Просвітницький класицизм — умовний період в історії світової літератури, що охоплює XVIII століття (в окремих країнах кінець XVII або початок XIX століття). Цей період позначений подальшим поглибленням нерівномірності літературного процесу у світі. У Західній Європі це був досить чітко окреслений літературний період, що позначений пов'язаними між собою художніми та ідейними напрямами Просвітництва і сентименталізму. У країнах Сходу література продовжувала мати риси попередніх епох, що випливали ще з середньовіччя.

Літератури Заходу

Естетика

Стильовий злам

У літературі 18 століття відбувається серйозний стильовий злам. Практика універсальних стильових систем залишається у минулому. Мистецтво, насамперед література, стають окремою сферою культурного життя і вже не виражають сукупні культурно-історичні прагнення своєї доби. Естетичні системи втрачають значення всезагальності. Розходяться шляхи різних видів мистецтва: літератури і театру, театру і музики. Поет більше не використовує спільний стильовий запас доби, він створює власну систему стилю і підпорядковує її своєму особистому задуму.

Національний характер літератур

У кожній країні література мала яскраво виражений національний характер у залежності від своєрідності історичного Прокляті комісії рис і традицій. Хоча для всієї епохи були характерні деякі спільні риси, виражені у явищі Просвітництва та течії сентименталізму.

Просвітницька естетика

Просвітителі підпорядкували свою творчість завданню перебудови суспільства. Головним принципом просвітницької естетики стало утвердження виховної ролі мистецтва, демократичної ідейності. Використавши вчення Аристотеля про мистецтво, просвітителі заклали теоретичні основи реалізму, що розвинувся вже у мистецтві 19 століття.

Твори просвітителів вирізняє концептуальність, вони глибоко філософічні. У ряді випадків це своєрідні белетризовані філософські трактати. Звідси і певна раціоналістичність творчості просвітителів. Вони створили жанри публіцистичного філософсько-політичного роману, морально-політичної драми і гротескно-комедійного памфлету. При цьому широко використовували літературні форми старих майстрів: памфлети Лукіана, філософську поему Лукреція, сатиричну літературу Ренесансу: твори Еразма Роттердамського, Франсуа Рабле, Томаса Мора, котрих вони вважали своїми ідейними попередниками.

Сентименталізм

Сентименталізм — явище складне і сповнене протиріч. Як ідейний і художній напрям він не тотожний Просвітництву у цілому, але в той же час тісно пов'язаний з останнім. У ряді випадків він був кризою Просвітництва (Англія), в інших майже повністю злився з просвітницькою літературою (Франція, Німеччина).

Герой

У європейській літературі герой був новою людиною доби руйнації феодального суспільства, зображеною то в буднях реального побуту, як Том Джонс, Фігаро, Луїза Міллер, то у певній відстороненості від цих буднів, або навіть в узагальнено-філософському плані (Робінзон Крузо, Натан Мудрий, Прометей, Фауст).

Просвітники ввели у літературу героя-простолюдина як позитивний образ. Почали оспівувати його працю, мораль, співчутливо зображати його страждання. При цьому часто критикувались панівні стани, у літературу вводився критичний елемент, що окрім художнього мав і політичне значення. Просвітницький герой — діяльний, впевнений у собі.

Сентименталізм докорінно відрізнявся від класицизму, і частково випливав з Просвітництва. Якщо класицисти оповідали про видатних людей, видатні події та видатні пристрасті, то сентименталісти звернулись до людей простих, пригноблених, слабких. У їхніх героях немає нічого особливого. Страждання їх не дивують і не вражають, зате зворушують. Замість піднесеного і величного, що було у класицистів, сентименталісти принесли у літературу зворушливе. Сентименталізм був також і реакцією на Просвітництво, з його часто надмірною раціоналізацією сюжетів і персонажів. Хоч саме з Просвітництва випливала увага до звичайних людей.

