Регіон, що є тепер Демократичною Республікою Конго, був вперше заселений близько 80 000 років тому. Королівстві Конго розташовувалося на цих землях між 14-м і початком 19 століть. Бельгійська колонізація почалася, коли король Леопольд II заснував Вільну державу Конго, корпоративну державу, якою керував безпосередньо король. Звіти про поширені вбивства та катування на каучукових плантаціях призвели до того, що бельгійський уряд перейняв управління Конго від Леопольда II і створив Бельгійське Конго. Під бельгійським правлінням в колонію прибули  численні християнські організації, які хотіли вестернізувати конголезький народ.

Після народного повстання, Бельгія згодилася на незалежність Конго в 1960 році. Однак, Конго залишився нестабільним, оскільки лідери племен мали більшу владу, ніж центральний уряд. Прем'єр-міністр Патріс Лумумба намагався відновити порядок за допомогою Радянського Союзу в рамках «холодної війни», змусивши Сполучені Штати підтримати переворот, очолюваний полковником Джозефом Мобуту в 1965 році. Мобуту швидко скористався повною владою над Конго і перейменовав країну в Заїр. Він прагнув африканізувати країну, змінивши своє ім'я на Мобуту Сесе Секо, і вимагав, щоб африканські громадяни змінювали свої західні імена на традиційні африканські назви. Мобуту прагнув придушити будь-яку протидію його правлінню, що йому вдавалося протягом 1980-х років. Однак, коли його режим був ослабленим на початку 1990-х років, Мобуту змушений був піти на компроміс уряду з опозиційною партією. Мобуту залишився главою держави і обіцяв вибори на найближчі два роки, що ніколи не відбулося.

У Першій Конголезькій війні, Руанда вторглась в Заїр, повалила Мобуту. Лоран-Дізер Кабіла пізніше взяв владу і перейменував країну в Демократичну Республіку Конго. Після розчарування, яке принесло правління Кабіли, виникла Друга Конголезька війна, куди було втягнуто багато африканських держав. Кабіла був вбитий його охоронцем в 2001 році, а його син Йосип згодом замінив його, і пізніше був обраний президентом в 2006 році. Кабіла прагнув добитися миру, закінчивши епоху війн в Африці. Кілька років солдати мали залишатися в Конго, і було створено коаліційний владний уряд Кабіли та опозиційної партії. Пізніше Кабіла відновив повний контроль над Конго і був переобраний на спірних виборах 2011 року. Сьогодні Конго залишається небезпечно нестабільним.

Рання історія

Територія, нині відома як Демократична Республіка Конго була заселена ще в 80 000 років тому, про що свідчить відкриття гарпуну Семлікі у 1988 році у Катанді, (одного з найстаріших гарпунів, що коли-небудь використовувалися), для ловлі гігантського річкового сома. Протягом її історії, територія була також відома як Конго, вільна держава Конго, Бельгійське Конго і Заїр. Королівство Конго було могутнім утворенням, яке існувало між 14-м і початку 19-го століття. Воно було домінуючою силою в регіоні поряд з імперіями народів луба, лунда і монго до прибуття португальців. Другим по значущості було королівство Анзіку. Північніше розташовувалося потужна держава Бакуба.

Колоніальне панування

Вільна Держава Конго (1885—1908)

Вільна держава Конго була корпоративною державою негласно контрольованою Бельгією Леопольда II через міжнародну  Африканську Асоціацію, неурядову організацію. Леопольд був єдиним її акціонером і головою. Держава включала в себе всю область сучасної Демократичної Республіки Конго. За адміністрації Леопольда II, вільна держава Конго стала місцем одного з найбільш ганебних міжнародних скандалів на рубежі двадцятого століття. Доповідь британського консула Роджера Казмену призвела до арешту та покарання білих чиновників, які несли відповідальність за холоднокровні вбивства під час експедиції з збору гуми в 1900 році, включаючи і одного бельгійського громадянина, яка викликала розстріл щонайменше 122 конголезьких тубільців. Оцінки загальної кількості жертв різко коливаються. За відсутності перепису, перший було зроблено в 1924 році, ще важче кількісно визначити втрату населення цього періоду. Знаменитий звіт 1904 року Роджера Казмену оцінював десять мільйонів людей. Згідно зі звітом Казема, війна, голодування, скорочення народжуваності та тропічних захворювань спричинили значну депопуляцію країни. Європейські та американські прес-служби викрили умови життя у вільній державі Конго в 1900 році. До 1908 року громадський та дипломатичний тиск змусив Леопольда II приєднати Конго до колонії Бельгійської Конго.

