Карл Эрнст Адо́льф А́ндерсен (; * 6 липня 1818, Бреслау (нині Вроцлав) — † 13 березня 1879, там само) — німецький шахіст, провідний шахіст Європи 1850—1860-х років, майстер комбінаційної гри, педагог, професор математики, доктор наук.
Андерсен не мав популярності в шахових колах до 1851 року, коли несподівано завоював перше місце в Лондоні на Першому міжнародному турнірі, з якого почалася сучасна шахова ера. Завдяки своїм успіхам був визнаний найсильнішим шахістом свого часу, проте 1858 року програв принциповий матч з Полом Морфі у Парижі, що істотно похитнуло його шаховий авторитет. Але після того, як Морфі зійшов зі сцени, Андерсен відновив репутацію найсильнішого шахіста у світі, здобувши перемогу на сильному турнірі в Лондоні (1862). 1866 року програв важкий матч Стейніцу з рахунком 6:8 (без урахування нічиєї), фактично передавши тому неофіційне звання чемпіона світу.
Партії Андерсена з Кізерицьким (Лондон, 1851) і Дюфренем (Берлін, 1852) увійшли в історію під епітетами «безсмертна» і «вічнозелена» — настільки сучасників приголомшила комбінаційна майстерність Андерсена.
Всупереч неодноразово висловлюваним у шахових підручниках і навіть у «Курсі шахових лекцій» п'ятого чемпіона світу Макса Ейве думок про відсутність у Андерсена позиційної гри, історик шахів Яків Нейштадт зазначав, що «позиційні гріхи Андерсена сильно перебільшені і припадають, здебільшого, на ранній період його творчості». Прикладом позиційного розуміння є партія з Луї Паульсеном у Відні (1873).
Життєпис
Ранній період Адольф Андерсен народився в бідній сім'ї. Коли йому виповнилося 9 років, батько навчив його грати в шахи. Андерсен згадував, що найкраще вивчив гру на основі книги Вільяма Льюїса «50 партій між Лабурдонне і Макдоннеллом» (1835)Morphy's Opponents: Adolf Anderssen. Retrieved 2008-06-17.. Також він читав книги Філідора, Альґаєра і . Навчаючись у гімназії святої Єлизавети рідного міста Бреслау, Андерсен малював у підручниках шахові діаграми, грав зі своїми друзями партії «за листуванням» під час уроків, що не завадило йому успішно закінчити гімназію. Потім навчався в університеті Бреслау, де здав державні іспити. Вчений ступінь отримував у Берліні, де й познайомився з сильними шахістами.
Андерсен став учителем німецької мови та математики у Фрідріх-гімназії рідного міста, а пізніше переїхав до міста Штольп (Померанія), де був домашнім учителем у сім'ї. Часом він їздив у столицю Пруссії, грав у кафе Гойзлера з шахістами . Вже тоді представник плеяди передбачав, що Андерсен переможе всіх відомих майстрів.
За період до 1848 року збереглося більше відомостей про партії, в яких Андерсен поступився, ніж про ті, в яких переміг. Його суперники зазвичай зберігали свої перемоги, сам же Андерсен партії не записував.
У січні 1848 року, ще до від'їзду в Померанію, Андерсен провів у Бреслау матч зі знайомим йому з юних років земляком Даніелем Гаррвіцем. Гаррвіц був набагато досвідченішим — він грав в Англії і Франції з Говардом Стаунтоном і Ліонелем Кізерицьким та іншими відомими європейськими шахістами. Перед початком суперники зіграли партію наосліп — переміг Андерсен. Матч складався з 11 партій, проходив у рівній боротьбі, і за рахунку +5 -5 останню партію вирішили не грати, визнавши нічийний результат.
Перший міжнародний турнір і «безсмертна» партія Коли стало відомо, що 1851 року в Лондоні, під час Всесвітньої виставки, розпочнеться перший міжнародний шаховий турнір, Берлінське шахове товариство вирішило, що Пруссію представлятимуть Андерсен і Карл Маєт (Німеччину представляв і , який жив у столиці Англії). Андерсен відмовився від місця домашнього вчителя, переїхав до Берліна, кожного дня грав з Маєтом, Жаном Дюфренем і австрійцем Ернстом Фалькбеєром, а також з Максом Ланге. Зіграв з ними понад сто партій.
Перебуваючи в Лондоні, Андерсен так і не відвідав Всесвітню виставку, що проходила в Кришталевому палаці. Коли шахіста запитали, чому він цього не зробив, він відповів: «Я приїхав до Лондона, щоб грати в шахи».