Природа

Класицисти природи не помічали, натомість у творах сентименталістів природа зайняла важливе місце. Споглядання її, мирне спілкування з нею простих, незлобивих людей — ось ідеал сентименталістів.

Західноєвропейська література

У західноєвропейській літературі просвітницькі тенденції спочатку зародилися в Англії на початку 1700-х років, досягли своєї вершини у середині століття у Франції і перейшли в нову якість наприкінці століття в Німеччині. У літературі виділяється три основні ідейно-стильові напрями:

Література просвітницького раціоналізму, що найбільшою мірою відбила просвітницькі ідеї. Література сентименталізму, до якого також відносять літературу штюрмерства в Німеччині. Література веймарських класиків у Німеччині (Шиллер, Гете).

У західноєвропейській літературі цього періоду виділяють такі етапи:

Література просвітницького раціоналізму в Англії Даніель Дефо (1661-1731) Джонатан Свіфт (1667-1745) Література просвітницького раціоналізму у Франції Монтеск'є (1689-1755) Вольтер (1694-1778) Дені Дідро (1713-1784) Бомарше (1732-1799) Література сентименталізму в Англії Семюел Річардсон (1689-1761) Генрі Філдінг (1707-1757) Лоренс Стерн (1713-1768) Едуард Юнг (1683-1765) Роберт Бернс (1759-1796) Література сентименталізму у Франції Жан-Жак Руссо (1712-1778) Луї-Себастьян Мерсьє (1740-1814) Жан-Анрі Бернарден де Сен-П'єр (1737-1814) Ніколя Ретіф де ля Бретон (1734-1806) Маркіз де Сад (1740-1814) Веймарська класика Готгольд Ефраїм Лессінг (1729-1781) (предтеча) Штюрмерство (предтеча) Фрідріх Шиллер (1759-1805) Йоганн Вольфганг Гете (1749-1832)

Східноєвропейська література

У 18 столітті активно розвивається культура східної Європи. В Україні 18 століття позначене літературою бароко та класицизму, зароджується українська літературна мова. Реформи Петра І зближують з Заходом Росію, сприяють появі російської світської національної культури. У 1730-1760-х в Росії домінує класицизм, а з 1770-х на арену виходить сентименталізм (Карамзін, Радіщев), розвивається сатира (Фонвізін, Крилов). у Польщі на початку століття завершується період так званого сарматського бароко, а вже в другій половині 18 століття формується новий тип культури під впливом просвітницьких ідей. Розвиваються нові жанри, формуються нові літературні напрямки, провідне місце посідає просвітницький класицизм (І. Красицький). У різних сатиричних жанрах польські сатирики (А. Нарушевич, С. Трембецький, Т. Венгерський) викривають сарматсько-шляхетські звичаї і смаки, а також противників суспільних реформ.

В інших слов'янських землях, у Греції та Угорщині визначальною була ідея національного Відродження, особливо на землях, що перебували під владою турків. Лише в Угорщині та наприкінці століття у Греції можна говорити про включення в загальноєвропейський літературний процес. У Чехії, Молдавії, Валахії, Трансильванії та Болгарії література і тип письменника були специфічні. До складу цих літератур входили історичні твори, хроніки, коментарі, біографії. Багато значних письменників — представники духовенства, а нові світські жанри нерідко виростають з традиційних жанрів духовної літератури («Історія словеноболгарська» Паїсія Хілендарського). Автори цих творів переслідують просвітницьку мету, але у звичайному значенні слова — відкриття читачам знань, розширення їхнього культурного і суспільного світогляду.

