Ки́ївська катастро́фа — події серпня 1919 року в Україні, епізод спільного походу Дієвої армії УНР (ДА УНР) та Української Галицької Армії (УГА) на Київ. Вперше спробу зайняти Київ катастрофою назвав Симон Петлюра, надалі цю назву використовують в українській історіографії.
Опис
Попередні події У перші дні серпня 1919 року розпочався похід об'єднаних українських армій на центральну і південну Україну проти радянських військ. За оперативним завданням війська поділялись на окремі армійські групи. До групи «схід», яка мала здійснювати наступ на Одесу, входили група Юрка Тютюнника, Волинська група, 3-я стрілецька дивізія та друга бригада УГА. Середня група мала вести наступ на Київ уздовж залізниці Жмеринка-Київ. Вона складалася з Першого і Третього корпусів УГА та Запорізької групи армії УНР. На лівому фланзі мала оперувати Північна група, що складалась з бійців Другого корпусу УГА та групи Січових стрільців.
Українським військам протистояли 12-а й 14-а радянські армії, з яких чотири дивізії були відправлені проти українських військ, а інші — проти білогвардійської Добровольчої армії генерала Антона Денікіна, яка наступала з південного сходу.
Український наступ був досить успішним. Протягом перших днів було захоплено ряд важливих міст і господарчих центрів України — 9 серпня Жмеринку, 12 — Вінницю.
29 серпня у Миронівці між 3-м Корпусом УГА Кравса та 2-ю Теркською бригадою ЗСПР розпочалися перемовини, що завершилися підписанням угоди, ратифікованої М. Тарнавським, про розмежування та сфери інтересів військ, опісля чого галичани полишили Білу Церкву.
Події в Києві 30-31 серпня 1919 року 30 серпня 1919 року українські війська під командуванням генерала Антіна Кравса увійшли в Київ, котрий більшовики залишили практично без бою, боячись повного оточення Києва.
При вступі в Київ українцями був захоплений в полон загін місцевої самооборони — «громадянської міліції» — організований Київською міською думою в останні дні перебування більшовиків при владі. Члени загону були тут же роззброєні і відпущені по домівках, за винятком євреїв, які, в кількості приблизно сорока чоловік, були розстріляніГольденвейзер А. А. Из киевских воспоминаний (1917—1920 гг.). — Архив русской революции издаваемый И. В. Гессеном. — Берлин: Slowo-Verlag, 1922. — Т. VI. — С. 161—303. — 366 с.Гусев-Оренбургский С. И. Багровая книга. Погромы 1919-20 гг. на Украине. — Харбин: Издание Дальневосточного Еврейского Общественного Комитета помощи сиротам-жертвам погромов («ДЕКОПО»), 1922. — 252, III с. Гусев-Оренбургский С. И. Книга о еврейских погромах на Украине в 1919 г. : [составлена по официальным документам, докладам с мест и опросам пострадавших] / С. [И.] Гусев-Оренбургский ; ред. и послесовие А. М. Горького. — Петроград: Изд-во З. И. Гржебина, — 164 с. .
Командуванням українських військ було віддано наказ про охорону мостів через р. Дніпро — частини Запорізького корпусу мали охороняти залізничний міст у Дарниці, а вояки отамана Зеленого повинні були вийти на лівий берег Дніпра і закріпитися в районі Бортничі—Бровари. Проте виконати його не вдалося — 31 серпня з лівого боку Дніпра в місто увійшов авангард 7-ї білогвардійської дивізії генерала Миколи Брєдова. Для українських військ це стало несподіванкою, адже за даними розвідки, денікінці на 29 серпня вели бої у 80-ти кілометрах від Києва і могли бути у Києві не раніше 3 вересняСавченко В. А. Глава 17. Поход на Киев и потеря Киева 26 июля — 22 сентября 1919 г. // Симон Петлюра. — Харків: Фоліо, 2004. — 107 с. — ISBN 966-03-3454-0.. Тому українські війська, маючи наказ командування уникати бойових зіткнень з білогвардійцями, не змогли перешкодити останнім захопити мости через річку та увійти до середмістя Києва. Також один із мостів, який у «Журналі Головного штаба УГА» названий «середнім», не був захоплений українськими військами, оскільки не був нанесений на картуДенник Начальної Команди Української Галицької Армії. — Нью-Йорк: Червона калина, 1974. — 325 с..
