Талідомід () — снодійний та седативний лікарський засіб, імуномодулятор, що став широко відомим через свою тератогенність (токсичну дію на плід). З 1956 по 1962 рік у низці країн світу, за різними оцінками, народилися від 8000 до 12 000 дітей із вродженими вадами розвитку, зумовленими тим, що їхні матері вживали препарати талідоміду під час вагітності. Талідомідова трагедія змусила багато країн переглянути наявні підходи до ліцензування лікарських засобів, посиливши вимоги до ліцензованих препаратів.
Наразі талідомід застосовують для лікування множинної мієломи та інших тяжких онкозахворювань. Він був схвалений FDA для лікування прокази, проте Всесвітня організація охорони здоров'я не рекомендує використовувати його з цією метою через ризик зловживань.
Історія
Розробка і поява на ринку В 1954 році німецька фармацевтична компанія Chemie Grünenthal проводила дослідження з метою розробити недорогий спосіб виробництва антибіотиків з пептидів. У ході досліджень працівниками компанії був отриманий препарат, названий ними талідомід (thalidomide), після чого почалися вивчення його властивостей для визначення сфери його застосування.
Спочатку талідомід передбачалося використовувати як протисудомний засіб, однак перші досліди на тваринах показали, що подібних властивостей новий препарат не має. Однак було виявлено, що передозування препарату не вбивало піддослідних тварин, що дало підставу вважати препарат нешкідливим.
В 1955 році Chemie Grünenthal неофіційно вислала безкоштовні зразки препарату різним лікарям у Німеччині і Швейцарії.
Люди, що приймали препарат, відзначили, що, хоч він і не проявляє протисудомних властивостей, він має заспокійливий та снодійний ефект. Люди, що приймали препарат, розповідали, що вони мали глибокий «природний» сон, що тривав всю ніч./ 404 The Schizophrenic Career of a «Monster Drug»
Дія препарату вразила багатьох терапевтів, безпечний заспокійливий і снодійний засіб виділявся на тлі існуючих снодійних препаратів. Безпека передозування (випадкового або при спробі суїциду) препарату особливо відзначалася надалі при просуванні цього продукту на ринку.
Попри те, що препарат мав на людей подібний вплив, для його ліцензування необхідно було показати ефективність його дії. Однак, на тварин препарат седативного впливу не чинив, тому представникам компанії Chemie Grünenthal для демонстрації довелося виготовити особливу клітку, яка служила для вимірювання найменших рухів піддослідних тварин. Таким чином представники Chemie Grünenthal зуміли переконати комісію, що, попри те, що миші після прийому препарату не спали, їхні рухи сповільнювалися більшою мірою, ніж у тварин, яким ввели інші седативні засоби. Основний акцент при демонстрації представники компанії робили на те, що препарат абсолютно безпечний, що і дозволило отримати ліцензію на виробництво і розповсюдження препарату.
В 1957 році препарат був офіційно випущений у продаж в Німеччині під назвою Contergan, у квітні 1958 року у Великій Британії його випустила фірма Distillers Company під назвою Distaval. Крім того, талідомід постачався на ринок у складі лікарських засобів для найрізноманітніших випадків, наприклад, Asmaval — проти астми, Tensival — проти підвищеного кров'яного тиску, Valgraine — проти мігрені. Всього талідомід надійшов у продаж в 46 країнах Європи, Азії, Африки, Південної Америки, де він випускався під 37 різними назвами. Ніяких додаткових незалежних досліджень препарату в жодній країні не проводилося.
У серпні 1958 року від компанії Grünenthal комусь надійшов лист, в якому зазначалося, що «талідомід — найкращі ліки для вагітних і годуючих матерів». Цей пункт майже відразу ж був відображений в рекламі засобу у Великій Британії компанією Distiller, попри те, що дослідження впливу препарату на плід не проводилися ні німецькою компанією Grünenthal, ні англійської Distiller. Талідомід став успішно застосовуватися для усунення неприємних симптомів, пов'язаних з вагітністю, таких, як безсоння, неспокій та ранкова нудота.Справа «Санді Таймс» (The Sunday Times) проти Сполученого Королівства
1959 року компанія Grünenthal почала отримувати листи з повідомленнями про периферичний неврит та інші побічні ефекти від застосування препарату. З'явилися думки про те, що препарат слід продавати тільки за призначенням лікаря. Попри це, талідомід продовжував тримати лідерські позиції з продажу та у деяких країнах відставав за рівнем продажів тільки від аспірину. Політика компанії полягала в запереченні зв'язку препарату Contergan з периферичним невритом і Grünenthal завзято опиралася спробам обмежити продаж препарату.
