Європейська політика сусідства

Європе́йська полі́тика сусі́дства (ЄПС) () — інструмент зовнішньої політики Європейського Союзу, який має на меті прив’язати до Союзу держави на сході та півдні європейської території. До цих країн належать деякі, які прагнуть одного дня стати або державою-членом Європейського Союзу, або тісніше з Європейським Союзом. ЄПС не поширюється на сусідів найвіддаленіших регіонів ЄС, зокрема на території Франції в Південній Америці, а лише на ті країни, що знаходяться поблизу територій держав-членів ЄС у континентальній Європі.

Європейська політика сусідства (ЄПС) спрямована на те, щоб не припустити виникнення нової лінії розподілу між розширеним ЄС та його сусідами, і надати їм можливість брати участь в різних видах діяльності ЄС шляхом тіснішої політичної, економічної, культурної співпраці та взаємодії в галузі безпеки. Концепція ЄПС охоплює такі країни: Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Лівія, Марокко, Палестина, Сирія, Туніс на півдні; та Азербайджан, Вірменія, Грузія, Молдова й Україна на сході (див. Східне партнерство).

Європейський Союз пропонує фінансову допомогу країнам Європейського сусідства, якщо вони відповідають суворим умовам урядової реформи, економічної реформи та інших питань, пов'язаних з позитивними трансформаціями. Цей процес зазвичай підкріплюється Планом дій, узгодженим Брюсселем та цільовою країною. ЄПС не охоплює країни, що беруть участь у поточному порядку денному розширення ЄС, Європейській асоціації вільної торгівлі або західноєвропейські мікродержави.

Європейський Союз зазвичай укладає Угоди про асоціацію в обмін на зобов'язання щодо політичних, економічних, торговельних або реформ у сфері прав людини в країні. В обмін на це країні може бути запропоновано безмитний доступ до деяких або всіх ринків Єдиного європейського ринку (зокрема, промислових товарів або сільськогосподарської продукції) та фінансову або технічну допомогу.

Історія

Заснування Європейська політика сусідства Європейського Союзу спрямована на зближення Європи та її сусідів. Вона була задумана після розширення Європейського Союзу на 10 країн у 2004 році, щоб уникнути створення нових кордонів у Європі. Вона також покликана запобігти появі нових розділових ліній між розширеним ЄС та його сусідами. Бачення полягає в створенні кола країн, залучених до подальшої інтеграції, але без обов'язкового набуття повноправного членства в Європейському Союзі. Цю політику вперше окреслила Європейська комісія у березні 2003 року.

Серед охоплених країн – Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Лівія, Марокко, Палестина, Сирія, Туніс на півдні та Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Грузія, Молдова, Україна на сході. Росія має особливий статус у Спільних просторах ЄС-Росія замість участі в ЄПС.

25 травня 2011 року Європейська Комісія започаткувала те, що вона назвала новою та амбітною Європейською політикою сусідстваNew and ambitious European Neighbourhood Policy, підтриманою понад 1,2 євро мільярдів євро нового фінансування, що доводить загальну суму майже до 7 млрд. Основні пріоритети та напрямки оновленої стратегії ЄПС викладено у Спільному повідомленні Європейської Комісії та Високого представника з питань закордонних справ під назвою «Нова відповідь на зміни в сусідстві».A new response to a changing Neighbourhood Воно спрямоване на зміцнення індивідуальних та регіональних відносин між ЄС та країнами-сусідами за допомогою підходу «більше коштів для більшої кількості реформ» – надання більшої кількості додаткових коштів, але з більшою взаємною підзвітністю.

На Півдні першою комплексною політикою для регіону стало Середземноморський союз (або Барселонський процес) – широка система політичних, економічних та соціальних відносин між державами-членами ЄС та країнами Південного Середземномор'я. Його було започатковано 27–28 листопада 1995 року на конференції міністрів закордонних справ, що відбулася в Барселоні. Окрім 27-ї держави-члени Європейського Союзу, решта «Середземноморських партнерів» – це всі інші країни Середземномор’я, включаючи Лівію (яка мала «статус спостерігача» з 1999 по 2012 рік).

