Найдавніші людські поселення в Сибіру відомі з пізнього палеоліту і неоліту, а у другій половині першого тисячоліття нашої ери в Сибіру виникли різні союзи племен і перші держави.

Сибір XIII століття-1552 р

У середині 13 століття майже весь Сибір став частиною імперії Чингісхана, а після його смерті Західний Сибір став складовою частиною Золотої Орди; згодом тут виникло Сибірське ханство. Населення Сибіру складалося з різних нечисленних народів на різному ступені суспільного й економічного розвитку; на півночі вони займалися риболовлею, мисливством, а також утримуванням північних оленів, на півдні переважало скотарство. Вони належали до різних етнічних і мовних груп: тюркської (татари, якути, тувинці й ін.), монгольської, угорської, турґузо-манджурської, самоїдської, а також до так званих палеоазіатських народів на північному сході.

Північно-західний Сибір перебував під економічними, а з 13 століття і політичними впливами Новгорода, а після його занепаду — Великого Московського князівства.

1552—1861

Після підкорення Казані (1552) в руках Московії опинився Камський водний шлях, що вів за Урал, а разом з цим збільшилися впливи Москви на Сибірське ханство, яке вона остаточно окупувала після успішного походу на Сибір найманих загонів під проводом Єрмака, що його організували пермські купці Строґанови. На окупованій території Сибіру Москва будувала міста-остроги: Тюмень (1586), Тобольськ (1587), Томськ (1604), Кузнецький остріг (1618), Єнісейськ (1619) та ін. У перші десятиліття 17 століття Москва окупувала весь Західний Сибір вздовж річки Єнісей на сході, у середині століття дійшла до озера Байкал (Іркутськ, 1661); після будівництва Якутська (1632) до Охотського моря (1649) (на узбережжі якого було засноване місто Охотськ (1697) і Камчатки (1698-1699). Внаслідок воєн з Китаєм Московія відмовилася від Приамур'я (Нерчинський договір 1689), яке добула назад щойно за Айгунським договором (1858). Швидке опанування Сибіру було уможливлене незначним опором корінного населення.

Єдиними тубільцями, які опирались російському завоюванню, стали чукчі. У ході серії московсько-чукотських воєн (1641—1778) московити зазнали кілька поразок від чукотів. Однак, зрештою, московія шляхом підкупу місцевих вождів закріпилась на землях крайнього північного сходу Сибіру, Камчатки та Чукотки.

Разом з політичною окупацією Сибіру йшла колонізація московських поселенців (спершу переважно з півночі московії). До початку 18 століття це були головне «служили люди» і промисловці та козацькі відділи, які селилися переважно у містах, вони просувалися на схід по річках, головним багатством країни були хутра (ними платили дань і місцеві народи — ясак). Кількість населення на початку 17 століття — близько 200 000 (у тому числі близько 25 000 прибулих колоністів), в кінці 17 століття — близько 420 000 (вже здебільша колоністів). У 18 століття у Сибіру селилися селяни, переважно на південному заході, у смузі лісостепу й степу. Це були в основному державні селяни, які селилися добровільно або під примусом, ні великої приватної власності (за винятком великих посілостей царя і його родини), ні панщини в Сибіру не існувало. Головним багатством краю і предметом експорту, крім хутра, були корисні копалини (срібло, оливо, мідь, залізо; з 1820-х роках також золото). Для охорони південно-західних кордонів перед кочовиками у 1710 і 1750—1760 років побудовано кілька оборонних ліній (Ішимську, Іртиську і Кооливансько-Кузнецьку), що їх охороняли козацькі війська, які в 1808 об'єднано у Сибірське козацьке військо. Кількість населення постійно зростала: з 430 (200)тисяч на початку 18 століття до 680 (260)тисяч у 1763, 939 (363) у 1795 і 2 936 (648) тисяч у 1858. Поселення відбувалися головним чином, уздовж важливого сибірського тракту, який зв'язав Європу з Заходом і Сходом. З першої половини 17 століття московський уряд використовував Сибір як місце заслання, серед ін. і політичних в'язнів. В 1708 утворено Сибірську губернію з генерал-губернатором у Тобольську, 1822 її поділено на західну і східну.