8 вересня 1960 року в США Richardson-Merrell Company представила талідомід на розгляд Управління контролю якості продуктів і ліків США під назвою Kevadon. Американські закони того часу для ліцензування лікарського препарату вимагали тільки безпеки його застосування. Ці ж закони допускали клінічне пробне застосування лікарського препарату до його ліцензування, що дозволило компанії Richardson-Merrell поширити більш ніж 2,5 млн таблеток 20 тисячам пацієнтів за допомогою 1267 терапевтів. Препарат був схвалений більшістю лікарів, які визнали його безпечним і корисним, що вони відобразили у своїх звітах. Однак доктор Френсіс О. Келсі, призначена FDA для контролю над ліцензуванням препарату, виявилася не вражена результатами цього тесту. Одним з основних факторів, що вплинули на рішення Келсі, було те, що компанія Richardson-Merrell знала про ризик розвитку невритів, але змовчала про це у рапорті для FDA. Френсіс О. Келсі, попри серйозний тиск з боку Richardson-Merrell, не схвалила препарат Kevadon, і він не надійшов на ринок США.
У 1961 році талідомід став найбільш продаваним седативним засобом у Німеччині.
Трагедія 25 грудня 1956 року в місті Штольберг в сім'ї співробітника Chemie Grünenthal народилася дочка без вух. Цей співробітник давав своїй вагітній дружині ще не випущений офіційно талідомід, який він взяв на роботі. У той час зв'язки між прийомом препарату і вадами розвитку плоду ніхто не вбачав, поява дітей з вродженими фізичними дефектами неодноразово спостерігалася і раніше. Однак після надходження талідоміду на ринок число народжуваних дітей з вродженими каліцтвами різко зросло. В 1961 році німецький лікар-педіатр Ганс-Рудольф Відеманн () звернув увагу громадськості на цю проблему, давши їй характеристику епідемії.
Наприкінці 1961 року, майже в один час, професор Ленц () у Німеччині і доктор Макбрайд () в Австралії виявили зв'язок між зростанням числа вроджених вад у новонароджених і тим фактом, що матері цих дітей приймали талідомід на ранніх термінах вагітності.
16 листопада 1961 року Ленц телефоном повідомив про свої підозри в компанію Chemie Grünenthal. 18 листопада в газеті Welt am Sonntag було опубліковано його лист, в якому він описав понад 150 випадків вроджених вад у новонароджених і пов'язав їх з прийомом матерями талідоміду на ранніх стадіях. 26 листопада під тиском преси та німецької влади компанія Chemie Grünenthal почала відкликати талідомід з ринку Німеччини, повідомивши про це Richardson-Merrell, продукція якої встигла поширитися на території Південної Америки. При цьому компанія Chemie Grünenthal продовжувала заперечувати зв'язок епідемії з її препаратом.
2 грудня Distillers оголосила про відкликання препарату з ринків у відкритому листі, опублікованому в англійських журналах The Lancet і British Medical Journal.
У грудні 1961 року в журналі The Lancet було опубліковано лист Вільяма Макбрайда, в якому він також описав свої спостереження щодо зв'язку талідоміду з вродженими вадами у немовлят. Після цього препарат почали прибирати з прилавків в інших країнах. Підтвердження словам Ленца і Макбрайда стали надходити з різних країн, ситуація набула широкого розголосу в газетах, по радіо і на телебаченні, однак, попри це, препарат був доступний для покупки в деяких аптеках і через пів року після перших повідомлень. В Італії та Японії препарат продавався і через дев'ять місяців після розголосу.
