Бронепалубний крейсер — поширений у кінці XIX — початку XX століття клас крейсерів, захист механізмів і гарматних погребів якого складався з броньової палуби, пласкої або опуклої (карапасної). Вперше з'явилися в 1878 році, будувалися або купувалися більшістю морських держав до початку Першої світової війни, становили на рубежі століть найбільш численну частину їх крейсерських сил. В іноземній літературі широко розповсюджений англомовний термін «захищений крейсер» ().
Зародження та розвиток класу бронепалубних крейсерів
Парусно-парові фрегати і корвети 1860-х — 1870-х років будувалися переважно без броньованого захисту. Для забезпечення необхідної швидкості і дальності, при обмеженій водотоннажності, маючи машини з невисокою агрегатною потужністю, конструктори воліли покладатися лише на розміщення життєво важливих центрів корабля — погребів боєзапасу, котлів і машин — нижче ватерлінії і захист їх бортовими вугільними ямами. Типовими представниками даного класу були американські фрегати типу «Вампаноа» і британські типу «Айріс».
Однак досвід Громадянської війни в США показав, що у випадку війни на комунікації спроможні вийти десятки допоміжних крейсерів, які не поступаються військовим кораблям у швидкості й озброєнні і при цьому досить великих для забезпечення прийнятної живучості при обстрілі з артилерії середніх калібрів. Існувала потреба забезпечити крейсерам вирішальну перевагу в бою з рейдерами, перебудованими з комерційних пароплавів. При цьому для захисту торгового мореплавства таких крейсерів було потрібно багато, так що питання вартості стояло дуже гостро.
Ще одним приводом для створення нового типу військових суден стали як мінімум спірні результати застосування крейсерів без броні у бою, зокрема — бої британських «Шаха» і «Аметиста» проти перуанського монітора «Уаскар» 29 травня 1877 року. Маючи беззаперечну перевагу у вогневій потужності, британці не змогли вивести броньованого супротивника з ладу. При цьому тактика ведення вогню з великих дистанцій себе не виправдала, крейсерам довелося йти на зближення, і лише вкрай слабкий вишкіл перуанських комендорів та дефіцит снарядів дозволив крейсерам уникнути поразки. Стало ясно, що при зустрічі з більш підготовленим противником, кораблі без броні потраплять у скрутне становище.
Оскільки бортовий броньовий пояс могли нести лише великі і дорогі кораблі, було запропоновано паліативне рішення — обмежити захист броньовою палубою. Першим у світі бронепалубним крейсером став британський корвет «Комюс», закладений у 1876 році. На ньому, нижче ватерлінії, була встановлена пласка броньова палуба, що прикривала машини і котли від влучень снарядів і падіння уламків, розташованих вище конструкцій. В ніс і корму «Комюс» залишався незахищеним, крім того — ніщо не заважало поширенню води у відсіках вище броньової палуби, що могло викликати значні затоплення у бою і навіть втрату остійності.
Наступними етапними кораблями стали корвети типу «Ліндер», закладені в 1880 році. На них були встановлені більш сучасні машини, які підносилися над ватерлінією, що змусило і броньовану палубу розташувати вище рівня ватерлінії, а для запобігання затоплення розташованих нижче неї відсіків — додати скоси нижче ватерлінії по краях, які стали типовою рисою наступних бронепалубних крейсерів.
Всі ці кораблі були типовими «захисниками торгівлі», призначеними для охорони комунікацій і полювання за ворожими рейдерами — тип, характерний у першу чергу для флоту Великої Британії. Згодом з'явилася ідея включення подібних кораблів в панцерну ескадру в якості швидкохідних розвідників, яким наявність певного захисту від вогню противника давала шанс втекти в разі зіткнення з головними силами ворожого флоту.
