Лісабо́нський до́гові́р (спочатку відомий як До́гові́р про реформува́ння) — сучасна базова угода щодо принципів функціонування Європейського Союзу. Офіційно іменується Лісабонський договір про внесення змін в Договір про Європейський Союз й Договір про заснування Європейської Спільноти (). Офіційне підписання Лісабонського договору відбулося 13 грудня 2007 року, після чого документ підлягав ратифікації національними парламентами 27 держав Європейського Союзу. Станом на 13 листопада 2009 року Договір затвердили всі 27 держав. Договір набрав чинності 1 грудня 2009 року.
Лісабонський договір був покликаний замінити проєкт Конституції Європи, прийняття якої практично провалилося. Угода містить зміни, що включали перехід від одностайности до голосування кваліфікованою більшістю принаймні в 45 сферах політики в Раді міністрів, зміни розрахунку такої більшости на нову , більш потужний Європейський парламент, який формує двопалатний законодавчий орган поряд з Радою міністрів за звичайною законодавчою процедурою, консолідовану правосуб'єктність Європейського Союзу і створення посади Президента Європейської Ради та Високого представник Європейського Союзу із закордонних справ і політики безпеки. Договір також зробив Білль про права Союзу, Хартію основних прав, юридично обов’язковою. Уперше договір надав державам-членам чітке юридичне право вийти з Європейського Союзу і прописав процедуру, за якою це можна зробити.
Заявленою метою договору було «завершити процес, розпочатий Амстердамським договором (1997) і Ніццьким договором (2001) з метою підвищення ефективности та демократичної легітимности Європейського Союзу та покращення узгоджености його дій».Quoted from the Treaty Preamble Противники Лісабонського договору, такі як колишній член Європейського парламенту (ЄП) від Данії Єнс-Петер Бонде, стверджували, що він централізує Європейський Союз і послабить демократію через «переміщення влади» від національних електоратів. Прихильники стверджують, що це привносить більше стримувань і противаг у систему ЄС, з більшими повноваженнями для Європейського парламенту та новою роллю для національних парламентів.
Переговори про зміну інституцій ЄС почалися в 2001 році, у результаті чого спочатку був запропонований Договір про створення Конституції для Європи, який мав би скасувати існуючі європейські договори та замінити їх «Конституцією». Незважаючи на ратифікацію більшістю держав-членів, від цього відмовилися після того, як його відхилили 55% виборців Франції 29 травня 2005 року, а потім 61% виборців Нідерландів 1 червня 2005 року. Після «періоду роздумів» держави-члени замість цього погодилися зберегти існуючі договори та внести до них поправки, щоб ввести в закон низку реформ, які були передбачені в Конституції. У 2007 році в Лісабоні був складений і підписаний договір про внесення змін до реформаційного договору. Спочатку передбачалося, що він буде ратифікований усіма державами-членами до кінця 2008 року. Цей графік провалився, насамперед через ірландськими виборцями, рішення, яке було скасовано на в жовтні 2009 року після того, як Ірландія зробила ряд поступок, пов’язаних з договором.
Історія
Передумови
Необхідність перегляду конституційних рамок Європейського Союзу, особливо у світлі вступу десяти нових держав-членів у 2004 році, була підкреслена в декларації, доданій до Ніццького договору в 2001 році. Ніццький договір проклав шлях до подальшого розширення ЄС шляхом реформування процедур голосування. Лакенська декларація від грудня 2001 року зобов’язала ЄС покращувати демократію, прозорість та ефективність, а також встановила процес, за допомогою якого може бути створена Конституція, спрямована на досягнення цих цілей. Було створено Європейський конвент під головуванням колишнього президента Франції Валері Жискар д'Естена, якому було поставлено завдання якомога ширше проводити консультації по всій Європі з метою розробки першого проєкту Конституції. Остаточний текст запропонованої Конституції було узгоджено на саміті 18–19 червня 2004 року під головуванням Ірландії.
До Лісабонського договору в Європейському Союзі не було жодного чіткого закону про регулювання іноземних інвестицій.
Конституція, погоджена главами урядів 25 держав-членів, була підписана на церемонії в Римі 29 жовтня 2004 року. Однак перш ніж набути чинности, її повинні були ратифікувати всі держави-члени. Ратифікація мала різні форми в кожній країні, залежно від традицій, конституційних домовленостей і політичних процесів кожної держави. У 2005 році на референдумах у Франції та Нідерландах Європейська Конституція була відхилена. Хоча більшість держав-членів уже ратифікували Європейську Конституцію (здебільшого через парламентську ратифікацію, хоча Іспанія та Люксембург провели референдуми), через вимогу одностайності для внесення змін до договорів ЄС стало зрозуміло, що вона не може вступити в силу. Це призвело до «періоду роздумів» і політичного кінця запропонованої Європейської Конституції.
Новий поштовх
У 2007 році Німеччина прийняла ротаційне головування в ЄС і оголосила період роздумів завершеним. До березня, до 50-ї річниці Римських договорів, Берлінська декларація була прийнята всіма державами-членами. Ця декларація окреслила намір усіх держав-членів узгодити новий договір до парламентських виборів 2009 року, тобто ратифікувати договір до середини 2009 року.
Ще до Берлінської декларації Група Амато (офіційно Комітет дій за європейську демократію, ACED)група європейських політиків за підтримки Комісії Баррозу з двома представниками в групі неофіційно працювала над переписуванням Договору про створення Конституції для Європи. 4 червня 2007 року група опублікувала свій текст французькою мовою – скорочено з 63 000 слів у 448 статтях Договору про створення Конституції для Європи до 12 800 слів у 70 статтях. У Берлінській декларації лідери ЄС неофіційно встановили новий графік для нового договору:
21–23 червня 2007 р.: засідання Європейської Ради в Брюсселі, мандат Міжурядової конференції (МУК) 23 липня 2007: МУК у Лісабоні, текст Договору про реформу; 7–8 вересня 2007: зустріч міністрів закордонних справ; 18–19 жовтня 2007: Європейська рада в Лісабоні, остаточна угода щодо Договору про реформу; 13 грудня 2007: Підписання в Лісабоні; 1 січня 2009: запланована дата набрання чинности.
