Се́пукуДжерела з формою слова «сепуку», також се́ппукуДив. розділ транслітерація (іноді гаракіріУкраїнський Вістник. — 1921. — Ч. 39. — С. 4.гаракірі., , «розрізання живота») — це ритуальна форма чоловічого самогубства, яка була поширена серед класу самураїв в Японії приблизно з середини 12 століття і була офіційно заборонена в 1868 році.
Назва Транслітерація Українською мовою можна зустріти три варіанти написання японського слова «», а саме сепуку та сеппуку, також інколи сепука. Правильною формою, згідно з сучасними системами транслітерації японської мови, має бути варіант з двома «пп», адже в оригіналі відбувається подвоєння приголосного звуку. Власне, запропонована форма вважається найпоширенішою згідно з корпусом української мови ГРАК, який індексує близько 37 випадків застосування слова, серед яких відзначилися популярні ЗМІ, художня література, коли варіант написання з один «п» зустрічається лише 8 разів.
Різновиди Одна й та ж практика, яка видозмінюється лише за характером способу містить наступний перелік:
Ка́ппуку (); То́фуку (); Харакі́рі (). Баппуку () Дзанпуку ()
За уявленнями середньовічних японців, людська душа розміщувалася у животі, тому його розтинання було останнім доказом чесності людини. З цим уявленням пов'язано багато фразеологізмів японської мови. Наприклад:
Харадацу () — гніватися. Хара кітанай () — мати низькі прагнення. Хараґурой хіто () — мати погану репутацію. Харанай хіто () — бездуховна людина.
Типологія Сеппуку можна розділити на дві широкі категорії з точки зору свободи вибору, тобто, чи здійснюється воно добровільно, чи ні. Добровільне сеппуку називається дзідзін (), а інше — цумебара ().Yagiri, T.: Seppuku ronko (Ensaio sobre seppuku), Tóquio: Chuo Koronsha 1960, Nakai, I.: Seppuku, Tóquio: Nobero Shobo 1960; Seward, L.: Harakiri: Tuttle 1968; Osumi, M.: op. cit.
Дзідзін (добровільне сеппуку) У першій категорії дзідзін є шість елементарних типів. Шостий тип має три підтипи, а один з трьох підтипів (тобто ойбара) має три підкатегорії.
Дзікецу Буквально означає «самовизначення» (), маючи на увазі добровільну форму самогубства. Це був поширений тип сеппуку серед самураїв, які зазнали поразки в бою, особливо до періоду Токуґави.
Інсекі Належить до різновиду сеппуку, що дослідно перекладається як «брати на себе відповідальність» (); здійснюється як спосіб взяти на себе моральну та юридичну відповідальність за помилку, ненавмисний вчинок і неправильний вибір, а також за неправомірну поведінку з боку одного з підлеглих.
Кансі Цей тип сеппуку, що перекладається прямо як «нагляд» (), вчинявся як демонстрація або протест проти поганої поведінки свого пана. Коли феодал або начальник наполягав на поганій поведінці, його вірний колишній васал зазвичай вчиняв такий вид сеппуку, щоб змусити пана виправити свою поведінку.
Мембоку Дослівно означає «захист своєї зовнішності» (). Цей вид сеппуку вчинявся як спосіб довести свою невинуватість і врятувати свою честь, особливо коли самурай був помилково і несправедливо звинувачений у злочині або протиправному діянні, в якому він не винен.
Дзюнсі
Воїн-самурай, як і європейський лицар, діяв, підкоряючись своєму пану або королю. Однак, на відміну від Заходу, де існував вищий авторитет над паном — Бог, самурай не визнавав ніякої іншої влади над своїм паном. Сам імператор, хоч і мав божественне походження, не втручався у мирські справи, тому імператорська влада над самурайським станом на практиці була майже нульовою. Тому слід зазначити, що божественна віра не заважала жорсткій системі вірності самураїв своєму панові. Причому настільки, що ганебна смерть феодала від рук ворога часто тягнула за собою ритуальне самогубство усіх підлеглих.
