Пакистан як незалежна країна був проголошений у 1947 р. До цього історія Пакистану тісно пов'язана з історією Афганістану, Ірану та Індії.
Давня історія Вже у кінці першого міжльодовикового періоду територія Пакистану була заселена людьми. В епоху неоліту в долинах рік виникають перші землеробські оази. У III тис. до н. е. в долині Інду та її приток з'являються перші державні утворення, що належать до однієї з найдавніших цивілізацій світу — протоїндської або Хараппської цивілізації (середина III — середина II тис. до н. е.). Її занепад збігається за часом з появою на території Пакистану племен ведичних аріїв. Зв'язки цих племен з місцевим населенням почато I тис. до н. е. сприяли формуванню індоарійських народів.
У 7-6 ст. до н. е., за буддійською традицією, на території Пакистану виникають перші індоарійські держави — Мадра, Гандхара, Саувіра та інші. Приблизно до цього ж часу відносять проникнення в басейн Інду східно-іранських племен. На території Пакистану зберігалися також райони, заселені доіндоєвропейським населенням. Наприкінці VI ст. до н. е. майже всі землі в долині Інду і її приток були включені до складу давньоперської імперії Ахеменідів; лише на рубежі V—IV ст. до н. е. заїндські райони повернули самостійність. У 327—325 рр. до н. е. землі в басейні р. Інд (до берегів р. Біас) були завойовані Олександром Македонським. Після його смерті у 323 р. до н. е. вони були приєднені до імперії Маур'я. На початку 2 ст. до н. е. на території Пакистану виникло еліністичне, так зване Греко-Індійське царство. У 1-3 ст. н. е. басейн Інду входив до Кушанського королівства; столицею цієї держави в часи Канішки стало м. Пурушапура (сучасний Пешавар).
Останні століття до н. е. — перші століття н. е. — час розквіту культури рабовласницького суспільства в басейні Інду — гандхарська школа мистецтв та інш. Після розпаду Кушанського королівства західні райони сучасного Пакистану були включені до складу імперії Сасанідів, а східні — до складу імперії Гуптів. У 2-й половині 5 ст. тут при владі були (до середини 6 ст.) хіоніти або ефталіти, столицею яких стало м. Шакала (сучасний Сіалкот).
Середньовіччя (6-18 ст.) У 6-7 ст.ст. на території Пакистану утворилося декілька ранньофеодальних держав. У цей час важливі зміни відбуваються в культурі місцевого населення; у релігійній оболонці індуїзму, що майже скрізь пройшов на зміну буддизму, формується ідеологія феодального суспільства. Подальшого розвитку набуває кастова система, що зародилася в надрах попередньої формації, виникає ієрархія каст. На початку 8 ст. араби завоювали Сінд і південну частину Пенджаба. Арабські завоювання супроводжувалися поширенням ісламу. Після падіння в 750 р. халіфату Омеядів Сінд перетворилося фактично на самостійну державу. На початку 10 ст. у незалежне князівство відособився Мултан. На території на північ від Мултана правила місцева династія Шахі, її столицею було м. Удабхандапура (сучасний Унд, поблизу Аттока). На початку 11 ст. в басейні Інду панували завойовники Газневіди, наприкінці 11 ст.- Гуріди, на початку 13 ст. — Делійський султанат.
Незважаючи на нескінченні війни, заколоти феодалів і численні іноземні вторгнення (монголів у 13 ст.- на початку 14 ст., Тимура наприкінці 14 ст.), що гальмували зростання продуктивних сил, великі міста басейну Інду (особливо на найважливіших торговельних шляхах — Лагор, Мултан, Пешавар, Татта та інш.) перетворилися на важливі економічні і культурні центри, які відігравали велику роль у торговельних відносинах між країнами на заході і сході від Інду. Ці міста були також центрами найбільш розвинутих і густонаселених районів країни, де застосовувалося штучне зрошування, вирощувалися продовольчі і технічні культури, відносно високого рівня досягли ремісниче виробництво, будівельна техніка і т. д. Своє значення вони зберегли і після падіння Делійського султанату, в епоху Великих Моголів, під владою яких на території Пакистану до початку 18 ст. знаходилися Пенджаб, Сінд і території на правому березі Інду. У Пенджабі поширення феодальної експлуатації спричинило наприкінці 17 — на початку 18 ст. повстання селян і нижчих верств населення; керівну роль у повстаннях відігравала релігійна секта сикхів. У середині XVIII ст. територію Пакистану підпорядкував своїй владі афганський правитель Ахмад-шах Дуррані. У 1765 р. сикхи зайняли Лагор. У Пенджабі утворилося декілька сикхських князівств, які об'єднав в єдину державу Ранджіт Сингх (правив у 1799—1839 р.р.). Декілька феодальних князівств внаслідок ослаблення влади шахів Дуррані виникло наприкінці XVIII ст. в Сінді і Белуджистані.
