Християнство почало розповсюджуватись у готів у першій половині . Серед германських племен готи першими прийняли християнство.
Введення Особливості християнізації готів, що відбувалася посеред аріанського спору, дослідники пов'язують з різноманітними зовнішніми та внутрішніми факторами. У силу історичних обставин, готи прийняли християнство у його аріанській формі. Біблія, перекладена єпископом готів Вульфілою на готську мову, також використовувалася й іншими народами.
Християнство було державною релігією у двох головних державних утвореннях готів — у королівстві вестготів, де до 589 року домінувало аріанство, та у королівстві остготів, де аріанство було єдиною конфесією до зруйнування цієї держави Візантією посеред VI століття. Збереглося небагато свідоцтв про те, як була влаштована християнська церква у державах готів, проте наявна інформація вказує на те, що християнство не мало визначного впливу у їхньому житті. Немає відомостей щодо випадків значних конфліктів на релігійному ґрунті між аріанами та прихильниками ортодоксального християнства. Також конфесійні вподобання готів не були важливими факторами у їх відносинах з іншими германськими народами, незалежно від того, чи сповідували вони одну релігію з готами чи ні.
Прийняття та розповсюдження християнства Первісне розповсюдження християнства
Тривалий час зіткнення готів з Римською імперією мали виключно військовий характер та призвели до появи у готів великої кількості полонених. Належачи до більш розвиненої культури, вони різноманітно впливали на переможців. Відомо, що полонені римляни навчили тервінгів будувати кораблі. Вважається, що саме через полонених християн готи вперше познайомились з християнською релігією. У 251 році готи Книви забрали у полон римських християн, яких згодом перетворили у «своїх панів та братів». Під час правління Валеріана (253—260) у Фракії та Мезії, що зазнавали нападів готів, існувало декілька християнських громад. Про християнських полонених, що були захоплені у Азії, під час правління його сина Галлієна повідомляють численні джерела, у томі числі єпископ Григорій Неокесарійський. Складені ним канони вирішують практичні проблеми, що з'являються у вірян, захоплених у полон язичниками. Про місіонерську діяльність полонених християн повідомляють церковні історики ФілосторгійФилосторгий, «Церковная история», книга II, 5 та Созомен.
Про значне розповсюдження християнства у готів на початку IV століття свідчить Афанасій Великий у своїй промові «De incarnatione Verbi», що датується 319—320 роками. У ній він відзначає пом'якшувальний вплив вчення Христа на устої варварських народів, серед яких він згадує і готів. Війна, яку між 322 та 332 роками вів з готами імператор Костянтин Великий, дещо сповільнила розповсюдження серед них християнства, проте саме 322 роком Сократ Схоластик датує перше знайомство готів з Євангелієм. Приблизно у той же час утворюється Готська єпархія, першим єпископом з титулом митрополита якої був Феофіл. Про Феофіла, що взяв участь у Першому Нікейському соборі у 325 році та засудив аріанство, згадують Євсевій Кесарійський та Сократ Схоластик.
Після завершення війни у 332 році Костянтин Великий послідовно демонстрував намір привернути до себе готів та зблизити їх зі своїми підданими. За словами Євтропія, вони завжди зберігали про нього вдячну пам'ять, а серед святих, що перелічені у збереженому фрагменті готського календаря, значиться і «цар Костянтин».
При найближчих наступниках Костянтина, Констанцію II та Юліану Відступнику, усталені мирні відносини з готами продовжувалися. Під час конфлікту імператора Валента із узурпатором Прокопієм останній звернувся за допомогою до готського вождя Атанаріха, що надав Прокопію, який претендував на спорідненість з Костянтином Великим та Констанцієм, загін у 3000 осіб. Після того як цей загін був захоплений у полон та розпорошений по всій імперії, його доля стала приводом для суперечок між готами та імперією. Відмова Валента повернути полонених та його готовність покарати готів за підтримку узурпатора призвели до війни, яка тривала з 367 по 369 рік.