Дзюнсі можна розділити на три підтипи з точки зору часу проведення сеппуку: (а) сакібара (попереднє розпорювання живота) — це сеппуку, що здійснюється перед смертю пана, передчуваючи його швидку смерть, (б) атобара (відкладене сеппуку) — тип дзюнсі, що здійснюється не одразу після смерті пана, а через значний проміжок часу, і (в) ойбара (сеппуку з акомпанементом) — тип сеппуку, що здійснюється самураєм одразу після смерті пана.
Цумебара (смертна кара, або примусове сеппуку) Дуже ретельно розроблений ритуал, що виконувався як форма покарання, передбачав примусове випотрошення як смертну кару для самураїв.Dezem, Rogério (2005). Matizes do "amarelo": a gênese dos discursos sobre os Orientais no Brasil (1878–1908). São Paulo: Editora Humanitas. Встановлений Токуґавою як створення соціального порядку, він надавав самураям перевагу над іншими соціальними статусами. За законом, право під назвою «кірі суте ґомен» () надавало самураю право використовувати свій меч для знищення будь-кого з нижчих каст, хто не виявляв до нього поваги. Таким чином, вони отримали право вбивати представників нижчого класу без жодних виправдань, що робило їх відповідальними за підтримання порядку, уповноважувало та інструктувало безжально карати тих, хто його порушував. Однак вони також були зобов'язані карати себе, якщо порушували закон, таким чином зміцнюючи свій авторитет в очах людей.
Для простолюдинів покарання приймали різні форми, такі як публічне викриття, принизливі татуювання, шмагання, вигнання і такі методи страти, як відсікання голови, спалення і розп'яття (прийняті з приходом християнських місіонерів). Нокоґірібікі, коли людину ховали ще за життя, був ще одним методом, так само як і цумебара — форма самопокарання для самураїв зі збереженням їхньої гідності.Pinguet, Maurice (1987). A Morte voluntaria no japão. Rio de Janeiro: Rocco. 472 páginas.
Страта через відсікання голови була зарезервована лише для бусі, але вважалася публічною ганьбою. Викриття злочинця на вулиці з подальшою стратою зневажалося самураями, які трималися на відстані від народу. Сеппуку як покарання застосовувалося виключно до самураїв, пристосованих до цього стану, за винятком ронінів та винятків, таких як інцидент з Ако. Практика цумебара була вилучена з японського кримінального кодексу у 1873 році, після Реставрації Мейдзі.Gonçalves, Edelson (2012). O dever do sacrifício: uma reflexão sobre a motivação dos pilotos kamikaze na Segunda Guerra Mundial. Vitória: Universidade Federal do Espírito Santo
Мунембара Різновид сеппуку, вчиненого на підставі неправдивих звинувачень або односторонніх рішень судів та органів виконання покарань. Людина, яку змусили вчинити цей вид сеппуку, помирала з глибоким почуттям приниження та каяття. Так сталося з 47 ронінами.
Фунбара Це сеппуку, в якому самурай помирає з повною відсутністю жалю і злоби.
Кейсі Це пряме покарання за кримінальні злочини, що накладалося на самураїв. Пізніше, в період Токуґава, цей вид юридичного покарання став настільки поверхневим, що його навряд чи можна було відрізнити від простого відсікання голови.
Історія
Звичай сеппуку зародився в XI столітті, в період Хейан, у середовищі військових. З XII століття він набув поширення серед японського самурайства і практикувався у цій верстві протягом 700 роківСеппуку // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994—1997..
Мотивами для ритуального самогубства могли бути:
смерть господаря, якому служив самурай; відповідальність за невиконану справу чи непристойну поведінку; жаль за скоєні вчинки; небажання і сором стати полоненим.
У першому випадку ритуальне самогубство називалося ойбара (【追腹, おいばら】) — «розрізання живота вслід за господарем», в другому випадку — цумебара (【詰腹, つめばら】) — «розрізання живота за обставинами», а в третьому — муненбара (【無念腹, むねんばら】) — «розрізання живота з жалю»Сеппуку // Коваленко О. Самурайські хроніки. Ода Нобунаґа]. — К.: Дух і Літера, 2013. — С. 550..
Живіт розтинали нижче пупа двома способами: поперек — зліва направо, або навхрест — зліва направо і зверху вниз. Останній спосіб вважався складним, тому до нього вдавалися лише фізично сильні воїни. Після розрізу, самогубець завдавав собі смертельного удару в горло.