Бельгійське Конго (1908-60) 15 листопада 1908 року король Бельгії Леопольд II офіційно відмовився від особистого контролю над Вільною державою Конго. Перейменований бельгійський Конго був поставлений безпосередньо під управління бельгійського уряду та його міністерства колоній.

Бельгійського управління Конго було засноване на «колоніальній трійці» — державі, місіонерстві та приватних інтересах компаній. Привілейованість бельгійських комерційних інтересів означала, що великі капітали потекли в Конго і що окремі регіони стали спеціалізованими. У багатьох випадках інтереси уряду та приватного підприємництва були тісно пов'язані і держава допомагала компаніям придушувати страйки та усувати інші бар'єри, застосовувані корінним населенням. Країна була розділена на регіони, ієрархічно організовані в адміністративні підрозділи, і вони виконувалися розпорядження відповідно до встановленої «національної політики» (politique indigène) — на відміну від англійців та французів, які загалом виступали за систему непрямого правління, за яким традиційні лідери були збережені на посадах влади під колоніальним наглядом. Був також високий ступінь расової сегрегації. Велика кількість білих іммігрантів, які переселилися до Конго після закінчення Другої світової війни, з'явилися через соціальний спектр, але, тим не менше, вони завжди були особами з вищим статусом від темношкірих.

Протягом 1940-х і 1950-х років Конго зазнав безпрецедентного рівня урбанізації, а колоніальна адміністрація розпочала різні програми розвитку, спрямовані на перетворення території на «модельну колонію». Помітні досягнення були досягнуті при лікуванні захворювань, таких як африканський трипаносомоз. Одним з результатів цих заходів було створення нового середнього класу європеїзованих африканських «évolué» у містах. До 1950-х років в Конго була робоча сила із заробітною платою вдвічі більшою, ніж в будь-якій іншій африканській колонії. Багаті природні ресурси Конго, у тому числі уран — більша частина урану, що використовується американською ядерною програмою під час Другої світової війни, була конголезькою, викликала значний інтерес до регіону як від Радянського Союзу, так і від Сполучених Штатів, коли розвивалась «холодна війна».

Незалежність і криза в Конго (1960-65) Після заворушень в Леопольдвілі між 4-7 січня 1959 року, і Стенлівілі 31 жовтня 1959 року, бельгійці зрозуміли, що вони не зможуть зберегти контроль над такою величезною країною в умовах зростання вимог надання незалежності. Бельгійські та конголезькі політичні лідери провели круглий стіл у Брюсселі, починаючи з 18 січня 1960 року. Наприкінці Конференції 27 січня 1960 року було оголошено про проведення виборів в Конго 22 травня 1960 року і повну незалежність, надано 30 червня 1960 р. Конго дійсно отримала незалежність 30 червня 1960 р., прийнявши назву «Республіка Конго» (Republique du Congo). Оскільки французька колонія Середнього Конго (Моєн-Конго) також вибрав назву Республіка Конго після отримання своєї незалежності, ці дві країни більш широко відомі як Конго-Леопольдвілль та Конго-Браззавіль, після їх столичних міст. Президент Мобуту змінив офіційну назву країни на Заїр в 1971 році, це слово походить від португальської мови, і адаптоване з конголезькими словами нзере (nzere) або нзаді (nzadi) («річка, яка ковтає всі річки»).

У 1960 році країна перебувала у дуже нестабільному стані. Регіональні лідери племен, мали набагато більшу владу, ніж центральний уряд і з від'їздом бельгійських адміністраторів майже не залишилося кваліфікованих бюрократів. Перший конголезький випускник університету з'явився лише в 1956 році, і мало хто в новій державі мав уявлення про те, як управляти країною такого розміру.