Діяльність Авдія Єпіфаній Кіпрський повідомляєЕпифаний Кипрский, Панарион, О расколе авдиан про місіонерську активність серед готів вихідця з Месопотамії та його громади. Авдій під час правління Констанція був вигнаний через надмірну принциповість у питаннях благочестя, заперечення рішень Нікейського собору в частині дати святкування Великодня та неортодоксальну інтерпретацію стверджень Біблії щодо фізичної подібності Адама Богу. Його послідовники, що відокремилися в окрему громаду, заснували свої монастирі та сформували окрему церковну ієрархію. Місцем вигнання Авдія була визначена Мала Скіфія, розташована поруч з володіннями вестготів.
Місіонерство Авдія серед вестготів було досить вдалим — як стверджує Єпіфаній, «все у житті готських авдіян було чинно й прекрасно, окрім суперечок щодо дати Великодня та нерозумно витлумаченого вчення щодо Божого образу». При цьому церковний історик відзначав успадковану готами від своїх проповідників неприязнь до релігійної більшості імперії («правовірних»), що осуджувалась вже за одну приналежність до державної церкви. Після початку переслідування християн при Атанаріху, частина їх повернулася до Малої Азії, а решта долучилася до інших християнських громад.
Діяльність Вульфіли Проблеми хронології Відомості про життя та місіонерську діяльність другого єпископа готів, Вульфіли, отримані з творів Філосторгія, Сократа Схоластика, Созомена, Феодорита Кірського, житійної літератури та спогадів його учня , не дають можливості скласти детальну хронологію цих подій. Оскільки джерела не приводять точних дат, вказуючи лише, скільки пройшло років між тими чи іншими подіями, дві головні схеми хронології життя Вульфіли відрізняються на 7 років. За найрозповсюдженішою теорією, Вульфіла народився близько 311 року (близько 318 року за альтернативною версією) у сім'ї нащадків захоплених у Каппадокії християн. Повідомлення Філосторгія про те, що Вульфіла прибув до імперії при Костянтині Великому та отримав хіротонію від друга Арія Євсевія Нікомедійського, імовірно, якщо прийняти раніше датування народження Вульфіли, оскільки, на думку Авксентія, це трапилось, коли Вульфілі виповнилось тридцять років. Якщо б це відбувалося у 348 році, то Євсевія вже 7 років як не було серед живих.
Про початковий етап діяльності Вульфіли мало що відомо. Серед його помічників у той період називають Селена, який згодом став третім єпископом готів, Авксентія, вихованого Вульфілою, та Феотіма, майбутнього єпископа Томи. Феодоріт Кірський повідомляє, що готи «надзвичайно вірили Вульфілі, та вважали його слова непорушними законами»Феодорит Кирский, Церковная история, IV, 37.
За даними Авксентія, через сім років після посвячення Вульфіли та, ймовірно, у результаті його діяльності вождь Атанаріх, «керований ненавистю, що була навіяна дияволом», почав гоніння на християн. За словами Авксентія, в пошуках укриття Вульфіла звернувся до імператора Констанція, що дозволив переслідуваним поселитися на південь від Дунаю. Про переселення християн з Готії в Мезію повідомляє й Філосторгій. В «Гетиці» Йордана цих переселенців названо «малими готами», що складали в його час (перша половина VI століття) ще досить численне плем'яИордан, Гетика, § 267. Перебуваючи на території імперії, Вульфіла отримав можливість взяти діяльну участь у аріанській суперечці на боці супротивників «нікейців». Авксентій стверджує, що Вульфіла брав участь у багатьох синодах, але вірогідним можна вважати лише його участь у Константинопольському соборі 360 року, про який згадують Сократ та Созомен.