На Сході Східне партнерство (СП) – це політична ініціатива, започаткована на Празькому саміті у травні 2009 року, метою якої є зближення шести східноєвропейських сусідів (Вірменії, Азербайджану, Білорусі, Грузії, Молдови та України) з ЄС. Воно представляє східний вимір ЄПС та зміцнює двосторонні відносини між ЄС та його партнерами. Ці держави, за винятком Білорусі, також беруть участь у Парламентській асамблеї Євронест.

У березні 2015 року Європейська комісія розпочала огляд принципів, на яких базується ця політика, а також її обсягу та способів використання її інструментів. проводилися за чотирма пріоритетами: диференціація; зосередженість; гнучкість; відповідальність та прозорість. Восени буде опубліковано Повідомлення з пропозиціями щодо майбутнього напрямку ЄПС.

Фінансування: від ENPI через ENI до NDICI Надання стимулів та винагорода найкращим виконавцям, а також швидше та гнучкіше надання коштів – це два основні принципи, що лежать в основі Європейського інструменту сусідства (ЄІС), який набув чинності у 2014 році та був об’єднаний у 2021 році з програмою «Глобальна Європа».Establishing a European Neighbourhood Instrument Його бюджет становить 15,4 мільярд євро та забезпечує основну частину фінансування через низку програм і замінив попередній Європейський інструмент сусідства та партнерства (ЄІСП). Цей інструмент співробітництва продовжує управлятися Генеральним директоратом з розвитку та співробітництва та EuropeAid, що перетворює рішення, прийняті на політичному рівні, на дії на місцях. Фінансування ЄІСП, затверджене на період 2007–2013 років, становило 11,2 євро. мільярд.

Міністерство закордонних справ Казахстану висловило зацікавленість у ЄПС, а деякі члени Європарламенту також обговорювали включення Казахстану до ЄПС. Інформаційний центр сусідства ЄС був створений у січні 2009 року Європейською комісією для кращого інформування про відносини між ЄС та його сусідами.

Угоди

У новітній історії такі угоди підписуються в рамках двох політик ЄС: Процесу стабілізації та асоціації (ПСА) та Європейської політики сусідства (ЄПС). Країни Середземномор'я та східноєвропейські сусіди ЄС (включаючи Південний Кавказ, але за винятком Російської Федерації, яка колись наполягала на створенні чотирьох спільних просторів ЄС-Росія) охоплюються ЄПС через . В Угодах про асоціацію ЄПС (як і в аналогічних Угодах про асоціацію, підписаних з Мексикою та іншими державами) немає згадки про членство в ЄС — це стосується лише європейських держав ЄПС, оскільки Середземномор'я не може приєднатися до союзу в його нинішньому вигляді, оскільки не розташоване в Європі. Угоди про асоціацію ЄПС подібні до Угод про партнерство та співробітництво, підписаних з посткомуністичними державами у 1990-х роках, та до численних інших Угод про асоціацію, що регулюють відносини між ЄС та іншими третіми країнами. ЄПС передбачає, що після підписання Угоди про асоціацію з певною країною ЄС складає Звіт про країну, а потім обидві сторони узгоджують План дій, розроблений ЄС (включаючи конкретні реформи, дії, а також допомогу з боку ЄС) на наступні три-п'ять років.

Як Угода про стабілізацію та асоціацію, так і План дій ЄПС базуються здебільшого на acquis communautaire ЄС та його закріпленні в законодавстві держав-членів. Звичайно, глибина гармонізації менша, ніж для повноправних членів ЄС, і деякі сфери політики можуть не охоплюватися (залежно від конкретної держави).