Складання проєкту
Європейська рада в червні 2007 року 21 червня 2007 року Європейська рада глав держав і урядів зібралася в Брюсселі, щоб узгодити основу нового договору, який замінить відхилену Конституцію. Зустріч відбулася під час головування Німеччини в ЄС, а канцлерка Ангела Меркель очолила переговори як чинний президент Європейської ради. Після вирішення інших питань, таких як ухвалення рішення про приєднання Кіпру та Мальти до єврозони, переговори щодо Договору перейшли до ранку 23 червня 2007 року. Як повідомляється, найскладнішою частиною переговорів було наполягання Польщі на квадратному голосуванні в Раді міністрів .
Члени Європейського круглого столу промисловців (ERT) зробили внесок у підготовку Лісабонської програми, яка мала на меті зробити Європу «найбільш конкурентоспроможною та динамічною економікою світу, заснованою на знаннях» до 2010 року. Але виконання Порядку денного було менш вражаючим, ніж заяви, зроблені під час його ухвалення Європейською Радою в березні 2000 року. Члени ERT постійно наголошували на необхідності кращої роботи національних урядів щодо досягнення Лісабонських цілей у визначені терміни, які інакше ризикували б залишитися поза межами розуміння Європи. У наступні роки ERT регулярно брав участь у дебатах про те, як забезпечити кращу реалізацію Лісабонської програми в усіх державах-членах ЄС, включно зі способами сприяння інноваціям і досягнення більших галузевих інвестицій у дослідження та розробки в Європі.
Було досягнуто згоди щодо 16-сторінкового мандату для міжурядової конференції, яка пропонувала видалити значну частину конституційної термінології та багатьох символів зі старого тексту Європейської конституції. Крім того, було погоджено рекомендувати МУК внести зміни до положень старої Європейської конституції в певних ключових аспектах (таких як голосування чи зовнішня політика). Через тиск Сполученого Королівства та Польщі було також вирішено додати протокол до Хартії основних прав Європейського Союзу (з уточненням, що він не розширює права судів скасовувати національне законодавство Британії чи Польщі). Серед конкретних змін були більша можливість відмовитися від участі в певних сферах законодавства та те, що запропонована нова система голосування, яка є частиною Європейської Конституції, не використовуватиметься до 2014 року (див. Положення нижче).
На червневому засіданні також з’явилася назва «Договір про реформи», остаточно пояснюючи, що конституційний підхід було залишено. Технічно було домовлено, що Договір про реформу внесе зміни як до Договір про Європейський Союз (TEU), так і до Договір про заснування Європейської Спільноти (TEC), щоб включити більшість положень Європейської Конституції, але не об’єднувати їх в один документ. Було також погоджено перейменувати договір про заснування Європейського Спільноти, який є основною функціональною угодою, що включає більшість основних положень європейського первинного права, на «Договір про функціонування Європейського Союзу». Крім того, було погоджено, що на відміну від Європейської конституції, де хартія є частиною документа, буде лише посилання на Хартію основних прав Європейського Союзу, щоб зробити цей текст юридично обов’язковим. Після ради Польща заявила, що хотіла б знову обговорити деякі сфери. У червні польський прем’єр-міністр неоднозначно заявив, що Польща мала б значно більше населення, якби не Друга світова війна. Інша проблема полягала в тому, що прем'єр-міністр Нідерландів Ян-Пітер Балкененде домігся посилення ролі національних парламентів у процесі прийняття рішень в ЄС, оскільки він заявив, що це не підлягає обговоренню в угоді з Нідерландами.
Міжурядова конференція (2007) Португалія чинила тиск і підтримувала Німеччину, щоб вона досягла згоди щодо мандату на Міжурядову конференцію (МУК) під її головуванням. Після червневих переговорів і остаточного врегулювання 16-сторінкової основи для нового Договору про реформування 23 липня 2007 року розпочалася Міжурядова конференція з фактичного написання нового договору. МУК відкрився після короткої церемонії. Президентство Португалії представило 145-сторінковий документ (з додатковими 132 сторінками 12 протоколів і 51 декларації) під назвою «Проєкт договору про внесення змін до Договору про Європейський Союз і Договору про заснування Європейської Спільноти» та оприлюднило його на вебсайті Ради міністрів як відправна точка для процесу складання.
Крім представників уряду та вчених-юристів від кожної держави-члена, Європейський парламент направив трьох представників. Це були консерватор Елмар Брок, соціал-демократ Енріке Барон Креспо та ліберал Ендрю Дафф.
Перед відкриттям МУК польський уряд висловив бажання переглянути червневу угоду, зокрема щодо системи голосування, але поступився під політичним тиском більшості інших держав-членів через бажання не виглядати єдиним порушником переговорів.
Європейська рада в жовтні 2007 року Жовтневе засідання Європейської ради, очолюване прем’єр-міністром Португалії, а тоді чинним президентом Європейської ради Жозе Сократешом, складалося з юридичних експертів з усіх держав-членів, які ретельно вивчали остаточні проєкти Договору. Під час ради стало зрозуміло, що Договір про реформування буде називатися «Лісабонський договір», оскільки його підписання відбудеться в Лісабоні — Португалія, яка на той час головувала в Раді Європейського Союзу.