На початку 1962 року Ленц зробив припущення, що починаючи з 1959 року в Західній Німеччині народилося близько двох-трьох тисяч дітей-жертв талідомідуLenz W. Thalidomide and congenital abnormalities. Lancet 1962; 1: 45.. Всього, за різними оцінками, в результаті застосування талідоміду близько 40 000 людей отримали периферичний неврит, від 8000 до 12 000 новонароджених народилися з фізичними каліцтвами, з них лише близько 5000 не загинули в ранньому віці, залишившись інвалідами на все життя.
Судовий розгляд
Німеччина Наприкінці 1961 року в прокуратуру Ахену почали надходити перші звинувачення на адресу Chemie Grünenthal, і тільки у 1968 році були остаточно підготовлені матеріали справи на 972 сторінках. 27 травня 1968 року почався судовий процес, відповідачами в якому були сім представників компанії Chemie Grünenthal, які звинувачувалися в тому, що допустили на ринок небезпечний медичний препарат, який не пройшов належної перевірки і призвів до тілесних збитків у значної кількості дітей. Також компанія звинувачувалася в тому, що не тільки не відреагувала належним чином на негативні відгуки про препарат, а й докладала зусиль до замовчування цієї інформації.
18 грудня 1970 року відбулося останнє засідання суду у цій справі, на якому було прийнято рішення про закриття справи у зв'язку із запропонованим 10 квітня 1970 року компанією Chemie Grünenthal зобов'язанням виплатити компенсацію в 100 млн німецьких марок дітям, постраждалим від дії талідоміду. Суд постановив, що, враховуючи всю систему виробництва і розповсюдження лікарських препаратів, подібне могло статися з будь-якою фармацевтичною компанією, і першочерговим завданням є зміна існуючої системи, а не звалювання провини за трагедію на кількох людей.
17 грудня 1971 року Міністерство охорони здоров'я Німеччини заснувало фонд Hilfswerk für behinderte Kinder, у завдання якого входила виплата компенсацій постраждалим від дії талідоміду. Виплати почалися в 1972 році. Спочатку вони були досить малі — близько 10 тисяч німецьких марок, проте пізніше вони збільшилися, досягнувши розміру 100—180 тисяч німецьких марок. Розмір виплати конкретній дитині залежав від ступеня завданого препаратом збитку. Щомісячні виплати на дитину становили 100—450 німецьких марок, пізніше сума щомісячного платежу перераховувалася і збільшувалася кілька разів (в 1976, 1977, 1980 і 1991 роках). Всього до початку 1992 року як компенсацію з фонду було виплачено близько 538 млн німецьких марок, компенсацію отримали 2866 людей. Ці виплати, на відміну від виплат Chemie Grünenthal, стосувалися лише жителів Німеччини.
Велика Британія У період з 1962 по 1966 рік 70 батьків та опікунів дітей, постраждалих від талідоміду, подали позови проти Distillers зі звинуваченнями в недбалості і висунули вимоги про відшкодування збитку. Крім того, було подано низку позовів від людей, які стверджували, що отримали периферичний неврит, який є побічним ефектом від дії талідоміду. Компанія почала переговори з метою вирішити питання за позовними заявами без доведення справ до суду. В 1968 році було врегульовано, зокрема, 65 справ з 70, що стосуються дітей. Батькам або опікунам дітей пропонувалося відкликати позов про недбалість в обмін на отримання 40 % від суми, яку вони могли отримати в разі успішного завершення судового процесу. Таким чином, в 1968 році було відкликано 58 позовів, за які компанія виплатила один мільйон фунтів стерлінгів.
Після того, як суд дозволив подачу позовів по цій справі, в тому числі і після закінчення обумовленого законодавством трирічного терміну, почали надходити нові позови, з яких до 1971 року неврегульованими залишилося 389. За всіма цими позовами компанія Distillers намагалася домовитися з позивачами, не доводячи справу до суду. Крім того, було створено два списки позивачів: список X — ті, хто міг довести, що є жертвою талідоміду, і список Y — ті, хто не зміг привести переконливих доказів.