Правопис МаксимовичаКость Кисілевський. Історія українського правописного питання: Спроба синтези // Записки НТШ (Т. CLXV): Збірник Філологічної секції (Т. 26); у виданні НТШ в ЗДА, книжка 3. Редактор: д[окто]р Кость Кисілевський. — Нью-Йорк; Париж, 1956. — С. 74—114. або «максимо́вичівка», 2017 — система українського правопису на етимологічних принципах, яку запропонував 1827 року перший ректор Київського університету Михайло Максимович.
Михайло Максимович опрацював і теоретично обґрунтовав історико-етимологічний правопис у передмові до збірки «Малоросійські пісні» (1827, розділ «Зауваження до правопису й вимови слів») та в листі до Г. Квітки-Основ'яненка «Про правопис малоросійської мови» (1841)Максимович Михаил. О правописании Малороссийского языка: Письмо к Основьяненко // Історія українського правопису XVI—XX століття. Хрестоматія. — Київ, 2004. — С. 88—106.. В основі максимовичівки — історико-етимологічна орфографія І. Котляревського з істотними додатками, спрямованими на те, щоб при збереженні існуючої форми слова створити певну можливість передавати на письмі діалектні особливості української мовиГ. П. Півторак. Максимовичівка // .
У Східній Україні практично не застосовувалась. Була сприйнята в Галичині на «Соборі руських учених» у жовтні 1848.Василь Верига. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XIX ст.). — Львів: Світ, 1996. — 448 с. — С. 173. — ISBN 5-7773-0359-5 На Закарпатті створена на основі максимовичівки система Панькевича вживалась з 1920-х до 1940-х років.
Головний принцип цієї системи — збереження традиційного написання, але з позначенням умовними знаками зміненої вимови. Фактично це зводилось до таких правил: зберігається буква «ѣ» (ять) (з читанням її як [i] або [ji]): цѣлый, сѣверъ, въ битвѣ, ѣхати; над іншими голосними, вимова яких також зазнала ікавізму (змінилась на [i]), ставляться дашки: мо̂й, жало̂бно, мате̂рью, за-му̂жъ; при цьому початкове о̂ означає не лише [i] на місці етимологічного [o], але й протетичний звук [w], що утворився перед ним: о̂тъ (у сучасній орфографії від), о̂нъ (у сучасній орфографії він) тощо; и̂ використовувалася для позначення [i] після [ts], що в староукраїнській і давньоруській графіці передавалася як и: женци̂, очи̂ (у сучасній орфографії женці, очі); зберігається літера «ы» : сынъ, але сила; це було особливо корисно для деяких західних діалектів, де існує різниця у вимові [ɨ] та [ɪ], хоча в більшості випадків літери і, и та ы мали однакове читання (відповідали сучасному українському «и»), використання тієї чи іншої літери визначалось етимологічно; використовується буква «ё»: ёму, полёвыхъ, послѣднёго; застосування літер «і», «ѳ», «ъ» регулювалось правилами, ідентичними тим, що діяли в російській мові XIX ст.;
Існувало декілька варіантів етимологічного правопису на основі системи Максимовича, що мали розбіжності в частині правил:
звучання літер «е» та «и» після приголосних та на початку складу відрізняється (у початковій позиції вони, як правило, відповідали сучасним «є» та «і», тоді як після приголосних — здебільшого сучасним українським «е» та «и»): изъ, есть, але сила, отже; у текстах, написаних максимовичівкою, використовувалась літера «э» для позначення звука [е] на початку слова чи після голосної (хоча дуже часто замість неї писали «е», що може свідчити про неврегульованість правил її використання); в одному з початкових варіантів для розрізнення цих двох звуків пропонувалось використовувати літеру є, причому, функціонально вона відповідала сучасній українській е (відповідно, е читалась як сучасне є), але такий варіант правопису не набув розповсюдження; у деяких варіантах етимологічного правопису на основі максимовичівки використовується літера «ґ»; написання слів могло відрізнятись від їх звучання, що не позначалось додатково на письмі(зокрема, дієслова в формі чоловічого роду однини минулого часу зберігали на письмі давнє закінчення -лъ: ходилъ, читалъ; закінчення прикметників твердої групи в називному відмінку множини: прекрасны, добрыи (сучасне прекрасні, добрії) тощо).
Вибір правильного знака для [i] (серед ô, ê, ѣ) визначався переважно за наявністю / відсутністю чергування з [о], [е] у відкритому складі. З запропонованих М. Максимовичем нових літер а̂, е̂, и̂, і̂, о̂, у̂, на практиці вживались здебільшого лише е̂, о̂ та и̂.
Порівняно з фонетичними правописами, перевагою максимовичівки була можливість розрізняти на письмі слова з близьким звучанням, але різним значенням, що можна побачити на прикладі (ліворуч — фонетичний запис (ярижка), праворуч — за системою Максимовича):
+ЯрижкаМаксимовичівка Крій Кра̂й (вскрай) Нисъ Не̂съ Нисъ Нôсъ Бривъ Бре̂въ (брелъ) Бривъ Бро̂въ (бровей) Визъ Ве̂зъ Визъ Во̂зъ Нижъ Но̂жъ Нижка Но̂жка Нижный Нѣжный Миж Ме̂жъ За-мижъ За-му̂жъ Бигъ Бо̂гъ Бигъ Бѣгъ Бездилье Бездо̂лье Бездилье Бездѣлье Окрипъ Окро̂пъ Окрипъ Окрѣпъ+
Однак, як зазначає сам автор цього правопису, «кажучи правду, так мій спосіб писання важчий не читаючому, а пишучому, і особливо мені першому, що взяв на себе труд відшукувати корінні звуки, які покриваються звуком і, що інколи незовсім легко.»
Приклад тексту
Примітки
Посилання Максимовичівка // Димитрій Вѣнцковскій. Правописная справа