Турнір проходив за системою «на вибування». Андерсену в першому колі належало битися з сильним суперником — Кізерицьким. Матч проходив до двох перемог; Андерсен здобув дві необхідні перемоги, ще одна партія завершилася внічию. Кізерицький залишився, щоб проводити з учасниками турніру та іншими шахістами «легкі» (товариські) партії. Проти Андерсена він мав у них позитивний рахунок (9 перемог, 5 поразок, 2 нічиї), але найвідомішою стала одна з перемог Андерсена. Андерсен створив блискучу комбінацію, пожертвувавши слона, дві тури і ферзя. Мат відповідає найсуворішим вимогам задачної композиції. Короля і кожне поле його відступу атакує лише одна з трьох фігур, що залишились, жодна фігура не є зайвою.
Ця партія увійшла в історію як «безсмертна» (епітет належить Фалькбеєру). Діаграма одного з положень фігур у безсмертній партії містилась на німецькій грошовій купюрі вартістю 75 пфенігів.
У другому колі Андерсен знову грав проти сильного суперника — угорця Йожефа Сена. Якщо б матч, згідно з правилами першого кола, тривав до двох перемог, то Андерсен не зміг би виграти турнір, тому що перші дві партії він програв. Але тепер вже грали до чотирьох перемог, і наступні чотири партії Андерсен виграв.
Нарешті, в третьому колі Андерсен зустрівся з головним фаворитом — Говардом Стаунтоном, «некоронованим чемпіоном», якого після перемоги над П'єром де Сент-Аманом визнали найкращим шахістом Європи, а значить, і світу, оскільки американські шахісти приєдналися до європейських тільки після знаменитого «турне» Пола Морфі. Стаунтон зазнав поразки з рахунком 4:1.
У фінальному матчі Андерсен переміг Мармадюка Вайвілла з рахунком 4:2. Він одержав срібний кубок та 183 фунти. Одержавши приз за перемогу в турнірі, Андерсен віддав третину грошей Йожефу Сену. Коли вони дізналися про свій матч один проти одного, то домовилися, що так вчинять, якщо один з них виграє турнірStaunton H. The Chess Tournament. Hardinge Simpole, 1851.
Стаунтон, який програв навіть матч за третє місце Вільямсу (+3-4=1), не міг не переживати через результат турніру. Він вклав у його організацію стільки сил, а в підсумку його перестали вважати найкращим шахістом світу. При цьому треба було залишатися гостинним господарем свята.
Андерсен так писав про переможеного суперника:
Регламент містив умову, згідно з якою переможець зобов'язаний був прийняти від кожного учасника турніру виклик на матч із 21 партії, якщо виклик буде здійснено не пізніше, ніж через дві доби, і якщо той, хто зробив його, внесе 100 фунтів стерлінгів. Стаунтон не став зволікати і, таким чином, отримав можливість зіграти довгий матч-реванш. Андерсен, звісно ж, погодився, але поставив одну умову — почати цей матч не пізніше 21 липня і завершити впродовж місяця. Справа в тому, що після неминучих урочистостей на батьківщині Андерсен збирався повернутися в Бреслау і стати вчителем німецької мови та математики в місцевій гімназії. Стаунтон же пропонував, через своє нездужання, відкласти матч на три або чотири місяці. Це порушувало плани Андерсена; матч у підсумку не відбувся.
Коли все стало остаточно ясно, прихильники Стаунтона, а потім і він сам, стали стверджувати, що успіх Андерсена викликаний удачею, збігом обставин. Відгукнулася і німецька преса. Лондонський кореспондент однієї з газет єхидно зауважив: «Якщо пан Стаунтон справді хворий, то звісно ж, не надлишком скромності». Андерсен у цій полеміці участі не брав. Нездужання не завадило Стаунтону по закінченні турніру провести матч з Карлом Янішем, який запізнився, і виграти з рахунком +7-2=1.
Ще залишаючись в англійській столиці, Андерсен взяв участь у турнірі, організованому Лондонським шаховим клубом, який конкурував з Сент-Джорджським, що проводив перший міжнародний турнір. Цей турнір проходив за коловою системою. Андерсен набрав сім з половиною очок з восьми, випередивши Кізерицького, Горвіца, Гаррвіца та інших. З Лондона він відвіз одразу два перших призи, хоча другий і не був таким значним, як приз Сент-Джорджського клубу (невипадково названий Великим).