Колоніальне панування Британської імперії (1850—1947) Військова експансія британських колонізаторів, що почалася на Південноазійському субконтиненті в 17 ст., в середині 19 ст. поширилася і на територію Пакистану. Британські колонізатори в 1843 р. захопили Сінд, у 1845-49 р.р. — Пенджаб (Англо-сикхські війни), у 1854, 1876, 1879, 1893 захопили Белуджистан і підпорядкували східнопуштунські племена і князівства.
Британське завоювання призвело до перетворення захоплених територій в аграрно-сировинний додаток метрополії. Колоніальні власті стимулювали виробництво експортних с/г культур, виникали деякі матеріальні передумови капіталістичного виробництва. З розпадом феодалізму виникали об'єктивні можливості розвитку капіталізму, але колоніальний гніт стримував і деформував розвиток цих процесів, консервував феодальні пережитки. Особливості соціального і економічного розвитку народів на території сучасного Пакистану в колоніальну епоху відбилися на характері національно-визвольних рухів, що почалися тут з другої половини 19 ст. Ідеї просвіти і національного визволення виступали зазвичай у формі релігійного реформаторства і часто мали сектантський характер (Ар'я самадж, Намдхарі, Мусульманська ліга). Ці особливості визвольних рухів використовувалися колонізаторами, які, прагнучи розколоти антиімперіалістичні сили, розпалювали індусо-мусульманську ворожнечу, цьому сприяли протиріччя між різними релігійно-громадськими групами заможних класів суспільства і самі реакційні сторони індуської, сикхської і мусульманської релігійно-громадської ідеології.
На початку 20 ст. у національно-визвольному русі народів на території сучасного Пакистану формується революційно-демократичний напрямок, виникають перші революційно-демократичні організації («Гадр», червоносорочники, халіфатський рух); з'являються перші робочі організації; у 30-х рр. все більшого поширення набувають соціалістичні ідеї. Визвольна боротьба народів на території сучасного Пакистану, нерідко збройна (повстання хурів у Сінді в 1896—1908; повстання прикордонних пуштунських племен у 1919-21; повстання в Пешаварі в 1930; повстання в Белуджистані в 1897—1900, 1915-16, 1925, 1927-28), підривала засади влади колонізаторів.
Незалежний Пакистан Після Другої світової війни 1939-45 рр. британські колонізатори змушені були в 1947 р. надати незалежність своїй колонії Британської Індії. При цьому колишню Британську Індію було розділено за релігійно-громадським принципом на дві держави — Індію і Пакистан; до Індії відійшли райони, де переважало індуське населення, до Пакистану — ті, в яких переважало мусульманське населення. 14 серпня 1947 року було проголошено утворення незалежної держави Пакистан. Пакистан було прийнято в ООН, у цьому ж році він став членом Британської Співдружності націй. У 1972 р., коли Велика Британія та інші країни Співдружності визнали Бангладеш, Пакистан вийшов з її складу і повернувся тільки в 1989 році.
Першим генерал-губернатором нової держави — домініону Пакистану став лідер Мусульманської ліги М. А. Джинна. 1 травня 1948 СРСР встановив з Пакистаном дипломатичні відносини. Релігійно-громадський принцип розподілу колишньої Британської Індії обумовив територіальний поділ нової держави Пакистан: до складу Пакистану були включені на північ-захід — Південноазійського субконтиненту — Західний Пенджаб, Сінд, північний захід. Прикордонна провінція (ПЗПП), Белуджистан, на північ-схід — Східна Бенгалія. Умови, в яких відбувався розподіл (масові міграції індусів і мусульман, криваві індусо-мусульманські погроми, що провокувалися силами імперіалістичної і внутрішньої реакції), ослабили молоді суверенні держави — як Пакистан, так і Індію, та ускладнили їх взаємовідносини після завоювання незалежності.
