Американо-ізраїльські відносини — двосторонні дипломатичні, культурні, економічні відносини між США та Ізраїлем.

Передісторія Після закінчення Другої світової війни США стали активним учасником близькосхідної політики. Так, влада США і Великої Британії створили спільну англо-американську комісію з питання про майбутнє Палестини. З американський сторони у комісію входили, зокрема, Джеймс Макдональд, майбутній перший посол США в Ізраїлі і адвокат Бартлі Крам. Висновки комісії складалися в реченні принципів та етапів створення двохнаціональної держави на території Ерец-Ісраель і в якнайшвидшому вирішенні на репатріацію 100 000 єврейських біженців з Європи до Палестини. Невдоволений таким рішенням Британія зажадала скликати ще одну комісію, отримала назву комісії Моррісона-Грейді (за іменами британського міністра Герберта Моррісона і спеціального посланника Гаррі Трумена Генрі Грейді). Рішенням комісії став план про розділ Палестини, але із збереженням британського мандата. Це рішення не задовольнило ні євреїв, ні арабів, а в жовтні 1946 року і американська адміністрація, зажадала негайної репатріації європейських євреїв в Ерец-Ісраель.

Роль США у створенні Держави Ізраїль Організація Об'єднаних Націй на Другій сесії своєї Генеральної Асамблеї від 29 листопада 1947 року прийняла план розділу Палестини (резолюція Генеральної асамблеї ООН № 181) на дві держави: єврейську та арабську. Прийняття цього плану стало можливим завдяки його підтримці з боку найбільших держав — СРСР і США.

Серед політичної еліти США з цього питання існували серйозні розбіжності, і в підсумку вирішальну роль зіграла особиста позиція президента Гаррі Трумена, який заради прийняття рішення про створення Ізраїлю пішов на прямий конфлікт з керівництвом Держдепартаменту.

Ще в березні 1947 року Трумен в приватному порядку пообіцяв Хаиму Вейцману  (майбутнього президента Ізраїлю) підтримку ідеї розділу Палестини, але на наступний день американський посол в ООН проголосувала за передачу Палестини під опіку ООН. Трумен прийшов в лють і звинуватив у події чиновників Держдепартаменту.

Однак за цим голосуванням стояла група високопоставлених осіб, включаючи держсекретаря Джорджа Маршалла та міністра оборони Джеймса Форрестола. Багато співробітників Держдепартаменту на чолі з держсекретарем Джорджем Маршаллом побоювалися того, що явна підтримка єврейській державі призведе до того, що СРСР виступить союзником арабським країнам і отримає широкий доступ у регіон. Як заявляв перший міністр оборони Джеймс Форрестол президенту Трумену: «Ви просто не усвідомлюєте, що існує 40 млн арабів і 400 тис. євреїв. Мільйони арабів візьмуть верх над тисячами євреїв. Нафта — ось та сторона, на якій ми повинні перебувати». З іншого боку, як вважав радник президента Кларк Кліффорд, «демократична держава на Близькому Сході, стане довгостроковою гарантією безпеки не тільки нашої країни, але і всього світу».

Конфлікт між Труменом і Маршаллом з цього питання загрожував перерости в урядову кризу. Однак розростання скандалу вдалося уникнути. Трумен наполіг на своєму рішенні підтримати створення Ізраїлю. Істотну роль тут зіграло і вплив єврейської громади в США, голосами якої хотів заручитися Трумен напередодні президентських виборів 1948 року. Крім того, як пише Е. Е. Епштейн у статті «Утворення держави Ізраїль і близькосхідна дипломатія США»: «Р. Трумен був південним баптистом і мав деяку релігійну симпатію до євреїв»Эпштейн Е. Е. Образование государства Израиль и ближневосточная дипломатия США . Политическая экспертиза: ПОЛИТЭКС. 2006. Т. 2. № 1. С. 173—185.

