Загалом, право Європейського Союзу є чинним у всіх 27 державах-членах Європейського Союзу. Однак іноді держави-члени під час переговорів отримують певні від законодавства або договорів Європейського Союзу, що означає, що вони не зобов'язані брати участь у певних сферах політики. Наразі такі права на відмову мають три держави: Данія (два права на відмову), Ірландія (два права на відмову) та Польща (одне право на відмову). Велика Британія мала до свого виходу з Союзу.
Це відрізняється від посиленого співробітництва — заходу, запровадженого Амстердамським договором, за яким мінімум дев'яти державам-членам дозволяється співпрацювати в рамках структури Європейського Союзу без залучення інших держав-членів, після того, як Європейська комісія та кваліфікована більшість схвалять такий захід. Це також відрізняється від (МСП), скасування якого залежить від виконання відповідними державами-членами певних контрольних показників, а також від тимчасових відступів (дерогацій) у певних сферах співпраці (таких як Шенгенська угода та єврозона) до моменту, коли відповідні держави-члени виконають умови вступу.
Зведена таблиця +Права на відмову (opt-outs) держав-членів Європейського Союзу від договорівКраїнаКількість відмовСфера політикиЕкономічний і монетарний союз (EMU)Простір свободи, безпеки та юстиції (AFSJ)Політика безпеки та оборони (CSDP)Соціальна главаЄврозонаЗагальний простір (AFSJ)Шенгенська зонаХартія основних правПоточні права на відмову держав-членів (станом на 2026 рік) (деталі)2ВідмоваВідмоваМіжурядовий рівеньБез відмовКолишня відмоваБез відмов2Без відмовВідмова (з правом приєднання)Відмова (з правом приєднання)Без відмовБез відмовБез відмов1ДерогаціяБез відмовБез відмовВідмоваБез відмовБез відмовКолишні права на відмову держав-членів (станом на дату виходу у 2020 році) ()4ВідмоваВідмова (з правом приєднання)Відмова (з правом приєднання)ВідмоваБез відмовКолишня відмова
Поточні права на відмову Станом на 2024 рік три держави мають формальні права на відмову (opt-outs) загалом у чотирьох сферах політики.
Економічний і монетарний союз, етап III (Єврозона) – Данія Усі держави-члени, окрім Данії, або вже перейшли на євро, або юридично зобов'язані це зробити. Маастрихтський договір 1992 року включав протоколи щодо Великої Британії (яка на той час була державою-членом) та Данії, що надавали їм право на відмову з можливістю самостійно вирішувати, чи приєднуватися до євро і коли це зробити. Згодом Данія повідомила Раду Європейських Співтовариств про своє рішення відмовитися від євро, і це було включено як частину — Рішення Ради, ухваленого після початкового відхилення Маастрихтського договору на . Метою цієї угоди було сприяти її схваленню на , що і сталося. Рішення Данії про відмову згодом було офіційно закріплено у зміненому протоколі як частині Лісабонського договору.
У 2000 році данські виборці проголосували проти приєднання до євро на з перевагою 53,2% проти 46,8% при явці 87,6%.
Хоча всі інші держави зобов'язані з часом перейти на євро згідно з умовами їхніх договорів про вступ, оскільки членство в Механізмі валютних курсів (ERM) є передумовою для запровадження євро, а приєднання до ERM є добровільним, ці держави можуть фактично контролювати час переходу на євро, навмисно не виконуючи вимогу щодо участі в ERM.
Простір свободи, безпеки та юстиції Данія та Ірландія мають права на відмову від простору свободи, безпеки та юстиції (AFSJ) у цілому, водночас Данія та Ірландія також мають права на відмову від Шенгенської угоди, а Польща — право на відмову від застосування Хартії основних прав.
Велика Британія також мала права на відмову від усіх цих сфер політики до свого виходу з Європейського Союзу у 2020 році.
Загальні – Данія та Ірландія
Ірландія має гнучке право на відмову від законодавства, прийнятого у просторі свободи, безпеки та юстиції, яке охоплює всі питання, що раніше належали до компонента Юстиція та внутрішні справи (ЮВС) до укладення Амстердамського договору.See Protocol (No 21) on the position of the United Kingdom and Ireland in respect of the Area of Freedom, Security, and Justice (page 295 of the ) Це дозволяє їй приєднуватися або відмовлятися від законодавства та законодавчих ініціатив у кожному конкретному випадку (чим вона зазвичай і користується, приєднуючись до них), за винятком питань, пов'язаних із Шенгенським acquis. Право на відмову від сфери політики ЮВС було спочатку отримано Ірландією та Великою Британією у протоколі до Амстердамського договору 1997 року і було збережено обома країнами в Лісабонському договорі. Огляд, опублікований урядом Ірландії у 2025 році, дійшов висновку, що "Ірландія повинна продовжувати підпадати під дію Протоколу", але водночас повинна "максимально можливо брати участь у заходах AFSJ".
Натомість Данія має більш жорстке право на відмову від простору свободи, безпеки та юстиції. Хоча Единбурзька угода 1992 року передбачала, що "Данія повноцінно братиме участь у співпраці з питань юстиції та внутрішніх справ", Амстердамський договір 1997 року містив протокол, який звільняв її, з точки зору права ЄС, від участі в цих сферах політики, які замість цього здійснюються з Данією на міжурядовій основі. Було укладено низку паралельних міжурядових угод між ЄС та Данією для поширення на неї регламентів ЄС, прийнятих у рамках простору свободи, безпеки та юстиції, в яких Данія не може брати безпосередньої участі через своє право на відмову. Під час переговорів щодо Лісабонського договору Данія домоглася внесення поправок до протоколу, що дали їй можливість перетворити своє право на відмову (opt-out) від Провору свободи, безпеки та юстиції (який включив колишній компонент Юстиції та внутрішніх справ) на гнучке право на приєднання (opt-in) за зразком ірландських та британських винятків. На 53,1% виборців відхилили реалізацію цієї опції.
