Англійське королівство (англо-нормандська: Realme d'Engleterre, , , , ) — держава в південній та центральній частині острова Велика Британія, що була утворена в 927 році шляхом об'єднання різних англосаксонських королівств та існувала до 1 травня 1707 року, коли Англійське королівство об'єдналося з Шотландським з утворенням Королівства Великої Британії, а з 1800 року стало складовою Сполученого Королівства. Англійське королівство було однією з наймогутніших держав Європи Середньовіччя та колоніального Раннього нового періоду.
12 липня 927 року король Етельстан (правив у 927—939 рр.), підкорив останнє незалежне англосаксонське королівство і став королем єдиного Англійського королівства. У 1016 році королівство стало частиною Північноморської імперії Канута Великого — особистої унії між Англією та Данією і Норвегією. Нормандське завоювання Англійського королівства в 1066 році призвело до перенесення англійської столиці та головної королівської резиденції з англосаксонської столиці у Вінчестері до Вестмінстера, а сусіднє Лондонське Сіті швидко перетворилось на головний і найбільший комерційний центр АнгліїLondon, 800—1216: The Shaping of a City, «…rivalry between City and government, between a commercial capital in the City and the political capital of quite a different empire in Westminster.», accessed November 2013..
Історію Англійського королівства від нормандського завоювання 1066 року умовно розділяють на періоди, названі на честь послідовних правлячих династій: Нормандський (1066—1154 роки), Плантагенетів (1154—1485 роки), Тюдорів (1485—1603 роки) і Стюартів (1603—1707 роки), перерваний міжкоролів'ям 1649—1660 років. З династичної точки зору усі англійські монархи після 1066 року безумовно могли претендувати на своє нормандське походження: окремість Плантагенетів є лише умовною, оскільки на той час анжуйські королі стали «більш англійськими за своєю природою»; династії Ланкастерів і Йорків є молодшими гілками Плантагенетів, династія Тюдорів стверджувала, що походить від Едуарда III через Джона Бофорта, а Яків I з дому Стюартів стверджував про походження від Генріха VII через Маргариту Тюдор.
Завершення завоювання Уельсу Едуардом I у 1284 році поставило під контроль англійської корони також і Уельс. Едуард III (правління 1327—1377) перетворив Англійське королівство в одну з наймогутніших військових держав Європи; під час його правління також відбулися життєво важливі зміни в законодавстві та уряді, зокрема еволюція англійського парламенту. З 1340-х років королі Англії претендували на корону Французького королівства, але після Столітньої війни та початку внутрішньої Війни троянд у 1455 році англійці більше не мали можливості відстоювати свої французькі претензії та втратили свої землі на континенті, крім Кале. Після потрясінь Війни троянд, династія Тюдорів правила під час Англійського ренесансу і знову поширила англійську владу за межі власне Англії, досягнувши повного союзу Англії та князівства Уельс у 1542 році. Генріх VIII очолив англійську Реформацію, а його донька Єлизавета I (правила в 1558—1603) утвердила Англію як велику державу та заклала основи Британської імперії, претендуючи на володіння в Новому світі.
Резиденцією королівської династії спершу був Вінчестер у Гемпширі, але з початку XII століття столицею фактично став Лондон.
Монарх Сполученого Королівства, король Чарльз III, є правонаступником королів та Англійського королівства. Титул короля (королеви) Англії формально втратив своє значення з 1707 року, але фактично вживається досі.
Назва Британські англосакси називали себе англами (Engle або Angelcynn), від власної назви англів. Відповідно, свою землю вони назвали Engla land, що означає «земля англів». Етельвард латинізував Anglia, від оригінальної назви півострова Ангельн (Anglia vetus) на Данському перешийку, історичної батьківщини англів (яких Беда Преподобний називав Angulus)Stephen Harris, Race and Ethnicity in Anglo-Saxon Literature, Studies in Medieval History and Culture, Routledge, 2004, 139f.. Назва Engla land стала Англією (Engle-land, Engelond) в результаті гаплології в середньоанглійський періодA. L. Mayhew and Walter W. Skeat, A Concise Dictionary of Middle English From A.D. 1150 To 1580 (1888). Латинською — Anglia або Anglorum terra, давньофранцузькою та англо-нормандською — Engleterre" Anglia " (par L. Favre, 1883—1887), dans du Cange, et al., Glossarium mediae et infimae latinitatis, éd.. У XIV столітті слово «Англія» також використовувалося для позначення всього острова Великобританія.