На батьківщині Андерсена чекали святкування, його оголосили шаховим королем. Художник Ретті написав портрет, шахові клуби називали його ім'ям.
Після перемоги на лондонському турнірі
Через рік Андерсен зіграв у Берліні товариську партію з Дюфренем, яку Вільгельм Стейніц назвав «вічнозеленою в лавровому вінку знаменитих німецьких майстрів». Михайло Чигорін оцінив комбінацію, яка завершила партію, як «одну з найбільш блискучих комбінацій, які колись зустрічалися в практичних партіях знаменитих гравців».
Переможець пожертвував ферзя, туру і обох коней; оскільки після жертви тури взято чорного коня, то це є втратою якості; вже немає повної відповідності суворим правилам задачної композиції, тому що непожертвувана тура не беру участі у фіналі, хоча комбінацію почала саме вона. Однак замість неї одне з полів відступу атакує пішак, а головне — білі, якими грав Андерсен, самі можуть одержати мат в один хід. Але це неможливо завдяки постійним шахам, спочатку з жертвами, потім — без. І неможливо уникнути мату з боку білих.
Шість років після перемоги на лондонському турнірі, заглибившись у педагогічну роботу, ставши професором математики в університеті Бреслау, Андерсен грав тільки товариські партії — в Берліні, Лейпцигу та Бреслау. З-поміж партій, зіграних після «вічнозеленої», на найбільшу увагу заслуговує партія з Маєтом (1855). Маєт не прийняв жертви і здав уже зовсім безнадійну для нього партію, цим самим перешкодивши Андерсену провести ефектну комбінацію, яка, втім, наводиться у коментарях — чорні перебували в цугцвангу.
Підсумки Манчестерського турніру (1857) не дозволили дійти якихось висновків. Короткий турнір за участю восьми гравців проводився за кубковою системою, і Андерсен зіграв лише дві партії — переміг Гаррвіца, потім програв Йоганну Левенталю. Від серпня 1857 року до приїзду в Париж у грудні 1858 року він взагалі не грав у шахи.
Матч з Морфі Отримавши двотижневу відпустку, Андерсен приїхав до Парижа, бо стало відомо, що юний Пол Морфі прибув до Європи і перемагає найкращих майстрів Старого Світу. Американець у вересні виграв матч-парі у Гаррвіца, після чого роздав частину отриманого виграшу всім хто робив ставки, хто на це погодився, а інші гроші витратив на оплату дорожніх витрат Андерсена, про чиє бажання грати з ним Морфі знав. Чекаючи на Андерсена, Морфі проводив товариські та консультаційні (з партнером проти двох суперників) партії та партії на фору.
Матч Андерсена і Морфі проходив у готелі Breuteuil, де жив Морфі. Першу партію виграв Андерсен, друга завершилася внічию, але потім Морфі виграв п'ять партій поспіль і цим вирішив результат матчу. Матч, який складався з 11 партій, тривав тиждень; 22 і 25 грудня було зіграно по дві партії. Завершивши поєдинок, Андерсен і Морфі зіграли шість «легких» партій, домовившись застосовувати тільки королівський гамбіт. Андерсен виграв одну партію, Морфі — п'ять.
У матчі з Морфі, граючи білими, Андерсен тричі почав партію ходом 1. а3, що призвело до виникнення дебюту Андерсена, який, втім, не використовують у сучасних турнірах. Сам Андерсен пізніше назвав хід 1. а3 «божевільним».
Свою поразку від Морфі з рахунком -2 +7 =2 (як і з Гаррвіцем, Морфі грав до семи перемог) Андерсен пояснив перевагою суперника, не намагаючись пояснити її поганою формою, хворобою чи випадковістю…".
Повернення в «некороновані чемпіони» Ця поразка повернула Андерсена до активної гри. Від 1859 року він успішно провів матчі зі своїми співвітчизниками — Маєтом у Берліні (+14=2), Б. Зуле в Бреслау (+27-13=8), Дюфренем у Берліні (+4), А. Карстаньєном у Кельні (+7-3=1), Ф. Гіршфельдом у Берліні (+14-10=5).
На рівних проходила гра з молодим уродженцем Словаччини Іґнацом Колішом. Вперше Андерсен зустрівся з ним у Парижі в 1860 році і зіграв унічию (+6-6) серію «легких» партій. Повноцінний матч до чотирьох перемог пройшов через рік у Лондоні. Андерсен переміг з рахунком +4-3=2, вигравши останню вирішальну партію.