Карл Шмітт (нім. Carl Schmitt)Bernd Rüthers: Besprechung von Carl Schmitt — Die Militärzeit. (11 липня 1888, Плеттенберг — 7 квітня 1985, там само) — німецький юрист — дослідник державного (конституційного) права, філософ і політичний теоретик, політичний філософ, чільний представник Консервативної революції. Завдяки численним роботам щодо політичної влади і примусу був одним із найяскравіших у теорії права і політології І-ї пол. ХХ ст. Водночас і однією з найбільш суперечливих фігур того часу як «Коронований юрист Третього рейху» з неоднозначною репутацією після 1945 року, коли його роботи тривалий час не були в науковому обігу. Праці Шмітта вплинули на розвиток теорії політики, права, європейської філософії (особливо ультраправої і неоконсервативної в Західній Європі і Росії) XX—XXI століть.
Життєпис
Походження та освіта Карл Шмітт народився в 1888 році у крихітному містечку Плеттенберг на заході Німеччини. Його сім'я була католицькою, дрібнобуржуазною, але поважною. Батько Шмітта завідував церковною касою, так що йому була звична та інтимно близька не лише догматична і культова, а й повсякденна, рутинна сторона католицизму, яка завжди залишалась найважливішою частиною його життєвого шляху.
У 1907 році він, бідний, провінційний і скромний, приїжджає в Берлін вивчати юриспруденцію. Навіть через багато років, у глибокій старості, Шмітт, згадуючи про роки навчання у Берліні, казав, що відчував себе чужаком у цьому протестантському місті, з його «помилковим блиском» і тягою до модерну. Можливо, саме тому після двох семестрів у Берліні він продовжив навчання у Страсбурзі та Мюнхені.
Навряд чи його можна назвати чиїмось учнем — якщо розуміти під учнівством щось більше, ніж відвідини лекцій і проходження іспитів. У нього не залишилося добрих спогадів про університетських професорів, зате до кінця днів він зберігав добрі стосунки зі своїм старшим другом, поетом Теодором Дойблером (1876—1934), з яким познайомився у 1912 році. Тяга до богеми, до мистецької еліти була помітна у Шмітта з юнацьких років. Дойблер — лише одне з багатьох знайомств тих років, але саме воно переросло у справжню дружбу.
Честолюбний молодий юрист, націлений на професійну кар'єру, потребував постійних впливових покровителів і джерела доходів. Він виконував рутинну юридичну роботу в конторі — і водночас міг разом із Дойблером вирушити у чотиритижневу мандрівку, відтворюючи улюблений німецький романтичний образ дружніх пригод, відроджений у цей час німецьким молодіжним рухом, у якому відчувався сильний вплив католицизму.
Перша світова війна та перший шлюб Перша світова війна стала найважливішою подією в житті людей його покоління. Шмітт не належав до тих чутливих натур, які були вражені її жахами. Вступивши до армії добровольцем, він потрапив у штаб-квартиру: спочатку до резервної частини, потім був прикомандирований до ставки заступника командувача першого армійського корпусу в Мюнхені. Незрозуміла історія з травмою спини — чи то в результаті падіння з коня, чи стара хвороба — призвела до того, що Шмітт залишився всі роки війни у Мюнхені, просувався по службі (працював в армійській цензурі), отримав нагороду та зав'язав знайомства серед військових.
У 1915 році Шмітт одружився з Павлою (фон) Доротич. І дворянський титул, і навіть сербське походження дружини викликали сумнів. Дуже скоро з'ясувалося, що шлюб цей невдалий: подружжя жило порізно, у різних містах. До початку 1920-х років Шмітт підписував свої твори подвійним ім'ям: Шмітт-Доротич. Коли він нарешті мав намір розірвати цей шлюб, католицьке духовенство не дало на це згоди. Щонайменше дві спроби домогтися позитивного рішення у вищих церковних інстанціях були безуспішними. Проте у 1926 році він одружився вдруге, опинившись на довгі роки поза церквою. Лише у 1946 році, в таборі для інтернованих у Берліні, він знову прислуговував під час меси.