Визнання і встановлення дипломатичних відносин

Після проголошення незалежності держави Ізраїль, США визнало це де-факто, а 30 січня 1949 року підтвердило це де-юре. У ході першої арабо-ізраїльської війни влада США підтримували ембарго на постачання зброї воюючим сторонам і створювало труднощі американським добровольцям, які бажали взяти участь у цій війні. Незважаючи на це майже 1000 американських добровольців брали участь у війні на боці Ізраїлю, в тому числі і в ВПС Ізраїлю в рамках МАХАЛь (מתנדבי חוץ לארץ) .http://www.7kanal.com/article.php3?id=261799 Ирландец Джо и другие

Адміністрація США побоювалася просоціалістичного курсу керівництва Ізраїлю, але після підтримки Ізраїлем американців в Корейській війні, ці побоювання відійшли на другий план. У 1950 році, США, спільно з Великою Британією і Францією підписали резолюцію про територіальний статус-кво, що склалося після арабо-ізраїльської війни 1947-1949 рр. і зупинки гонки озброєнь на Близькому Сході. На початку 50-х років американська адміністрація починає фінансово допомагати Ізраїлю у малих масштабах (десятки мільйонів доларів у рік). У 1953 році, спеціальний посланник Трумена Ерік Джонстон намагається врегулювати забір води з Йордану між Ізраїлем, Йорданією, Сирією та Ліваном. Хоча договір і не був підписаний, де-факто ворогуючі країни продовжували діяти по ньому аж до кінця 80-х рр.

При президентові Ейзенхауері У 50-і рр. стосунки між Ізраїлем і США все ще залишалися прохолодними. США відмовили в постачанні зброї Ізраїлю напередодні Синайській компанії, усвідомлюючи, що підтримка цієї компанії стане загрозою дипломатичним відносинам з іншими країнами регіону. На початку 1956 року, спеціальний посланник президента Дуайта Ейзенхауера Роберт Андерсон безуспішно намагався врегулювати конфлікт між Ізраїлем і Єгиптом. У розпочатій другій арабо-ізраїльській війні, американська адміністрація спільно з керівництвом СРСР зажадали від Ізраїлю відвести війська із захопленого Синайського півострова. Ізраїль був змушений підкоритися цій вимозі.

Після революції в Іраку в 1958 році і фактичного розпаду Багдадського пакту, адміністрація Дуайта Ейзенхауера приймає стратегічне рішення про перегляд відносин з Ізраїлем, роблячи ставку на єврейську державу як основного партнера США на Близькому Сході. Це виражається в посиленні військового та політичного співробітництва між країнами. Почалися відроджуватися відносини затьмарилися доповіддю Держдепу США про наявність в Ізраїлі ядерного дослідницького центру в Дімоні, побудованого з допомогою Франції. Аж до початку 70-х рр. американські спостерігачі неодноразово відвідували ядерний центр, поки з американської сторони не було фактичного визнання Ізраїлю ядерного потенціалу.

При президентах Кеннеді і Джонсоні У травні 1961 року відбулася перша зустріч нового американського президента з ізраїльським прем'єр-міністром, відповідно Джона Кеннеді і Давида Бен-Гуріона. На початку 1962 року країни підписали договір про екстрадицію злочинців, а 27 грудня того ж року президент Кеннеді заявив про «особливі відносини» США з Ізраїлем на Близькому Сході і про постачання військового обладнання Ізраїлю.http://www.dipiz.tk/usa.html Отношения Израиля и США

Наступник Кеннеді президент Ліндон Джонсон неухильно підтримував курс попереднього президента. У 1964 році відбувся перший офіційний візит ізраїльського прем'єр-міністра (Леві Ешкол) в Білий дім. Аж до початку Шестиденної війни Франція була основним постачальником зброї для Ізраїлю, але з початку 60-х рр. США все більше витісняє французів на ізраїльському ринку зброї. Починаючи з поставок виключно оборонного озброєння, наприклад MIM-23 Хок, до середини 60-х рр. США починає поставляти і наступальні види зброї. До того ж США сприяє отриманню західнонімецького озброєння, що поставляється до Ізраїлю в рамках договору про компенсації.