Стандартним титулом для монархів від Етельстана до Іоанна Безземельного був («Король англів»). Данець Канут Великий першим назвав себе не королем англів, а «королем Англії» (Rex Anglie). У нормандський період стандартним залишалось використання титулу , з періодичним вживанням Rex Anglie. Починаючи з правління Іоанна Безземельного, усі інші титули були скасовані на користь або . У 1604 році Яків I, який за рік до цього успадкував англійський престол, прийняв титул (тепер зазвичай перекладається англійською, а не латиницею) король Великобританії. Однак англійський і шотландський парламенти не визнавали цього титулу до Актів Союзу 1707 року.
Історія
Англосаксонська Англія
Англійське королівство виникло в результаті поступового об'єднання ранньосередньовічних англосаксонських королівств, відомих як Гептархія (сім королівств): Східна Англія, Мерсія, Нортумбрія, Кент, Ессекс, Сассекс і Вессекс. Вторгнення вікінгів у IX столітті порушили баланс сил між англійськими королівствами та місцевий англосаксонський уклад загалом. Англійські землі були об'єднані в X столітті під час відвоювання, яке завершив король Етельстан у 927 році.
Під час Гептархії наймогутніший король серед англосаксонських королівств міг бути визнаним верховним королем над іншими королями з титулом бретвальда. Занепад Мерсії дозволив Вессексу стати могутнішим, поглинувши королівства Кент і Сассекс у 825 році. У IX столітті королі Вессекса дедалі більше домінували над іншими королівствами Англії. У 827 році Нортумбрія підкорилася Егберту Вессекському в Дорі, що на короткий час зробило Егберта першим королем, який правив над об'єднаною Англією.
У 886 році Альфред Великий повернув собі від данців Лондон, що він, очевидно, вважав поворотним пунктом у своєму правлінні. В Англо-саксонській хроніці говориться, що «весь англійський народ (весь Ангелцин), непідвладний данцям, підкорився королю Альфреду»The Anglo-Saxon Chronicle Freely licensed version at Gutenberg Project.. Ассер додав, що «Альфред, король англосаксів, чудово відновив місто Лондон … і знову зробив його придатним для життя»Asser's Life of King Alfred, ch.. Відновлення Альфреда передбачала повторне заселення та реконструкцію майже покинутого римського міста, обнесеного муром, будівництво набережних уздовж Темзи та створення нового плану вулиць містаVince, Alan, Saxon London: An Archaeological Investigation, The Archaeology of London series (1990).. Ймовірно, саме в цей момент Альфред прийняв новий королівський титул «Король англосаксів». 12 липня 927 року монархи Британії зібралися в Імонті в Камбрії, щоб визнати Етельстана королем Англії. Титул «Король Англії» або Rex Anglorum латиною вперше був використаний для опису Етельстана в одній з його хартій 928 року і став стандартним титулом для монархів від Етельстана до Іоанна Безземельного. Протягом наступних років Нортумбрія неодноразово переходила від англійських королів до норвезьких загарбників, але остаточно була взята під контроль Англії Едредом у 954 році, завершивши об'єднання Англії. У 1018 році Лотіан, частина північної половини Нортумбрії Берніції, була передана Шотландському королівству.Відтоді Англія зберігала свою політичну єдність. Під час правління Елрада Безрадного (978—1016) данський король Свен I Вилобродий організував нову хвилю данських вторгнень, кульмінацією якої стало завоювання Данією Англії в 1013 році після чверті століття війни. Але 2 лютого 1014 року Свен помер, і Елрад був відновлений на престолі. У 1015 році син Свена Канут почав нове вторгнення. Наступна війна завершилася угодою в 1016 році між Канутом і наступником Елреда, Едмундом II Залізнобоким, про розподіл Англії між ними, але смерть Едмунда 30 листопада того ж року залишила Англію об'єднаною під владою Данії. Це тривало 26 років до смерті Гардекнута в червні 1042 року. Він був сином Кнута та Емми Нормандської (вдови Елрада Безрадного) і не мав власних спадкоємців; йому успадкував його зведений брат, син Елрада, Едуард Сповідник. Англійське королівство знову стало незалежним.