Шенгенська угода – Данія та Ірландія
Шенгенська угода скасувала прикордонний контроль між державами-членами Європейського співтовариства, які до неї приєдналися. Коли Амстердамський договір 1997 року інкорпорував її в договори ЄС, Ірландія та Велика Британія (яка на той час була членом) отримали права на відмову від виконання Шенгенського acquis, оскільки вони були єдиними державами-членами ЄС, які не підписали угоду. Однак протокол щодо Шенгенського acquis уточнював, що вони можуть зробити запит на приєднання до Шенгенських заходів у кожному конкретному випадку за власним бажанням, за умови одностайного схвалення іншими державами-учасницями.
Протокол щодо Шенгенського acquis та протокол щодо Данії Амстердамського договору передбачають, що Данія, яка підписала протокол про приєднання до Шенгенської угоди, продовжуватиме бути зв'язаною її положеннями і матиме можливість брати участь у подальшому розвитку Шенгенського acquis, але робитиме це на міжурядовій основі, а не відповідно до права ЄС, для тих положень, які підпадають під компонент Юстиції та внутрішніх справ, від яких Данія отримала право на відмову. Коли приймається захід, який розвиває Шенгенське acquis, Данія має шість місяців на ухвалення рішення про його імплементацію. Якщо Данія вирішує імплементувати захід, він набуває сили міжнародної угоди між Данією та державами Шенгенської угоди. Однак протокол передбачає, що якщо Данія вирішить не імплементувати подальший розвиток Шенгенського acquis, ЄС та його держави-члени "розглянуть відповідні заходи, які необхідно вжити".Article 4(2) in Protocol (No 22) annexed to the ) Невиконання Данією шенгенських заходів може призвести до її виключення з Шенгенської зони. Протокол про загальне право на відмову Данії від AFSJ передбачає, що якщо Данія скористається своєю можливістю перетворити право на відмову у гнучке право на приєднання, вона стане зв'язаною Шенгенським acquis відповідно до права ЄС, а не на міжурядовій основі.
Ірландія подала запит на участь у Шенгенському acquis у 2002 році, який був схвалений Радою Європейського Союзу. Рішення Ради у 2020 році схвалило імплементацію положень щодо захисту даних та Шенгенської інформаційної системи для Ірландії.
Ірландія приєдналася до Великої Британії в ухваленні цього винятку, щоб зберегти свій кордон із Північною Ірландією відкритим завдяки Спільній транзитній зоні (CTA). (Protocol on the application of certain aspects of Article 7a of the Treaty establishing the European Community to the United Kingdom and to Ireland, attached to the Treaty of Amsterdam) Перед поновленням CTA у 2011 році, коли британський уряд пропонував вимагати паспорти для в'їзду ірландських громадян до Великої Британії, лунали заклики до Ірландії приєднатися до Шенгенської зони. Однак у відповідь на запитання з цього приводу Берті Агерн, тодішній прем'єр-міністр Ірландії, заявив: "На запитання, чи є це кінцем спільної транзитної зони і чи повинні ми приєднатися до Шенгену, відповідь 'ні'."
Хартія основних прав – Польща
Хоча Польща бере участь у просторі свободи, безпеки та юстиції, вона забезпечила собі — разом з іншою тодішньою державою-членом, Великою Британією, — протокол, який роз'яснив, як Хартія основних прав Європейського Союзу, що є частиною Лісабонського договору, взаємодіятиме з національним правом у їхніх країнах, обмежуючи можливості європейських судів виносити рішення з питань, пов'язаних із Хартією, якщо вони будуть передані до національних судів. Тодішня керівна партія Польщі, Право і справедливість, головним чином висловлювала побоювання, що Хартія може змусити Польщу надати гомосексуальним парам такі ж пільги, якими користуються гетеросексуальні пари.
Існує значна дискусія щодо юридичної сили цього протоколу. Один погляд, який поділяє Ян Їрасек, полягає в тому, що протокол є правом на відмову (opt-out), яке виключає застосування Хартії до Польщі та Великої Британії. Інший погляд, який поділяє Інгольф Перніс, полягає в тому, що протокол має лише тлумачний характер, який матиме обмежені або нульові правові наслідки. Крейг та де Бурка стверджують, що протокол має лише декларативний характер. У ньому сказано, що "Хартія не розширює можливості" Європейського суду справедливості чи іншого суду скасовувати британське чи польське право, але Суд ЄС і так вже мав таку компетенцію у будь-якому випадку. Відповідно, Протокол "навряд чи матиме якийсь значний ефект на практиці". У справі NS v Home Secretary Суд ЄС постановив, що Стаття 1(1) протоколу "пояснює Статтю 51 Хартії щодо сфери її застосування і не має на меті звільнити Республіку Польща чи Велику Британію від зобов'язання дотримуватися положень Хартії або перешкодити суду однієї з цих держав-членів забезпечувати дотримання цих положень".Joined Cases C-411/10 and C-493/10, N.S. v Home Secretary and M.E. v. Refugee Applications Commissioner EUECJ C-411/10 (21 December 2011). Quoted from para. 120.
Комітет з питань європейського контролю Палати громад Великої Британії, до складу якого входили члени як Лейбористської, так і Консервативної партій, висловив сумніви щодо тексту протоколу, стверджуючи, що роз'яснення могло бути сформульоване недостатньо сильно і чітко для досягнення цілей уряду.