Друге гоніння на християн
Думки щодо кількості християн на початок другого гоніння діаметрально протилежні. Російський церковний історик XIX століття Д. Бєліков вважав, що після втечі Вульфіли та зміни політичного стану, що змусили Атанаріха розпочати війну з Римом, гоніння на християн поступово припинилися, та до 370-х років держава вестготів стала майже цілком християнською. У містах та селах з'явилися храми та пресвітери, згадуються монахи, а отже, були й монастирі. З іншого боку, сучасний австрійський історик Х. Вольфрам вважає, що їх кількість була незначна (адже гоніння не отримало б необхідну підтримку народу), але достатньо впливовим, щоб становити загрозу для традиційного способу життя.
На цьому фоні Атанаріх розпочав нове гоніння, що тривало з 369 по 372 рік та мало систематичніший характер. Церковні історики IV—V століть по-різному пояснюють причини, якими керувався Атанаріх, коли здійснював ці переслідування. На думку Єпіфанія Кіпрського, найближчим до цих подій, причина була у ненависті до імператора та Римської імперії. Згідно Сократа Схоластика та Созомена, він бажав зберегти «віру батьків» від руйнування новою релігією. Ймовірно, тут немає суперечності, оскільки під час готської війни Валент мав у своєму таборі як місіонера єпископа Євдоксія. На відміну від першого гоніння, про друге збереглось більше відомостей як у церковних істориків, так і у житіях святих та мучеників. Розповіді про жорстокі переслідування християн збереглись у оповідях про 308 мучеників готських (з яких 26 відомі поіменно), мучеників Саву та Микиту. Вказівка на те, що страта мученика Микити сталася за консульства Модеста та Арінфея, дає змогу датувати дані події 372 роком. Джерела показують, що до цього часу християнство проникло в усі прошарки готського суспільства — якщо мученик Сава, що походив з Каппадокії, навіть не був готом, то Микита та Гаата (яку згадують у історії про 26 мучеників готських) належали до готської знаті. На думку дослідників, гоніння Атанаріха лише сприяли подальшому розколу серед тервінгів та лише погіршили катастрофу 376 року.
Окремо в джерелах розглядають питання про «ортодоксію» християн, що зазнали переслідування. Созомен, датуючи події другого гоніння періодом навали гунів, у результаті якого готи перейшли у правління аріанина Валента під захист імперії та прийняли християнство у його аріанській формі, відносить усіх тих, хто піддавався гонінням до аріан. В цьому з ним згодні Сократ Схоластик та Кассіодор. Іншої точки зору притримуються Василій Великий, Амвросій Медіоланський та Аврелій Августин, що вважають, що у цей час готи ще притримувались «ортодоксії», тобто визнавали рішення Першого Нікейського собору, що засудив аріанство. Про Микиту повідомляється, що істин віри його навчив присутній на тому соборі єпископ Феофіл. Скоріш за все, жертвами переслідування стали християни, яких лише наступне покоління розрізняло як прихильників різноманітних деномінацій.
Як і в часи попереднього гоніння, готи тікали на територію Римської імперії, де знайшли підтримку в особі намісника Малої Скіфії Юнія Сорана. Частина з них долучилась до парафіян Вульфіли у Музії, частина розселилася по інших провінціях імперії. Також ці події призвели до загострення боротьби за владу серед готів. Проти Атанаріха виступив Фрітігерн. Отримавши поразку, він звернувся за допомогою до Валента, пообіцявши в обмін перейти у аріанство. Отримавши військову допомогу від Рима та отримавши перемогу, Фрітігерн близько 376 року отримав верховну владу над тервінгами. Можливо, це сталося за участі Вульфіли, який після цього відновив свою діяльність на території держави вестготів, у якій йому тепер допомагали місіонери, що були надіслані Валентом.
Релігійні погляди Вульфіли Богослів'я Вульфіли було близьким до поглядів Арія з його суворим розрізненням осіб Трійці. Під час своєї місії у готів Вульфіла був у деякій ізоляції, та його ставлення до богословських суперечок того часу не було чітко вираженим. Коли у зв'язку з участю в Константинопольському соборі 360 року йому необхідно було визначитися, Вульфіла долучився до партії Акакія Кесарійського та Євдоксія Антіохійського, хоча Созомен й не називає його серед супротивників Нікейського собору.