Громадя́нство Європе́йського Сою́зу () — правовий статус, наданий усім громадянам держав-членів Європейського Союзу (ЄС). Він був офіційно створений з прийняттям Маастрихтського договору 1992 року, одночасно зі створенням ЄС. Громадянство ЄС доповнює, а не замінює національне громадянство. Воно надає громадянам ЄС права, свободи та правовий захист, доступні згідно із правом Європейського Союзу.

Громадяни ЄС мають свободу пересування, а також свободу поселення та працевлаштування по всьому ЄС. Вони можуть вільно торгувати та перевозити товари, послуги та капітал через державні кордони ЄС без обмежень щодо руху капіталу чи зборів. Громадяни ЄС мають право голосувати та висувати свою кандидатуру на певних (часто місцевих) виборах у державі-члені, де вони проживають, яка не є їхньою державою походження, а також голосувати на виборах до ЄС та брати участь у Європейській громадянській ініціативі (ЄГІ).

Громадянство ЄС надає право на консульський захист з боку посольств інших держав-членів ЄС, коли країна громадянства особи не представлена посольством або консульством в іноземній державі, в якій їй потрібен захист або інші види допомоги.Article 20(2)(c) of the Treaty on the Functioning of the European Union. Громадяни ЄС мають право звертатися безпосередньо до Європейського парламенту, Європейського омбудсмена та агентств ЄС будь-якою з мов Договору про ЄС, за умови, що порушене питання належить до компетенції цієї інституції.

Громадяни ЄС мають правовий захист, передбачений законодавством ЄС, включаючи Хартію основних прав ЄС та акти й директиви щодо захисту персональних даних, прав жертв злочинів, запобігання торгівлі людьми та боротьби з нею, рівної оплати праці, а також захисту від дискримінації у сфері зайнятості за ознакою релігії чи переконань, сексуальної орієнтації та віку. Громадяни ЄС можуть безпосередньо звернутися до офісу Європейського омбудсмана.

Історія Сучасний статус громадянства ЄС частково спирається на тисячоліття європейської історії та спільну культурну спадщину Європи. «Запровадження європейської форми громадянства з чітко визначеними правами та обов'язками розглядалося ще в 1960-х роках», але коріння «ключових прав громадянства ЄС — насамперед права на проживання та права на роботу будь-де на території держав-членів — можна простежити до положень про вільне пересування, що містяться в Паризькому договорі про створення Європейської спільноти з вугілля і сталі, який набрав чинності в 1952 році». Паризький договір запровадив свободу пересування для фахівців у вугільній та сталеливарній промисловості, яку можна вважати початковою формою вільного пересування, що переросла в громадянство ЄС чотири десятиліття потому. Громадянство Європейського Союзу було вперше запроваджено Маастрихтським договором і розширено Амстердамським договором. До Маастрихтського договору 1992 року договори Європейських Спільнот гарантували вільне пересування економічно активного населення, але, загалом, не для інших. Паризький договір 1951 рокуArticle 69. про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі встановив право на вільне пересування працівників у цих галузях, а Римський договір 1957 рокуTitle 3. передбачав вільне пересування працівників та послуг. Однак, ми можемо знайти сліди зародження європейського особистого статусу в правовій базі, що регулює права та обов'язки іноземних резидентів у Європі, задовго до запровадження офіційного статусу європейського громадянства. Зокрема, через взаємодію між вторинним європейським законодавством та прецедентним правом Європейського Суду Справедливості. Це стало зародком майбутнього європейського громадянства і стало визначатися практикою свободи пересування працівників у рамках новоствореного Європейського економічного співтовариства.

Права «ембріонального» європейського громадянства були розроблені Європейським Судом Справедливості задовго до офіційного запровадження європейського громадянства Маастрихтським договором. Це могло статися після двох знакових рішень у справах Ван Ґенд ен Лоос проти Нідерландської податкової адміністрації та Коста проти ENEL, які встановили (а) принцип прямої дії права ЄЕС та (б) примат європейського права над національним правом, включаючи конституційне. Зокрема, положення Римського договору 1957 року були інтерпретовані Європейським Судом Справедливості не як такі, що мають вузьку економічну мету, а радше ширшу соціально-економічну.

Права, пов'язані з Європейським особистим статусом, спочатку були визнані «за певними категоріями працівників, потім поширені на всіх працівників, на певні категорії непрацюючих (наприклад, пенсіонерів, студентів) і, нарешті, можливо, на всіх громадян». Відповідно до моделі , запропонованої Томасом Гамфрі Маршаллом, «Європейський особистий статус» або «протоєвропейське громадянство» було побудовано шляхом визнання соціальних прав, пов'язаних зі свободою пересування та свободою підприємництва в перші роки існування ЄЕС, коли права працівників у державі перебування поступово поширювалися на членів їхніх сімей навіть за межами статусу «працівник», з метою сприяння повній соціальній інтеграції працівників та їхніх сімей у державі перебування.

Коли Регламент (ЄЕС) № 1612/68 скасував обмеження на пересування та проживання для працівників держав-членів та їхніх сімей на всій території ЄЕС, тим самим завершивши перехідний період, встановлений статтею 49 Римського договору, це не лише створило умови для повного здійснення прав вільного пересування, але й згодом визнав низку важливих нових прав, таких як: право на мінімальну заробітну плату в державі перебування, зниження вартості проїзду в громадському транспорті для багатодітних сімей, право на чек для дорослих з інвалідністю, безвідсоткові позики при народженні дітей, право проживати з особою, яка не є подружнім партнером, оплата похоронних витрат.