1861—1917 Скасування кріпацтва вже російської Імперії (1861) і постале з тим малоземелля і безземелля селян спричинило значне збільшення еміграції за Урал, насамперед на південні землі Сибіру, які надавалися для хліборобства; вона стала масовою з кінця 19 століття після побудови сибірської залізниці (1891-1905), а з 1907 через нездійснені надії селян на аграрну реформу Столипіна. Еміграція в Сибір охопила спершу російські центральночорноземні області, згодом також Білорусь, з 1890-их років і Україну. Кількість всіх поселенців у Сибіру можна припускати у 1861 — 91 на 0,5 млн (17 000 на рік) і на близько 4,5 млн у 1892-1914 (200 000 на рік). Додамо, що у 19 століття на Сибір заслано близько 1 млн осіб, головне селян; на початку 20 століття кількість засланих нараховано до 287 000 (без каторжан; у той час заслання вже були обмежені).

Разом з зростанням еміграції зростала і кількість населення Сибіру (тис): + Кількість населення Сибіру (тис) 1867 18971911 Західний Сибір 1 891 3 381 6 160 Східний Сибір 1 380 2 198 2 836 Весь Сибір 3 271 5 579 8 996 у тому числі у містах 244 394 836

Густіше була заселена лише південна вузька смуга Сибіру від Тюмені на заході через Іркутськ до Чити на сході, яка охоплювала південні смуги тайги, лісостеп і північні смуги степу. Тут жило 4 — 20 осіб на 1 км², далі на північ менше ніж 1, а на 3/4 Сибір був майже безлюдний. За винятком Тобольську (1911 — 21 000 меш.), більші міста Сибіру розташовані в південної смузі Сибіру: Омськ 128, Іркутськ 127, Томськ 111, Красноярськ 73, Барнаул 52, Тюмень 28. Відсоток міської людности зріс з 7,1 % у 1897 до 8,4 % у 1911.

+ Склад населення 1897 рік, (тис) % 1911 рік, (тис) % Корінна людність 816 15,2 927 10,6 Росіяни, українці, білоруси 4416 81,9 7503 86,7 Інші 156 2,9 221 2,6

Корінне населення Сибіру, зокрема малочисельні народи, зазнавало впродовж століть примусової християнізації і часткової русифікації, натомість зберігали свій стан численніші народи (1911, тис.): буряти (разом з монголами) 332, якути 246, татари 243.

Серед прибулого населення вирізнялися дві групи: старожили, предки яких здавна оселилися в Сибіру, і новооселені, які прийшли в Сибір у другій половині 19 століття (переважно за останні 20 років перед 1914). Воїни зжилися з Сибіром, у якому селилися вже близько 400 років; їхній побут, частково мова й антропологічні прикмети зазнали впливів корінного населення, з яким від сотень літ вони схрещувалися (багато з них брало жінок з тубільного населення), і чимало їх асимілювалося. Сибіряки асимілювали також ін. поселенців з Європи. Чисто російський тип залишився лише на Забайкаллі і на півдні Алтайського краю. Сибіряки жили звичайно окремими масивами (новим поселенцям виділено окремі ділянки), їхні зв'язки з новоприбулими були обмежені. Серед старожилів замкнену групу становили старовіри (понад 300 000) і козаки (1910—172 000), землі яких являли собою довгу, але вузьку смугу на пограниччі Сибіру і Степового краю (Сибірське козацьке військо) і на Забайкаллі (Забайкальське козацьке військо); менші частини: красноярські й іркутські козаки, об'єднані y 1917 в Єнісейське козацьке військо та Якутський козацький полк. Їхні прикмети ті самі, що й козачі війська на Зеленому Клині.

