Хоча марксизм є своєю суттю вченням інтернаціоналістським, він може мати національні особливості. В окремих країнах марксизм можуть прикладати до розв'язання специфічних місцевих проблем, наприклад національного та колоніального питання, проблеми імперіалізму тощо.

В Україні марксистська теорія знайшла сприятливий ґрунт наприкінці XIX століття, коли — як у підавстрійській Україні, так і в підросійській — швидко розвивалися капіталістичні відносини. Серед перших теоретиків, що почали розробляти суспільно важливі питання, підняті марксизмом, треба згадати професора політекономії Миколу Зібера (1844–1888), соціолога Сергія Подолинського (1850–1891) та політичного діяча Юліяна Бачинського (1870–1940) (двоє перших були членами «Громади», третій — Русько-Української радикальної партії).

За революційної доби всі українські революційні соціялісти та марксисти приділяли надзвичайну увагу національному питанню, обстоюючи політичну незалежність України, як єдиний спосіб розв’язання цього питання в справедливий спосібДив.: Василь Шах-Рай. Передмова // Н. Ленін (В. Ільін). Статті по національному питанні. — Саратов, 1919. — С. I-XXVIII; Сергій Мазлах і Василь Шах-Рай. До хвилі (що діється на Вкраїні і з Україною?). — Саратов, 1919; Володимир Винниченко. Українська Комуністична Партія (УКП) і Комуністична Партія (большевиків) України (КП(б)У). — Відень, 1921; Андрій Річицький. Наш спір (збірка статтів з «Червоного прапору»). — Київ, 1921.. Найвагоміший внесок у розробку цього питання зробили Микола Скрипник (1872–1933), Лев Юркевич (Рибалка) (1884–1917), Василь Шахрай (1888–1919) і Анатолій Пісоцький (Андрій Річицький) (1893–1934).

Хоча соціалістичні ідеї посідали чільне місце у програмах перших українських політичних партій як на території Російської імперії, так і в Австро-Угорщині, після революції українські марксистські центри, що розвивали марксизм у творчий спосіб, розташовувалися за межами Україні. Так, найвідомішим на Заході українським марксистом є Роман Роздольський (1898–1967), що його книжки перекладено багатьма європейськими мовами. Живучи в США, він написав один з найважливіших текстів про національне питання в Східній Європі — «Фрідріх Енгельс і проблєма „неісторичних” народів» (1964), а слідом завершив двотомну «Історію виникнення Марксового „Капіталу”» (1968).

Перші марксисти Марксистська традиція в Україні бере свій початок з 1870-х і пов’язана з іменами Миколи Зібера (1844–1888) та Сергія Подолинського (1850–1891). Саме вони — попри всі розходження у поглядах з Марксом — стали першими популяризаторами його творів у підросійській Україні.

Микола Зібер

Зібер був професором кафедри політекономії та статистики Київського університету. Хоча він не збагнув революційної суті марксизму та не розгледів у Марксі самобутнього мислителя, а лише рікардіанця, він, слідом за марксистами, виступав із критикою народників й їхньої ідеї особливого шляху економічного розвитку Росії. Спираючись на твори Маркса, Зібер зазначав, що Росія має пройти той самий шлях капіталістичного розвитку, що й передові промислово-розвинені країни. Він відкидав диктатуру пролетаріату і бачив зміну капіталізму соціалізмом як мирний еволюційний процес.

Український політекономіст виступав проти мальтузіанства, стверджуючи, що покращення життя людей (зокрема, робітників) цілком можливе, а збільшення їх кількости не обов’язково поєднувати з падінням рівня їх життя. Зібер зазначав, що людське життя не тотожне життю тварин, бо «розмноження людини обумовлює і розмноження її їжі», себто суспільство здатне відновлювати споживані продукти, а також збільшувати їх виробництво.