Від епохи британського володарювання Пакистан успадкував відсталу економіку колоніального типу. 90 % населення проживало в селі. У 1948 фабрична промисловість дала лише 1,4 % національного доходу країни. Сильні позиції в основних галузях економіки займали британські монополії. За рівнем економічного розвитку східна частина Пакистану різко відставала від західної. Головною віссю політичного життя Пакистану стала боротьба за визначення напрямку розвитку країни, темпів і методів проведення реформ, необхідних для ліквідації спадщини колоніального минулого і зміцнення державної незалежності.
Аж до 1954 року в політичному житті Пакистану панувала Мусульманська ліга; діяльність її керівництва була спрямована на зміцнення позицій земельних магнатів Західного Пакистану і великої мусульманської буржуазії (серед якої переважали переселенці з Індії). У 1948-50 були підвищені податки й акцизи, збільшилася земельна рента. Ця політика викликала невдоволення широких верств населення. З кінця 1947 почалося пожвавлення робітничого руху; в 1948 була освічена Комуністична партія Пакистану. Розвернувся хрестовий рух, особливо активний у Східному Пакистані. Заворушення змусили правлячі кола ухвалити ряд аграрних законів; у Східному Пакистані держава поступово викупила землі поміщиків, а селяни — спадкові орендарі (Заміндарі) перетворилися на спадкових власників, які виплачують податок державі. У Західному Пакистані спадкові орендарі отримали право викупити свої ділянки; частка поміщиків у врожаї становила 40 %. У Східному Пакистані в Сінде, в ПЗПП і Белуджистані з 1948 почав формуватися рух за реорганізацію адміністративно-територіального устрою Пакистану на національно-лінгвістичній основі, надання цим провінціям широкої внутрішньої автономії, виділення їм великих асигнувань на економічні і соціальні потреби, що передбачалося планами економічного розвитку Пакистана (6-річним з 1950; 2-річним — частиною 6-річного з 1951, першим 5-річним — з 1955). Політично активна частина населення Східного Пакистану, Сінда, Белуджистану і ПЗПП домагалася також розширення своєї участі в державному апараті і збройних силах країни.
Невирішеність основних проблем розвитку Пакистану призвела до виходу з Мусульманської ліги широких верств населення, посилення в ній фракційної боротьби і виникнення наприкінці 40-х — на початку 50-х рр. перших опозиційних демократичних партій (Ліга Авамі, Азад Пакистан та інших).
Зростання економічних труднощів і вплив британських монополій, викликали невдоволення частини патріотично налаштованого офіцерства. У березні 1951 учасників армійської опозиції було заарештовано (справа про так звану «Змову в Равалпінді»), репресій зазнали також компартія і демократичні організації. Загострилася боротьба в правлячому таборі (навколо проектів конституції Пакистану та інш.). 16 жовтня 1951 було вбито прем'єр-міністра Пакистану Ліаката Алі Хана.
Навесні 1953 в західному Пакистані мали місце криваві антиахмадійські заворушення, які значно підірвали позиції правлячих кіл. У східному Пакистані в грудні 1953 було створено Об'єднаний фронт опозиційних партій, який у березні 1954 завдав нищівної поразки Мусульманській лізі на виборах у Законодавчі збори Східного Пакистану, сформовано уряд Об'єднаного фронту на чолі з А. К. Фазлул Хаком. Щоб зберегти владу, правлячі кола Пакистану ввели у східному Пакистані надзвичайний стан; 30 травня 1954 уряд Об'єднаного фронту було розпущено, 5 липня 1954 заборонено діяльність компартії в Східному Пакистані, 24 липня 1954 — в Західному Пакистані. 24 жовтня 1954 надзвичайний стан введено і в Західному Пакистані В 1954 Пакистан вступив у СЕАТО, в 1955 — в Багдадський пакт (з 1959 — СЕНТО).