Американські спроби врегулювати конфлікт між Єгиптом і Ізраїлем в Тиранском протоці ні до чого не призвели, що вилилося в Шестиденну війну 1967 року. На третій день війни ізраїльські ВВС ( за офіційною версією, помилково ) атакували американський розвідувальний корабель «Liberty», що призвело до загибелі 34 і поранення 171 американських моряків. Після закінчення війни американська адміністрація підтримує резолюцію 242 РБ ООН. На фоні покращення стосунків між Францією та арабськими країнами, США все більше стають основним постачальником озброєння в Ізраїль, а після оголошення Францією ембарго на продаж зброї Ізраїлю, США постачають єврейській державі літаки Фантом F-4.

При президентах Ніксоні і Форді

Після Шестиденної війни адміністрація Ніксона зробила ставку на Ізраїль як « головного стратегічного союзника на Близькому Сході». Розмір тільки економічної допомоги миттєво збільшився в 5-6 разів, а після закінчення Війни на виснаження 1967-1970 р. вона відразу ж підскочила до $2.6 млрд в рік.

Однак 27 червня 1969 ізраїльський уряд ухвалив рішення про приєднання східної частини Єрусалиму, викликавши різко негативну оцінку адміністрації Річарда Ніксона. 1 липня 1969 американський посол при ООН заявив, що американський уряд бачить в Східному Єрусалимі окупованої Ізраїлем територію. У тому ж році державний секретар США Вільям Роджерс робить спробу залагодити арабо-ізраїльський конфлікт, пропонуючи так званий «План Роджерса». У 1970 Ізраїль на прохання адміністрації США допоміг королю Хусейну вигнати сирійців з території Йорданії, провівши навчальну бомбардування сирійських танкових колон, тим самим загрожуючи втрутитися в конфлікт палестинців і йорданських влади.

У війні Судного дня, коли ЦАХАЛ страждав від відсутності необхідного озброєння, США організували повітряний міст через Європу, з метою швидко поставити Ізраїлю американську зброю. Але слідом за війною нафтове ембарго арабських країн, змусило никсоновскую адміністрацію відкоригувати «особливе ставлення» до Ізраїлю, що виразилося у військових постачання американського озброєння деяким арабським країнам.

У 1974, американський конгрес приймає поправку Джексона-Веніка, а 3 січня 1975 року її підписує президент Джеральд Форд. У березні того ж року вибухнув дипломатичний конфлікт між США та Ізраїлем з приводу знаходження ізраїльських солдатів на території Синая. Після інтенсивної серії зустрічей між держсекретарем Генрі Кіссінджером з керівниками Ізраїлю і Єгипту, сторони підписують тимчасову угоду про відвід військ і перемир'я. Крім цього, президент Форд направляє секретний лист прем'єр-міністру Іцхаку Рабину, в якому зобов'язується поставляти сучасне озброєння та не допускати військового переваги арабських країн.

При президенті Картері

У 1977 році, конгрес ухвалює закон про заборону американським компаніям брати участь в арабському ембарго Ізраїлю. У тому ж році в Женеві проходить міжнародна мирна конференція по врегулюванню арабо-ізраїльського конфлікту під патронажем США і СРСР. Американська адміністрація була ініціатором ізраїльсько-єгипетського саміту в Кемп-Девіді, що в кінцевому підсумку призвело до укладення мирного договору між країнами у 1979 році у Вашингтоні. Разом з цим президент Джиммі Картер зобов'язався надати фінансову і військову допомогу як Ізраїлю, так і Єгипту. До того ж, США профінансували переклад бази ВПС Ізраїлю з Синаю на територію Ізраїлю. На початку 1980 року картеровская адміністрація підтримала Резолюцію 465 РБ ООН, заявляє про дотримання принципів Женевської конвенції на окупованих Ізраїлем палестинських територіях, включаючи Східний Єрусалим.

При президенті Рейгані