Як пізніше було зазначено у справі Левіна,Case 53/81 D.M. Levin v Staatssecretaris van Justitie. Суд постановив, що «свобода працевлаштування була важливою не лише як засіб створення єдиного ринку на благо економіки держав-членів, але й як право працівника підвищувати свій рівень життя». Згідно з практикою Європейського Суду Справедливості, право вільного пересування працівників застосовується незалежно від мети працевлаштування працівника за кордоном, як на неповний, так і на повний робочий день, а також незалежно від того, чи потрібна працівнику додаткова фінансова допомога від держави-члена, до якої він переїжджає.Case 139/85 R. H. Kempf v Staatssecretaris van Justitie.

До запровадження європейського громадянства Суд ЄС тлумачив статус «працівника» поза його суто буквальним значенням, поступово поширюючи його на таких осіб, як економічно неактивні члени сім'ї, студенти, туристи. Це призвело Суд до висновку, що простий одержувач послуг має право вільного пересування згідно з Договором,Joined cases 286/82 and 26/83 Graziana Luisi and Giuseppe Carbone v Ministero del Tesoro. таким чином, що майже кожен громадянин країни ЄС, який переїжджає до іншої держави-члена як одержувач послуг, незалежно від того, чи є він економічно активним чи ні, але за умови, що вони не становлять необґрунтованого тягаря для держави перебування, не має права на рівність у ставленніCase 186/87 Ian William Cowan v Trésor public. мав право на недискримінацію за ознакою громадянства ще до Маастрихтського договору.Advocate General Jacobs' Opinion in Case C-274/96 Criminal proceedings against Horst Otto Bickel and Ulrich Franz at paragraph .

Положення Маастрихтського договору щодо статусу європейського громадянства (які мають пряму дію, тобто безпосереднє надання статусу європейського громадянина всім громадянам держав-членів) не були негайно застосовані Судом, який продовжував дотримуватися попереднього тлумачного підходу та використовував європейське громадянство як додатковий аргумент для підтвердження та закріплення прецедентного права. Лише через кілька років після набрання чинності Маастрихтським договором Суд нарешті вирішив відмовитися від цього підходу та визнати статус європейського громадянина для вирішення суперечок. Двома знаковими рішеннями в цьому сенсі є рішення у справі Мартінеса СалиCase C-85/96 María Martínez Sala v Freistaat Bayern. та Ґрельчика.

Економічно неактивні громадяни ЄС, які бажають залишатися в іншій державі-члені довше трьох місяців, повинні виконувати умову наявності медичного страхування та «достатніх ресурсів», щоб не стати «необґрунтованим тягарем» для системи соціальної допомоги приймаючої держави-члена, яка в іншому випадку може законно їх вислати.

Права

Права громадян ЄС перелічені в Договорі про функціонування Європейського Союзу та Хартії основних прав. Історично головною перевагою громадянства держави ЄС було вільне пересування. Вільне пересування також поширюється на громадян країн Європейської економічної зони та Швейцарії. Однак зі створенням громадянства ЄС з'явилися певні політичні права.

Хартія основних прав Європейського Союзу Прийняття Хартії основоположних прав Європейського Союзу (ХФП) закріпило конкретні політичні, соціальні та економічні права для громадян та резидентів ЄС. Розділ п'ятий ХФП зосереджений саме на правах громадян ЄС. Захищені права громадян ЄС включають наступне:

Право голосувати та бути кандидатом на виборах до Європейського парламенту. Право голосувати та бути кандидатом на місцевих виборах. Право на належне управління. Право доступу до документів. Право на подання петиції. Свобода пересування та проживання. Дипломатичний та консульський захист.

Договір про функціонування Європейського Союзу Договір про функціонування Європейського СоюзуTreaty on the Function of the European Union (consolidated version) передбачає право громадян на «безпосереднє представництво на рівні Союзу в Європейському парламенті» та «участь у демократичному житті Союзу» (Договір про Європейський Союз, Розділ II, Стаття 10). Зокрема, надаються такі права:

Доступ до документів європейського уряду: право доступу до документів уряду ЄС, незалежно від їх носія. (Стаття 15). Свобода від будь-якої дискримінації за національністю: право не піддаватися дискримінації за національністю в рамках застосування Договору (стаття 18); Право не піддаватися дискримінації: уряд ЄС може вживати відповідних заходів для боротьби з дискримінацією за ознакою статі, расового чи етнічного походження, релігії чи переконань, інвалідності, віку чи сексуальної орієнтації (стаття 19); Право на вільне пересування та проживання: право на вільне пересування та проживання по всьому Союзу та право працювати на будь-якій посаді (включаючи національну державну службу, за винятком тих посад у державному секторі, які передбачають здійснення повноважень, наданих публічним правом, та захист загальних інтересів держави або місцевих органів влади (стаття 21), для яких, однак, немає єдиного визначення); Голосування на європейських виборах: право голосувати та бути обраним на виборах до Європейського парламенту в будь-якій державі-члені ЄС (стаття 22) Голосування та участь у місцевих виборах: право голосувати та бути кандидатом на місцевих виборах у державі ЄС, відмінній від своєї власної, на тих самих умовах, що й громадяни цієї держави (стаття 22) Право на консульський захист: право на захист з боку дипломатичних або консульських органів інших держав-членів під час перебування в державі, що не є членом ЄС, якщо немає дипломатичних або консульських органів власної держави громадянина (стаття 23) Це пов'язано з тим, що не всі держави-члени мають посольства в кожній країні світу (деякі країни мають лише одне посольство з держави ЄС).Central African Republic (France, EU delegation), Comoros (France), Lesotho (Ireland, EU delegation), San Marino (Italy), São Tomé and Príncipe (Portugal), Timor-Leste (Portugal, EU delegation), Vanuatu (France, EU delegation)