичних оцінок).