Згідно з EUobserver, країни ЄПС можна розділити на дві групи: європейські держави з чітко зазначеною можливістю членства в ЄС у довгостроковій перспективі та середземноморські держави, які не мають такої заяви в Планах дій. Цей поділ очевидний у двох групах багатосторонньої діяльності, що має доповнювати двосторонні Плани дій ЄПС: Східне партнерство та Середземноморський союз.

Угоди про асоціацію мають бути ратифіковані всіма державами-членами ЄС Угоди про асоціацію, підписані з державами Середземномор'я, також включають між ЄС та третьою країною.

Критика Хоча Східне партнерство було започатковано 7 травня 2009 року, академічні дослідження, що критично аналізують цю політику, стали доступними на початку 2010 року. Результати дослідження дослідницького проєкту у Сполученому Королівстві, що вивчала відносини ЄС з трьома державами-членами Східного партнерства, а саме: Білоруссю, Україною та Молдовою, відзначають як концептуальні, так і емпіричні дилеми.'Moldova most EU-friendly Eastern country, survey reveals' , Euractive, 2010-06-14 По-перше, концептуально ЄС має обмежене однакове усвідомлення того, що він намагається просувати у своєму східному сусідстві під егідою «спільних цінностей», «колективних норм» та «спільної власності». По-друге, емпірично, ЄС, здається, віддає перевагу підходу до управління «зверху вниз» (заснованому на передачі правил/норм та обумовленості) у своїх відносинах із сторонніми, що явно суперечить добровільній ідеї «партнерства» та явно обмежує внесок «іншого» в процес реформ. Це спонукало критиків стверджувати, що політика сусідства підпорядкована інтересам та цінностям ЄС, тоді як роль «партнерів» у кращому випадку є другорядною.Castan Pinos, J. (2014) ‘The Conflicting Aims of the European Neighborhood Policy and its Secondary Effects’, Journal of Borderlands Studies 29 (2): 139.

Арабська весна в Північній Африці пролила світло на тісні особисті та ділові зв'язки між членами правлячих еліт держав-членів ЄС та їхніми середземноморськими колегами. Наприклад, міністр закордонних справ Франції Мішель Алліо-Марі була змушена піти у відставку через обурення громадськості щодо її зв'язків зі скинутим режимом Бен Алі в Тунісі. У 2008 році ЄС спробував домовитися про угоду про асоціацію з Лівією та виділив країні 60 мільйонів євро з фондів ENPI протягом 2011–2013 років.

Голова Представництва України при Європейському Союзі Костянтин Єлісєєв виступав за відокремлення Азербайджану, Білорусі та Вірменії від політики Європейського Союзу «Східного партнерства». Дипломат звернув увагу на політику, якої Грузія, Молдова та Україна можуть дотримуватися у протистоянні зовнішнім загрозамhttp://www.unian.ua/politics/1083541-azerbaydjan-bilorus-i-virmeniyu-chas-vidokremiti-vid-reshti-krajin-shidnogo-partnerstva-diplomat.html Азербайджан, Білорусь і Вірменію час відокремити від решти країн «Східного партнерства» — дипломат:По-перше, ми можемо забезпечити політику диференціації в рамках «Східного партнерства». Мені здається, вже час відокремити три країни — Україну, Грузію і Молдову від Вірменії, Азербайджану, Білорусі. Ми намагалися це зробити, до речі, на Ризькому саміті, у нас була, до речі, узгоджена тристороння заява щодо України, Грузії та Молдови. Тобто, чітка диференціація.Також на думку аналітиків Київ розчарований результатами саміту Східного партнерства у 2017 році . Причиною розчарування було обмеження перспектив євроінтеграції, а також не надто великі успіхи у реалізації Угоди про зону вільної торгівлі з ЄС.

Тому 17 травня 2021 року в Києві шляхом підписання спільного меморандуму між міністрами закордонних справ Грузії, Молдови та України було створене Асоційоване тріо. Проте після отримання Молдовою й Україною статусу кандидата на вступ, проте не Грузією, і воно втратило політичну вагу.

Статистика