Зібер докладав зусиль до пропаганди та популяризації ідей Маркса (з яким познайомився особисто 1881 року): читав реферати з політекономії Рікарда та Маркса у студентських гуртках, брав участь у роботі київської «Громада» до її заборони 1876 року, а потім писав для збірок «Громада», що їх видавав у Михайло Драгоманов. В умовах обмеженого доступу до першоджерел книга Зібера «Давід Рікардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях» (1885) довгий час була для російських та українських революціонерів одним з підручників марксизму.

Сергій Подолинський

До редакції женевської «Громади» входив Сергій Подолинський, мислитель-соціаліст і популяризатор марксизму на підросійській Україні. Ідеал нового суспільства він вбачав у «громадівстві» (так у другій половині XIX ст. називали соціалізм), усуспільнення землі та фабрик і передачу їх безпосереднім виробникам — селянам і робітникам.

Подолинський інтенсивно займався науковою працею, хоча й за межами офіційних наукових установ на еміграції. Його наукові інтереси — соціальні аспекти виробничої діяльности, господарські стосунки, поділ суспільства на кляси, залежність суспільного статусу особи від її національної приналежности тощо. При аналізі цих питань Подолинський активно звертався до марксистської методології.

Український вчений вважав, що у суспільстві, побудованому на засадах солідарности, природний відбір виявить себе у просуванні науки, мистецтва, морального вдосконалення людей. Сукупно це дозволить людям долати природні проблеми, не марнуючи сили на боротьбу між собою. Подолинський виступав проти мальтузіанства.

Доба революції Подальший — починаю з 1890-х — розвиток марксизму в Україні пов’язаний з діяльністю українських революційних партій як у підавстрійській, так і у підросійській Україні.

Юліян Бачинський

Першою українською політичною партією у сучасному розмінні цього слова стала Українська Радикальна партія (або Русько-Українська Радикальна партія), що сформувалась 1890 року у Галичині. Вона мала свою програму й реєстроване членство, працювала над пробудженням свідомости українських мас (переважно селянських) і прагнула перетворити їх на політичну силу, з якою мала б рахуватися австрійська влада.

Один з лідерів молоді УРП, Юліян Бачинський висунув концепцію самостійности України,. У своєму памфлеті «Україна irredenta (по поводу еміграції). Суспільно-політичний скіц» (1895) він, спираючись на марксистську методологію, обґрунтував потребу створення української держави. Щоправда, незалежність для нього не була самоціллю; більш того, він розглядав істнування національних держав як необхідний, але минущий епізод людської історії. Народи, за Бачинським, домагаються самостійности не для того, щоб ізолюватися від решти світу, але щоб повніше розвинутися культурно й економічно. Під впливом Бачинського на партійному з’їзді УРП у Львові 1895 року склали заяву про політичну самостійність українського народу (до того виступали за автономію у рамках Австро-Угорської імперії): «Стоячи на ґрунті наукового соціалізму і годячися на всі випливаючі з цього консеквенції — так на поли політичним, економічним і культурнім, — заявляє русько-українська партія радикальна, що здійсненнє усіх її ідеалів соціалістичних можливе при повній самостійності політичній русько-українського народу і повнім, необмеженім праві його рішати самому у всіх справах його дотикаючих».Програма руско-україньскої радикальної партиї принята на краєвім з'їзді партийнім у Львові 29 грудня 1895. – Львів, 1895. – 16 с.

Після роколу УРП Бачинський став одним із засновників і лідерів новоствореної Української Соціал-Демократичної партії (1899–1939). Брав участь у революції. У 1920-х жив у Німеччині та Польщі. 1932 року переїхав до Радянської України, до Києва, де працював у редакції «Української радянської енциклопедії». Наприкінці 1934 року був звинувачений в антирадянській терористичній діяльності й засуджений на 10-річне ув'язнення. Помер у виправно-трудовому таборі.