Початок академічної кар'єри У 1919 році Шмітт познайомився з Максом Вебером, відвідував його семінари та знамениту доповідь «Наука як покликання і професія». Він увійшов до вузького кола близьких до Вебера людей, але справжнього зближення не відбулося.
Того ж року Шмітт почав викладати у Вищій торговій школі в Мюнхені. Це був початок найбільш плідного періоду його наукової діяльності: у світ виходить «Політичний романтизм». У 1921 році з'являється «Диктатура» — робота, що визначила подальший розвиток його ідей. Шмітт досліджував проблему надзвичайного стану, суверенного рішення та хиткості парламентської демократії.
Католицька і консервативна орієнтація Шмітта тоді була безсумнівна, він не ставав прихильником радикальних партій. Його критика лібералізму поєднувалася з визнанням цінності права держави.
Роки визнання (1920-ті) У середині 1920-х Шмітт був зразковим німецьким професором: працездатним, педантичним, невтомним у полеміці.
Він пише «Політичну теологію» (1922), «Римський католицизм і політичну форму» (1923), «Духовно-історичний стан сучасного парламентаризму» (1923), «Поняття політичного» (1927), «Вчення про конституцію» (1928), «Гарант конституції» (1930), «Легітимність і легальність» (1932) — праці, що визначили його репутацію у Європі.
Професорські посади: 1921 — Грайфсвальд, 1922—1928 — Бонн, 1928—1933 — Берлін, у 1933 — Кельн, згодом знову Берлін. У цей час він стає одним з найвідоміших європейських юристів.
Його дружба з Ернстом Юнгером і урядовцем Йоганнесом Попіцем тривала роками. Попіц, однак, не вважав його серйозним політиком, радше експертом і публіцистом.
Націонал-соціалізм і НСДАП На початку 1933 року Шмітт опинився поза активною політикою, але вже після виборів і прийняття Закону про надзвичайні повноваження він долучився до розробки законодавства.
У липні 1933 року він став прусським державним радником, у жовтні отримав кафедру в Берлінському університеті. Він вступив до НСДАП 1 травня 1933 року.
Шмітт активно брав участь у нацистській юридичній політиці, був автором статті «Фюрер захищає право», керівником секції викладачів права, головним редактором журналу «Німецьке право». У жовтні 1936 року він відкривав антиєврейський конгрес «Єврейство в науці про право» з відверто антисемітськими тезами.
Конфлікт з СС та роки Третього рейху Успішна кар'єра Шмітта тривала до 1936 року, коли проти нього виступили конкуренти та діячі СС. Йому пригадали католицизм, зв'язки з Партією Центру, підтримку Веймарської конституції.
Від можливої репресії його врятував Герінг, який втрутився у кампанію проти нього. Шмітт був відсторонений від керівних посад, але залишився професором у Берліні.
У цей час він пише «Левіафана» (1938) та «Земля і море» (1942), приділяє увагу міжнародному праву.
Життя після війни 1945 рік він зустрів як академічний вчений. Після війни був заарештований, провів сім місяців у таборі для «важливих осіб», потім пройшов допити на Нюрнберзькому процесі, де виступав як свідок. Його вина мала лише моральний, а не юридичний характер, тому його звільнили.
У 1947 році Шмітт повернувся до рідного Плеттенберга без засобів до існування. У 1950 році його дружина померла, залишилася донька Аніма.
Він намагався емігрувати до Латинської Америки, але безуспішно. Лише згодом знову почав публікуватися, встановлювати контакти з молодими науковцями. Академічний остракізм тривав, однак його праці поступово відновлювали вплив.
Він прожив ще дуже довго, переживши дружину, доньку й більшість друзів, окрім Ернста Юнгера.
До його ювілеїв виходили збірники, у 90-річчя — спеціальний номер «Європейського журналу з соціальних наук». Бібліографія його робіт, укладена П. Томіссеном, розрослася до величезних масштабів.
У пізні роки він багато подорожував, перевидавав ранні роботи, знову здобув міжнародне визнання. Багаторазово повертався до подій 1930-х, виправдовувався, але — подібно до Гайдеґґера — так і не розкаявся.
