Походи Гедиміна на Волинь і Київщину 1323 і 1324 — легендарні походи великого князя литовського Гедиміна, що нібито започаткували процес приєднання політично роз'єднаних і залежних від Золотої Орди південноруських земель до Великого князівства Литовського.

У білорусько-литовських літописах першої і другої редакції, а потім і в «Хроніці Биховця» (створена у сер. XVI ст.), цей переказ передається практично однаково і без датування. Останню використав як джерело польський історик Мацей Стрийковський для написання своєї «Хроніки польської, литовської, жмудської та всієї Русі» (1582). При укладанні своєї праці Мацей «прикрасив» оповідь новими деталями і синхронізував події з поразкою хрестоносців під Медниками (1320) від жемайтів, завдяки чому «датував» походи Гедиміна на Волинь та Київщину.

Хроніка Стрийковського була дуже популярною та широковживаною протягом століть і переказ про походи Гедиміна сприймався істориками як цілком надійне джерело до 1878 року, коли український історик Володимир Антонович вперше поставив під сумнів історичність описаних у ньому подій. Надалі думки дослідників розділилися й донині серед науковців немає остаточного консенсусу щодо достовірності оповіді.

Літописний переказ Литовський князь Гедимін, відбивши наступ німецьких лицарів на Жмудь (Жемайтію), рушив із військом на Волинь, розгромив і вбив у битві під Володимиром місцевого князя Володимира, а наступної весни захопив Овруч і Житомир. Біля Білгорода завдав нищівної поразки київському князю Станіславу та силам союзних йому військ ординців, брянського князя Романа, князів Олега Переяславського і Лева Луцького.

Після місячної облоги Києва, мешканці міста визнали над собою владу Гедиміна, а той гарантував їм (як перед тим і мешканцям Володимира) недоторканність земельної власності («отчин»). Владі Гедиміна, за словами літописця, підкорилися також київські «пригородки» — Вишгород, Черкаси, Канів, Путивль, Сніпород і Переяслав-Руський.

Наукові дослідження До виходу в світ праці Володимира Антоновича «Нарис історії Великого князівства Литовського» (1878) в історіографії домінувала запозичена з літописів думка, що завоювання Русі Литвою стало результатом походів великого князя Гедиміна на волинський Володимир і Київ. Антонович зауважив, що Волинь перебувала під управлінням місцевої гілки Рюриковичів — Романовичів принаймні до 1335—1340 рр., після чого влада перейшла до Любарта Гедиміновича через встановлення родинних зав'язків (одруження на місцевій князівні Агрипині Андріївні), а не шляхом завоювання. Проаналізувавши джерела, він заперечив цю літописну версію як вигадану і запропонував вважати «завоювання» Русі Литвою результатом Синьоводської битви 1362.

На противагу йому Микола Дашкевич обстоював історичність літописної оповіді, вбачаючи в ній «сплав достовірних звісток про чотири чи три різночасні рухи литовських князів із метою захоплення україно-руських територій». Він твердо визнавав факт завоювання Києва (разом із Волинню) Гедиміном, яке, однак, помилково датував 1333, навів чимало обґрунтованих доказів (із джерел) на користь належності Києва до Литви ще до 1362.

Прихильниками погляду В. Антоновича були Михайло Грушевський, Федір Леонтович, Олександр Пресняков, Олександр Андріяшев, а М. Дашкевича — Михайло Владимирський-Буданов, М. Ясинський, Пилип Брун, Микола Максимейко, Матвій Любавський.

Питання походів Гедиміна на Волинь та Київщину й донині не можна вважати остаточно розв'язаним. Новим у дослідницьких підходах є спроба уточнити дати походів: О. І. Рогов, Р. Батура (), Фелікс Шабульдо,— розглядаючи останні не як одноразову акцію завоювання, а як початок процесу приєднання більшості українських земель до Литви, що був доволі тривалим та мав різні форми прояву (Ф. Шабульдо).

Українська к.і.н. Олена Русина, проаналізувавши наново основні джерела, заперечує можливість підкорення Києва Гедиміном. Д.і.н. Наталя Яковенко вважає достовірними відомості про походи Гедиміна на Волинь і на Київ у 1320-х, але переконана, що остаточно ці землі були підкорені литовцями пізніше — у 1340-х і 1350-1360-х відповідно.

Примітки

Література

Джерела (автор статті Фелікс Шабульдо)

Книги