УСДРП-УКП 1905 року Революційна Українська Партія (1900–1905), перша українська політична партія у підросійській Україні, розкололась на дві — «Спілку» і Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію (1905–1950). Остання у своїй роботі орієнтувалась на пролетаріат і стала основною «кузнею» кадрів майбутньої української революції. Зокрема, її членами були Володимир Винниченко, Ісак Мазепа, Борис Мартос, Симон Петлюра. Серед публіцистів і теоретиків партії виділяються Лев Юркевич (Рибалка) й Анатолій Пісоцький (Андрій Річицький).

Перша світова війна (1914–1918) виявила банкрутство європейських соціалістичних партій, керівництво яких переважно зрадило ідеалові інтернаціоналізму, та розколола їх на «соціал-шовіністів», які підтримували війну, та інтернаціоналістів, що займали антивоєнну позицію. Антивоєнну позицію, зокрема, зайняла Закордонна організація УСДРП, що видавала в Женеві часопис «Боротьба». Його редактором був Лев Юркевич, енергійний популяризатор ідеї української пролєтарської революції, критик українського міщанства та орієнтації українського національного руху на Австрію й Німеччину. Юркевич виступав як проти Союзу Визволення України, так і проти російського шовінізму, обґрунтовуючи істнування незалежної української соціал-демократичної партії. У брошурі «Російські соціал-демократи та національне питання» (1917) виступив з критикою ленінського розуміння національного питання та шляхів його розв’язання. Після Лютневою революції (1917) намагався повернутися на Україну, але помер у Москві.

У січні 1920 року ліве крило УСДРП оформилось у незалежну від українських есдеків і російських комуністів Українську Комуністичну Партію («укапістів», 1920–1925), пройшовши шлях аналогічний до партій у Західній Європі: виділення комуністичних партій з соціалістичних і соціал-демократичних партій. Теоретичне обґрунтування цього процесу сформулював у нарисі «Від демократії до комунізму» (1920) Анатолій Пісоцький. Стоячи на клясових позиціях та загалом поділяючи більшовицьку програму, УКП наголошувала на необхідності істнування незалежної від РКП(б) української компартії, окремої української червоної армії та відстоювала економічну самостійність Радянської України. Пісоцький разом з Михайлом Ткаченком (1879–1920) був і автором програми УКП. Після революції займався літературною роботою, був науковим співробітником Інституту літератури ім. Т. Шевченка та — спільно з Володимиром Щербаненком — редагував перший український переклад 1-го тому «Капіталу» (1927). З-під його пера вийшли літературно-критичні розвідки «Тарас Шевченко в світлі епохи» (1923) і «Винниченко в літературі й політиці» (1930). Після саморозпуску УКП вступив до лав КП(б)У, в якій виступав однодумцем Миколи Скрипника та його політики «коренізації» («українізації»). Страчений 1934 року.

КП(б)У Під час революції всередині Комуністичної партії (більшовиків) України почало формуватися середовище, що наголошувало на необхідності враховувати національні прагнення українського народу та особливості революції в Україні. Ці позиції займали Василь Шахрай, Микола Скрипник та інші.

Напевне, Шахрай, народний секретар з військових справ Центральний Виконавчий Комітет Рад України, зайняв найбільш безкомпромісну позицію у питанні незалежности України. Його книга «До хвилі. Що діється на Вкраїні й з Україною» (1919, написана у співавторстві з Сергієм Мазлахом (Робсманом) (1880–1937)) є правдивим маніфестом українського комунізму. Шахрай гостро критикував тих членів партії, що вони нехтували національним питанням або применшували його вагу, виступав за створення самостійної української комуністичної партії, а Леніна звинувачував у зраді своїм власним принципам — критикував Леніна з ленінських позицій. Конфлікт зайшов так далеко, що Шахрая виключили з партії. Проте він залишився бійцем революції, працював у радянському підпіллі на Кубані, де й загинув від рук білогвардійців.