Парламентські вибори 1960 року обрали націоналіста Патріса Лумумбу прем'єр-міністом та прозахідного Йозефа Касавубу, президентом новоствореної Республіки Конго.

Навіть від цього швидкоплинного моменту незалежності демократія почала розвиватися. 5 липня 1960 року в столиці вибухнув військовий заколот конголезьких солдатів проти своїх європейських офіцерів і розпочалися масові пограбування. 11 липня 1960 р. найбагатша провінція країни, Катанга, відійшла під владу Мойсе Тшембе. Організація Об'єднаних Націй направила 20 000 миротворців для захисту європейців у країні та намагалася відновити порядок. Західні парамілітарні структури та найманці, найчастіше найняті гірничодобувними компаніями для захисту своїх інтересів, також почали проникати в країну. У цей же період друга найбагатша провінція Конго, Касаї, також оголосила про свою незалежність 8 серпня 1960 року.

Прем'єр-міністр Лумумба звернувся до СРСР за допомогою. Микита Хрущов погодився допомогти, пропонуючи сучасну зброю і технічних радників. У США розглядали Радянську присутність як намагання скористатися ситуацією і придбати нові держави-сателіти в Субсахарській Африці. Силам ООН було наказано блокувати будь-які поставки зброї в країну. Сполучені Штати також шукали спосіб замінити Лумумбу в якості лідера. Президент Касавубу зіткнулися з прем'єр-міністром Лумумбою і виступав за союз із Заходом, а не з Радянським Союзом. США відправили зброю і кадрових співробітників ЦРУ, щоб допомогти союзним військам Касавубу і боротьби з Радянською присутністю. 14 вересня 1960 США і ЦРУ підтримали полковника Жозеф Мобуту і допомогли йому скинули уряд і заарештувати Лумумбу.

17 січня 1961 року Мобуту відправив Лумумбу до Елізабетвілля (нині Лубумбаші), столиці Катанге. При присутності преси він був побитий і змушений з'їсти копії власних виступів. Протягом наступних трьох тижнів його не бачили і нічого про нього не чули. Тоді Катангське радіо оголоситло, що правдоподібно він утікаючи був вбитий деякими селянами. Насправді він був замучений і вбитий разом з двома соратниками незабаром після його прибуття. Незабаром стало ясно, що його вбили під вартою. У 2001 році в бельгійському розслідуванні було встановлено, що його було застрелено жандармами в присутності бельгійських офіцерів.

У Стенлівілі, лояльні поваленому Лумумбі створити конкуруючу влада під керівництвом Антуана Гізенги, яка тривала з 31 березня 1961 року, поки він був реінтегрований 5 серпня 1961 року. Після деяких невдач, ООН і Конголезькі урядові війська вдалося відвоювати бунтівні провінції Південну Касаї 30 грудня 1961 року, і Катангу 15 січня 1963 року.

Нова криза вибухнула після повстання Сімба в 1964—1965, в ході  якого половина країни була захоплена повстанцями. Європейські найманці, американські та бельгійські війська були покликані Конголезьким урядом, щоб придушити повстання.

Заїр (1965-97)

Заколоти і повстання переслідували уряд до листопада 1965 року, коли генерал-лейтенант Мобуту, (потім головнокомандуючий національної армії, що захопила владу в країні)  оголосив себе президентом на п'ять років. Мобуту швидко зміцнив свою владу і був одноголосно обраний президентом в 1970 році. Мобуту перейменував країну в Республіку Заїр в 1971 році і вимагав від громадян взяти африканські імена і відмовлятися від французьких. Відносний мир і стабільність зберігався до 1977 і 1978, коли катангські повстанці, які базувалися в Анголі, запустили серію вторгнень в область Шаба (Катанга). Заколотники були вигнані з допомогою бельгійських десантників.

Заїр залишався однопартійною державою в 1980-х роках. Хоча Мобуту вдалося зберегти контроль протягом цього періоду, проте опозиційні партій, в першу чергу, Союз за демократію та соціальний Прогрес (СДСП), зберігали активність. Спроби Мобуту придушити ці групи наштовхнулись на значну міжнародну критику.