Інша ідея отримала розвиток в крейсері «Есмеральда», який було закладено у 1882 році британською фірмою «Армстронг» для чилійського флоту і який став подальшим розвитком лінії канонерських човнів конструкції Джорджа Рендела. Цей корабель був задуманий як бюджетна, але цілком повноцінна бойова одиниця флоту, ніс потужну артилерію при посередньому захисті, який забезпечував мінімальну бойову живучість — що в теорії дозволяло боротися як мінімум з другокласними панцерниками. На цьому кораблі броньова палуба простягалася на всю довжину корпусу, підносячись над ватерлінією в середній частині, і мала скоси до бортів, які закінчувалися нижче ватерлінії. При тодішніх бойових дистанціях снаряди потрапляли б у скоси під гострим кутом, що забезпечувало солідний захист життєво важливих частин, в теорії еквівалентну товстій бортовій броні. Ще більш підвищували живучість кофердамами уздовж бортів, наповнені пробкою, і розташовані поруч з бортом вугільні ями, які добре гасили енергію снаряда перед його зустріччю з броньовою палубою. «Есмеральда» встановила тип так званого «елсвікського» крейсера і стала зразком для цілого ряду наступних бронепалубних крейсерів.
У той же самий час деякі флоти, зокрема — російський і французький, проявили інтерес до бронепалубних крейсерів як рейдерів, «винищувачів торгівлі», переважно спрямованих проти британського судноплавства, яке було у ті роки фактичним монополістом на ринку морських перевезень (з часткою понад 70 % на середину 1880-х). Однак ні росіяни, ні французи не проявили послідовної прихильності цьому типу кораблів: відчуваючи, що бронепалубні «винищувачі торгівлі» будуть дуже вразливі проти таких «захисників торгівлі», перевагу нерідко віддавали панцерним крейсерам як мали більш високу бойову стійкість. При цьому розвиток панцерних рейдерів і в Росії, і у Франції до початку XX століття зайшов у глухий кут.
Подальший розвиток класу проходив шляхом поступового вдосконалення окремих елементів кораблів. Залізо, яке замінило дерево як будівельний матеріал, було саме замінено на сталь. Всі крейсери отримали поділ на водонепроникні відсіки, а з плином часу все більше вдосконалювалися. Обов'язковою стала наявність подвійного дна. Дуже довго моряки не бажали відмовлятися від архаїчного парусного рангоуту.
Вживалися заходи для підвищення захищеності артилерії і поліпшенню умов ведення вогню. Гармати все частіше розміщувалися за броньовими щитами, в броньованих баштах і казематах, по бортах влаштовувалися гарматні спонсони. Перехід до більш потужних і ефективних вертикальних парових машин зробив броньову палубу зі скосами стандартною характеристикою всіх бронепалубних крейсерів. Поки на озброєнні були снаряди, начинені лише димним порохом, такий рівень захисту вважався достатнім за критерієм вартість/ефективність, так що до кінця XIX століття бронепалубні крейсери становили більшу частину крейсерських сил морських держав.
Бронепалубні крейсери Великої Британії
У британському флоті з 1888 року бронепалубні крейсери поділялися на три класи, залежно від водотоннажності і, частково, озброєння. Крейсери 1-го класу мали водотоннажність понад 7000 т і озброювалися гарматами калібром до 234-мм. Крейсери 2-го класу мали водотоннажність від 3000 до 7000 тонн і артилерію калібру 152-мм. Водотоннажність крейсерів 3-го класу коливалося від 1500 до 3000 тонн, а артилерія зазвичай мала калібр 102—120 мм.
З приходом на пост Головного будівельника флоту Вільяма Вайта Королівський флот відмовився від будівництва порівняно тихохідних і незбалансованих панцерних крейсерів. Замість цього Британське Адміралтейство прагнуло мати якомога більшу кількість бронепалубних крейсерів, призначених, переважно, для боротьби на морських комунікаціях, що мали життєво важливе значення для Британської імперії.
Первістками бронепалубних крейсерів 1-го класу стали два кораблі типу «Блейк» (), що вступили в дію в 1892 — 1894 роках. Незважаючи на те, що Вайт не зміг досягти запланованих показників по швидкості і дальності плавання, в цілому крейсери вийшли вельми передовими. Призначені для полювання на ворожі рейдери у відкритому океані, ці крейсери несли солідне озброєння з 234-мм і 152-мм гармат, вперше у своєму класі розміщених у баштах і казематах, а броньова палуба мала досить товсті скоси. Водотоннажність перевалила за 9000 тонн. Проект оцінювався в цілому високо, але вартість виглядала надмірною.
В результаті, Королівський флот почав отримувати помітно зменшений варіант «Блейків», відомий як тип «Едгар» (). Скорочення водотоннажності на 1800 тонн добре позначилося на вартості, і флот замовив 9 одиниць проекту. Швидкість крейсерів дещо впала порівняно з попередниками, зате енергетична установка виявилася надійнішою. Броньовий захист був також знижений, але озброєння «Едгарів» було не менш сильним, ніж у типу «Блейк». Всі вони увійшли до складу флоту в 1893 — 1896 роках.