Зі щоденника Начальної Команди Української Галицької Армії:
Оцінивши важке становище, в якому опинилися українські війська, Начальний вождь УГА генерал Мирон Тарнавський віддав наказ залишити Київ і негайно відступити до Фастова. Безпосередні переговори з генералом Брєдовим теж не дали ніякого результату, адже він заявив, що в разі, якщо до 5 години ранку 1 вересня 1919 року українські частини не залишать Київ, проти них буде застосовано силу. В таких умовах, відповідно до наказу Антіна Кравса, українські війська в ніч з 31 серпня на 1 вересня відступили з міста.
Наслідки У результаті подій 30-31 серпня перемога українських військ над більшовиками під Києвом відразу обернулася поразкою. Українські війська відступили до Василькова. Київські події засвідчіли цілковиту неготовність вищого галицького командування в особі генералів Кравса й Тарнавського до конфронтації з російськими білогвардійцями. Є. Петрушевич призначив слідство над НКГА в справі відповідальності за здачу Києва. Слідча комісія у складі начальника опервідділу штабу підполковника К. Долежаля та генерал-інспектора УГА В. Гембачіва визнала командування Галицької армії винним.
На ранок 1 вересня 1919 року в Києві був розклеєний наказ генерала Брєдова: «…віднині і назавжди Київ повертається до складу єдиної і неподільної Росії». В лавах українській армії почалось сум'яття і деморалізація.
1 вересня — за бездіяльності галицьких частин спробу 2-ї Теркської бригади вирушити з Білої Церкви на Київ спиняють частини Окремої полтавської бригади.
2 вересня — уряд УНР видав звернення до українського народу, в якому фактично визнавала стан війни з ЗСПР.
3 вересня — Петлюра, несподівано для галичан, уклав договір із Польщею, передавши їй Галичину і Прикарпатську Русь — землі, через які Галицька армія і вела з Польщею війну.Лехович Д. В. XXIII. Внешние сношения и внутренние нелады // Белые против красных = White Against Red; The Life of General Anton Denikin. — : Воскресение, 1992. Взаємна недовіра між лідерами УНР і ЗУНР дедалі зростала.
4 вересня — Петлюра віддав наказ відвести українські війська ще далі на захід, на лінію Козятин — Житомир. Район Києва зайняли угруповання генерала Брєдова у складі 15-ї і 7-ї дивізій (до 8 тисяч бійців).
Командувач Добровольчої армії генерал Володимир Май-Маєвський в інтерв'ю газеті «Київська життя» зокрема заявив: «Что касается до наших отношений с Петлюрой, то они таковы: Петлюра или станет на платформу Единой Неделимой России, с широкой территориальной самобытностью, или ему придётся с нами драться, чего, однако, войска его совершенно не желают. Глубоких корней в массах идея Петлюры не имеет и обречена на гибель»Пученков, А. С. Национальный вопрос в идеологии и политике южнорусского Белого движения в годы Гражданской войны. 1917—1919 гг. // Из фондов Российской государственной библиотеки: Диссертация канд. ист. наук. Специальность 07.00.02. — Отечественная история. — 2005..
13 вересня — почалися переговори делегації УНР в особі генерала Михайла Омеляновича-Павленка з командуванням ЗСПР в особі генерала П. П. Непеніна. Білі не проявили гнучкості і продовжували наполягати на своїх початкових вимогах, основною з яких було відновлення «єдиної та неподільної» російської держави. Такі умови були абсолютно неприйнятні для української сторони, тож переговори були зірвані. Денікін віддав прямий наказ про наступ проти українських військ — «петлюрівців» і «галичан», як називали їх російські білогвардійці. Розпочався 2-й та головний етап війни між Білою Росією і Україною.
У жовтні в умовах нестачі зброї, одягу, а також епідемії тифу в армії УНР та УГА, командувач останньої Мирон Тарнавський підписав з білогвардійцем Яковом Слащовим угоду про перехід УГА на бік денікінців. Під тиском невдоволеного цим Симона Петлюри Тарнавського віддали під трибунал. Проте, трибунал його виправдав, визнавши в його діях спробу врятувати українське військо. Дієва армія УНР продовжила збройну боротьбу проти білогвардійців та більшовиків.
Створити єдиний антибільшовицький фронт на південному заході колишньої Російської імперії не вийшло.
Відступ з Києва і самовільні дії Тарнавського посіяли суперечки в колі Директорії. Директори передали всі владні права отаману Симонові Петлюрі та самоусунулись від керівництва. Директорія фактично розпалась.
Примітки
Див. також До населення Малоросії — звернення Денікіна 1919 р., де пояснювалася політика білих стосовно українського народу, мови та земель
Джерела та література