Історичне минуле багатонаціонального Сибіру, що властиво був колонією царської Росії, яка провадила там політику економічного визиску й національного гноблення, спричинилося у середині 19 століття до утворення, навіть серед російського населення Сибіру, політичного руху (так зване «Сибирское обласничество»), що прагнув до національно-державного відокремлення Сибіру від Росії. 1860 року, сибірський козацький сотник і студент Петербурзького Університету Григорій Потанін (1835—1920; згодом відомий сибірський вчений етнограф і мандрівник), разом зі своїми колегами-земляками (Н. Ядринцев, П. Головачев, Н. Козьмин, П. Словцов та ін.), створив Сибірський земляцький гурток — «Общество независимости Сибири», що висунуло програму унезалежнення сибірської нації (відозва «Патриотам Сибири») й готувалося до повстання. Російський уряд жорстоко розправився з учасниками цього руху. Внаслідок судового процесу 1865 членів товариства було засуджено на каторгу, яку вони мусили відбувати не в Сибіру, а на півночі Росії. Але цей рух, що згодом прийняв програму сибірського автономізму, ніколи не завмирав; по революції 1917 обласники частково реалізували свою програму.

У народному господарстві основну роль відігравало сільське господарство (Західний Сибір вивозив до Європи багато масла), гірнича промисловість (Сибір давав серед ін. 75 — 80 % продукції золота Російської Імперії), далі хутряна і лісова та рибна промисловість (вся промисловість Сибіру становила ледве 1 % загальноімперської). В давніші часи (зокрема в 17 — 18 століття) і особливо після побудови сибірської залізниці, Сибір мав велике значення в транзитній торгівлі Європи з азійськими державами, головне з Китаєм. Разом зі зростанням населення і розвитком економіки йшов і культурний розвиток, носієм якого були часто засланці; 1881 відкрито в Сибіру перший університет у Томську.

Українці у Сибіру Відомості про них до кінця 19 століття, коли почалася масова колонізація, досить невпорядковані й недокладні. Немає сумніву, що їх участь в колонізації, господарській розбудові й культурному розвитку Сибіру була значна. Серед російських промисловців і «служивих людей», які у 17–18 століттях освоювали Сибір і Далекий Схід, а згодом Камчатку й Аляску, були й українці. В 1642 на річку Лену були заслані українці з Слобожанщини з родинами, разом 188 осіб, які дісталися на Лену щойно 1646–1647. Ці заслання тривали й далі (1646, 1649). Ще більше засланих українців у Сибіру бачимо у другій половині 17 століття Це були державно-політичні діячі, противники російської політики в Україні, або ті, кого російський уряд підозрював у «шатості» і «зраді». У кінці 1650-их років в Сибір було заслано родичів і прихильників гетьмана І. Виговського; у 1660-х роках — противників російського ставленика гетьмана І. Брюховецького; у 1670-х роках був засланий гетьман Д. Многогрішний з усіма своїми родичами та їхніми родинами; у 1680-х роках — гетьман І. Самойлович з сином Яковом і небожем Михайлом. По знищенні Січі (1775) в Сибір заслано частину запорозької старшини, а трохи раніше засуджено на каторгу в Сибір учасників Коліївщини (на чолі з М. Залізняком). У 19 століття в Сибір засилали за присудом суддів або адміністративним порядком. У першій половині 19 століття так потрапили туди декабристи (брати Борисови, Іван Горбачевський, Павло Вигодовський, Яків Андрієвич та інші), у другій — революційні народники, зокрема А. Красовський, С. Богомолець, Сергій Ковалик, Є. Ковальський, Я. Стефанович, українські соціал-демократи, згодом більшовики Г. Петровський, М. Скрипник та ін.; письменник П. Грабовський), учасників селянських заворушень і повстань (серед інших У. Кармелюк), які були заслані або на каторгу, або на так зване вільне поселення за «сепаратизм», з наказу російської влади, примусово переведено на службу до Сибіру. До козацького війська в Сибіру було включено чимало українців.

Українці відіграли поважну роль в економічному, адміністративному й культурному житті Сибіру. Знаходимо українців навіть у вищій адміністрації Сибіру (генерал М. Сулима, генерал-губернатор Східного (1833-1834) і Західного (1834-1836) Сибіру; генерал П. Капцевич — тобольський і томський генерал-губернатор (1822-1826)), в управлінні скарбовими фабриками і заводами тощо.