Науковий доробок
Конституціоналізм Карл Шмітт був першим, хто започаткував правничу дискусію про конституційну норму та конституційну реальність. Він показував, що парламентаризм нездатний функціонувати в умовах масової демократії, що він втратив «своє підґрунтя і свій сенс». Його ідеї поширювалися далеко за межі юридичних кіл завдяки популярній брошурі, в якій він відкрито обстоював намір «викрити останнє зерно інституції сучасного парламентаризму».
Студії Шмітта радше нагадували політичну соціологію чи політичну історію ідей, аніж юриспруденцію. Дієвість і водночас ризик його методу полягав у надзвичайно гострому дослідженні сучасної конституційної ситуації в Німеччині і її невідповідність ідеалу цієї інституції. Він порівнював ідеал парламентаризму, який розвивали теоретики лібералізму XIX ст., особливо французькі конституціоналісти, із фактичною ситуацією Веймарської республіки.
Беззаперечно, Шмітт зробив внесок у науку, залучивши до царини публічного права новий суттєвий компонент — соціологічний підхід та історію ідей. Проте вирішальним для політичного впливу Шмітта та його численних прибічників залишається те, що вони ніколи навіть не намагалися перевірити, чи не були ці політичні та суспільні зміни адаптацією політичних інституцій, розроблених лібералізмом, до нових реальних відносинКурт Зонтгаймер. Як нацизм прийшов до влади / Пер. з нім. — К.: Дух і Літера, 2009. — с.77.
У своїй конституційній теорії 1928 року Шмітт розділив веймарську конституцію на громадянсько-державну та політичну частину. У тексті 1932 р. він вже довів це розрізнення до розподілу на дві несумісні частини. Спираючись на дослідження конституційних реалій, він вважав громадянсько-державну частину конституції історично застарілою і стверджував, що німецька конституційність може бути врятована лише через корекцію другої основної частини конституції відповідно до нових політичних та соціальних відносин. Ця друга частина конституції поряд із основними правами включала також і настанови щодо шкільної системи, церкви, економіки тощо. Її він критикував за те, що вона являла собою не однозначні рішення, а «докучливі компромісні формулювання».
Полеміка Шмітта з панівним позитивістським підходом у статті «Законність і легітимність» (1932) спрямовувалася проти саморуйнівного уявлення про демократію, за яким, відповідно до статті 76 конституції Веймарської республіки, суттєві елементи конституції можуть бути легітимно ліквідовані. З цього погляду його вчення зробило великий крок уперед порівняно зі старою школою. Він прийшов до розуміння того, що конституція у своїх основних цінностях не може змінюватися за довільною схемою, вигідною тимчасовій більшості, а має бути захищена самою ж конституцією від можливих зазіхань більшості — неважливо, звичайної чи кваліфікованоїКурт Зонтгаймер. Як нацизм прийшов до влади / Пер. з нім. — К.: Дух і Літера, 2009. — С. 78.
Вплив Через праці Вальтера Беньяміна, Джорджо Агамбена, Ендрю Арато, Шанталь Муфф та інших авторів, Шмітт став поширеною точкою відліку в сучасних текстах інтелектуальної лівиці так само, як і правиці.See for example Lebovic, Nitzan (2008), «The Jerusalem School: The Theo-Political Hour», New German Critique (103), 97–120. Ці дискусії стосуються не лише інтерпретації власних позицій Шмітта, а й питань, актуальних для сучасної політики: ідеї про те, що закони держави не можуть суворо обмежувати дії її суверена, проблеми «стану винятку» (пізніше розгорнутого Аґамбеном).
Твердження Шмітта, що політичні концепти є «секуляризованими теологічними поняттями», також останнім часом вважають важливим для тих, хто цікавиться сучасною політичною теологією. Наприклад, німецько-єврейський філософ Якоб Таубес широко звертався до Шмітта у своєму дослідженні святого Павла The Political Theology of Paul (Stanford Univ. Press, 2004). Однак розуміння політичної теології в Таубеса істотно відрізняється від шміттівського і наголошує на політичному аспекті теологічних тверджень, а не на релігійному походженні політичних тверджень.