Наступний тип бронепалубного крейсери 1-го рангу у Королівському флоті з'явився як реакція на будівництвом у Росії крейсера «Рюрик». Бажаючи перевершити російський рейдер, адмірали Британії наполягли на будівництві двох величезних крейсерів типу «Паверфул» () — одних з найбільших кораблів свого часу. Водотоннажність перевалила за 14 000 тонн, а для забезпечення високої швидкості і мореплавства корпус довелося зробити дуже довгим і високим. Разом з тим, озброєння і бронювання крейсерів не являло собою нічого видатного і самі британські моряки визнавали будівництво «Паверфулів» помилкою, вважаючи, що якщо б вдалося більш детально ознайомиться з дуже невдалою конструкцією «Рюрика», то «Паверфул» і «Террібл» ніколи не були б побудовані. Прозвані «білими слонами» вони поповнили флот в 1897—1898 роках.
Останні бронепалубні крейсери 1-го класу британський флот отримав у 1899—1903 роках. Вони були зменшеним варіантом «Паверфула», 8 одиниць типу «Діадем» () мали меншу на 3000 тонн водотоннажність, більш слабкий захист і менш високу швидкість, а їх озброєння складалося лише з гармат середнього калібру. У підсумку, Британське Адміралтейство прийшло до висновку, що ці крейсери занадто слабкі, щоб справлятися з панцерними рейдерами Росії і Франції і на базі проекту «Діадем» перейшли до будівництва панцерних крейсерів типу «Кресі» ().
Великі британські крейсери, як панцерні, так і бронепалубні, нерідко піддавалися критиці за більш слабке, у порівнянні з іноземними крейсерими, озброєння. Проте Королівський флот надавав дуже велике значення мореплавству, дальності плавання і населеності своїх крейсерів і за цими показниками вони помітно перевершували зарубіжні аналоги. Порівняльні ТТХ британських бронепалубних крейсерів I класу Характеристики «Блейк» «Едгар» «Паверфул» «Діадем» Водотоннажність, т 9150 — 9296 7467 — 7820 14 200 — 14 447 11 177 Артилерія 2 — 234 мм, 10 — 152-мм, 16 — 18 — 47-мм 2 — 234 мм, 10 — 152-мм, 12 — 57-мм, 5 — 47-мм 2 — 234 мм, 12 — 152-мм, 16 — 18 — 76-мм, 12 — 47-мм 16 — 152-мм, 14 — 76 мм, 3 — 47-мм Торпедні апарати 4×1 — 457 мм 4×1 — 457 мм 4×1 — 457 мм 3×1 — 457 мм Бронювання, мм Палуба — 76 — 152, щити гармат ГК — 114, каземати — 152, рубка — 305 Палуба — 76 — 127, щити гармат ГК — 76, каземати — 152, рубка — 305 Палуба — 51 — 152, башти гармат ГК — 152, каземати — 152, рубка — 305 Палуба — 63 — 102, щити гармат ГК — 51, каземати — 114, рубка — 305 Енергетична установка, л. с. 13 000 12 550 25 772 16 500 — 17 262 Максимальна швидкість, вузлів 20 20 20,6 — 22,2 20,25
Першими британськими бронепалубними крейсерими 2-го класу стали кораблі типу «Ліндер» (), четвірка яких поповнила флот у 1885 — 1887 роках. Вони були удосконаленням типу «Айріс» (), але з установкою броньової палуби. Оскільки силова установка цих кораблів виступала вище ватерлінії, вище довелося розмістити і броньовий палубу, а біля бортів зробити скоси вниз. Крейсери вийшли добре озброєними, швидкохідними і з великою дальністю плавання. Однак броньова палуба захищала лише машини і котли.
На наступній четвірці крейсерів типу «Рівер» (), що увійшли в дію у 1887 — 1889 роках, броньова палуба йшла по всій довжині корпусу, поступово знижуючись у носі і кормі. Так був встановлений класичний тип карапасної броньової палуби. Також вперше на крейсерих з'явилася броньована бойова рубка. По суті всі подальші проекти британських бронепалубних крейсерів стали розвитком закладеного в «Рівери» компонування.