Нормандське завоювання Мир тривав до смерті бездітного Едуарда в січні 1066 року. Його шурин був коронований як король Гарольд II, але його двоюрідний брат Вільгельм Завойовник, герцог Нормандський, негайно висунув свої претензії на престол. Вільгельм розпочав вторгнення до Англії та висадився в Сассексі 28 вересня 1066 року. Гарольд і його армія були в Йорку після перемоги над норвежцями в битві під Стемфорд-Бріджем (25 вересня 1066), коли до нього дійшла новина про вторгнення нормандців. Він вирішив негайно вирушити в дорогу і протистояти нормандській армії в Сассексі, тому негайно рушив на південь, незважаючи на те, що армія не відпочила належним чином після битви з норвежцями. Армії Гарольда та Вільгельма зіткнулися одна з одною в Битві при Гастінгсі (14 жовтня 1066 р.), у якій англійська армія, або Фірд, зазнала поразки, Гарольд та його два брати були вбиті, і Вільям вийшов переможцем. Відтак Вільгельм зміг без значного спротиву завоювати усю Англію. Однак він не планував приєднувати територію королівства до Нормандського герцогства. В Нормандії Вільгельм був васалом французького короля Філіпа I, тоді як у незалежному Англійському королівстві він міг правити як сюзерен. Він був коронований 25 грудня 1066 року у Вестмінстерському абатстві в Лондоні.
Нормандське завоювання призвело до глибоких змін в Англійській державі. Зокрема, Вільгельм наказав скласти Книгу Страшного суду — перелік усього населення королівства, усіх земель та маєтків. Складання книги розпочалось з метою упорядкування податкової бази, але поміж іншим викрило повну заміну серед правлячого класу та церковної верхівки саксів на норманів впродовж 20 років після завоювання. Нормандці майже монополізували владу, церкву і володіння землею на всіх рівнях. Сам Вільгельм та його знать розмовляли нормандською як в Нормандії, так і в Англії. Використання англо-нормандської мови серед аристократії тривало віки потому та залишило невитравний відбиток на розвитку сучасної англійської мови.
Правління Вільгельма відбувалось в постійній боротьбі за владу над країною. Намагаючись підкорити саксів, король починає будівництво численних фортець — замків, донжонів та укріплень типу «мот-і-бейлі». Такі укріплення дозволяли нормандським лордам врятуватись у безпеці під час народних повстань. Перерозподіляючи землі серед своїх прибічників, Вільгельм іноді об'єднував землі, якими володіло багато англійських лордів, навколо стратегічно важливого укріплення і надавав такий феод одному нормандцю. Нормандські феодали віддавали королю фіксовану кількість воїнів — не тільки для військових кампаній, але й для замкових гарнизонів.
Вільгельм зберіг поділ Англії на графства (шири), які, в свою чергу, ділились на сотні. Представником королівської влади у ширі був шеріф, який здійснював королівське правосуддя та збирав податки.
Високе Середньовіччя
Після смерті Вільгельма у 1087 році розпочалась війна за владу між його синами Робертом, якому батько залишив Нормандське герцогство і Вільгельмом II, який успадкував Англійське королівство.
У 1092 році Вільгельм II очолив вторгнення в Стратклайд, кельтське королівство на території сучасної південно-західної Шотландії та Камбрії. В результаті нападу він приєднав до Англії територію сучасного графства Камбрія.