З XVII століття чистота мотивації для здійснення сеппуку поступово втратила сенс, а сам ритуал остаточно формалізувався. Замість останнього удару в горло, самураї використовували помічника кайсяку., який відрубував голову самогубцеві, після розрізання ним живота. Інколи помічник відрубував голову раніше, ніж воїн встигав розітнути живіт. У добу сьоґунату Токуґава (1603 — 1867) для виконання сеппуку, зазвичай, призначали трьох помічників: старшого, кайшяку або , дай-кайшяку., додаткового, сое-кайшяку або , суке-кайшяку і молодшого, шьо-кайшяку.. Перший відрубував голову, другий приносив тацю з коротким мечем, а третій засвідчував смерть самогубця.
Помічник дотримувався «трьох правил» або «чотирьох фаз», після завершення яких він міг відрубати воякові голову. «Три правила» передбачали, що самогубець отримає короткий меч на таці, подивиться на лівий бік свого живота і встромить у нього меч. «Чотири фази» складалися з підношення таці з мечем, підсування таці до самогубця, взяття ним меча та встромляння леза у живіт. «Правила» і «фази» слід було виконувати повільно, не поспішаючи.
Сеппуку був не лише ритуальним самогубством, але й різновидом покарання привілейованого стану в середньовічній Японії. Воякові, що завинив, давали останній шанс повернути собі гідність та змити провину кров'ю. Самураї вищого класу здійснювали сеппуку в садибах своїх володарів, а самураї середнього і нижчого класів — у в'язницях. Покарання виконували так само як і звичайне ритуальне самогубство, — коротким мечем розпорювали живіт, після чого помічник відрубав голову. В особливих випадках замість меча виносили біле віяло, яким імітували розрізання живота. Такий ритуал називався оґібара. — «сеппуку з віялом» і нагадував просте, але почесне відтинання голови.
1873 року, в результаті реставрації Мейдзі та вестернізації Японії, покарання злочинців через сеппуку було скасоване. Проте, навіть після XIX століття, ритуал розпорювання живота використовували як спосіб покінчити із життям. Найгучнішими випадками, що сколихнули японське суспільство, були групове сеппуку 14 молодиків, здійснене 25 серпня 1945 року напередодні через поразку Японії у Другій світовій війні, та самогубство японського письменника Місіми Юкіо, вчинене 25 листопада 1970 року.
Процедура обряду
Цей розділ описує процедуру примусового сеппуку (часто як покарання) в період Едо, коли цей порядок був встановлений.
Коли приймається рішення про вчинення сеппуку, про це повідомляють порушника. Перед вчиненням сеппуку особа, яка вчиняє сеппуку, очищається шляхом купання. Холодну воду для цього спочатку наливають у ванну, в яку додають гарячу воду, щоб відрегулювати температуру. У ті часи, коли мили тіло живої людини, було нормальним розбавляти гарячу воду холодною, щоб вона стала теплою, але тут все навпаки, і це той самий метод, який використовується для юкана (купання трупа). Далі волосся зав'язують вище, ніж зазвичай, і згинають у напрямку, протилежному до того, як його зазвичай зав'язують. Костюм для сеппуку складався з простого білого косодзе та камісімо із зовнішніми складками та косодзе з вшитим ззаду комірцем, щоб було легше відрізати голову. Косоде слід було носити спереду зліва (лівим коміром вперед) так само, як це було зроблено на трупі. Місце сеппуку обв'язують могарі (дерев'яним шнуром). На підлогу кладуть килимки татамі: два перевернуті догори дном татамі (килимки земляного кольору з білими краями), чотири смуги жовтої або блакитної тканини або футон (в деяких випадках зверху насипають білий пісок), з прикріпленими до чотирьох кутів сітенамі, а також жіночий бамбук, загорнутий у білий шовк у формі воріт торії, висотою 8 футів і шириною 6 футів, з чотирма смугами тканини, натягнутими з усіх боків. Ззаду встановлюється перевернута догори дном (або відкинута назад) складна ширма. Сидіння інспектора розташоване навпроти сидіння особи, що здійснює сеппуку. Особа, що здійснює сеппуку, заходить через «ворота нірвани» і сідає на татамі на білому шовку обличчям на північ. Супроводжуючий заходить з брами Сюґьомун.