Літератури Балтійських країн

Розвиток балтійських літератур гальмувався іноземним пануванням — німецьких та данських феодалів. На національних мовах побутують твори фольклору та публікуються книги переважно релігійного змісту, а також календарі. Наприкінці століття у Балтію проникають ідеї європейського Просвітництва. Характерно, однак, що першу антикріпосницьку книгу про латиських селян написав німецький письменник (Г. Меркель «Латиші», 1797). У Литві, що входила до складу Польщі, створювались твори польською мовою, що певною мірою відобразили просвітницьку думку, характерну для польської літератури другої половини століття. Разом з тим у 18 столітті, раніше ніж в інших балтійських народів, у Литві розпочався процес формування національної літератури, що відмічений наприкінці столітті створення твору європейського масштабу — поеми «Пори року» К. Донелайтіса, основоположника литовської літературної мови. Донелайтіс створив національний за змістом твір, де не лише узагальнив досвід європейської описової поезії, а й дотримувався найкращих демократичних тенденцій літератури європейського Просвітництва.

Американські літератури

В Північній та Південній Америці розвиток просвітницької думки взаємодіє з європейським, але також органічно пов'язано з визвольним рухом проти англійського (утворення США) та португальського (у Бразилії) колоніального панування. Відбувається важливий процес становлення національних культур континенту. Головні досягнення американської літератури цього періоду пов'язані з просвітницькою публіцистикою, найзначнішими представниками якої були:

Томас Джефферсон (1743-1826) Бенджамін Франклін (1706-1790) Томас Пейн (1737-1809)

Літератури Сходу

Майже всі країни Сходу у 18 столітті перебували на стадії Пізнього Середньовіччя. При загальному контрасті між Заходом і Сходом слід відмітити і нерівномірність у розвитку різних країн Сходу.

Близький і Середній Схід, Південна і Південно-Східна Азія

Найміцніше утримувався середньовічний лад у країнах Південної та Південно-Східної Азії, у країнах Близького Сходу (за винятком Османської імперії), а також у країнах Середньої Азії. Катастрофічний вплив на долі багатьох народів та культур мали спустошливі війни 18 століття. Окремі поетичні рядки, що збереглись відтоді, сповнені трагізму. «Біди Грузії» — називалась поема грузинського поета Д. Гурамішвілі, котрий ледь врятувався після вторгнення турків. Безперестанні війні і загальний занепад лякали своєю безвихіддю. Туркменський поет Махтумкулі сумує через невлаштованість світу, його трагічне світовідчуття споріднене з поезією німецького бароко періоду спустошливої Тридцятирічної війни. На загальному фоні епігонської поезії періодично з'являються поети першої величини — Саят-Нова у Вірменії, Далай-Лама IV у Тибеті. Продовжується колонізація європейцями країн Азії та Африки, що стикає дві різні культури. Перед лицем вторгнення іноземців дотримання традицій, звернення до древніх пластів культури у країнах Південно-Східної Азії стає однією з форм самозахисту.

В арабських народів, в Ірані, Індії, що пережили пору розквіту літератури кілька століть тому, у 18, як і у 17 столітті, література живе пам'яттю про добу великих поетів і постійно повертається до традиційних мотивів. Ця література не лише не досягає попередніх масштабів, а й нерідко вироджується у просто повторення відомих сюжетних ситуацій, тем та образів. Середньовічна традиція відбивається у панівній ролі поезії. Одне з характерних явищ епохи — популярність у певних колах витонченої, ускладненої за формою поезії. Поети перськомовної частини Індії, Ірану, Середньої Азії, Афганістану багато в чому дотримуються традицій поета 17 століття Беділя, що писав на фарсі. У літературі на фарсі виник цілий напрям, названий його іменем (бедилізм) — філософська (суфійська) поезія складної форми. Схожі явища спостерігаються і в поезії інших народів (ріті-кав'я на гінді, «яванське відродження» на Яві, поезія «хитромудрих строф» в Бірмі тощо). Цю поезію іноді порівнюють з преціозною поезією на Заході, з маринізмом і гонгоризмом. Ускладненість стилю, що охопила поезію, викликала протилежне прагнення протиставити їй ясність та простоту. Звідси — звернення до поетики фольклору та класицистичних традицій. Так, в Ірані виникає поезія «повернення» до художнього досвіду поетів домонгольської доби.