Історія християнства — історія становлення та поширення християнської релігії.

Християнство виникло із проповідей Ісуса в римській провінції Юдея у І столітті. Згідно з Євангеліями Нового Заповіту, Ісус був єврейським учителем і цілителем, який проголосив неминуче Царство Боже і був розп'ятий в 30–33 році н. е. Його апостоли вірили, що він тоді воскрес із мертвих, був піднесений Богом і незабаром повернеться, коли прийде Царство Боже.

Найперші послідовники Ісуса були юдеохристиянами. Завдяки включенню неєвреїв, ранньохристиянська церква поступово розходилася з юдаїзмом та юдеохристиянством протягом перших двох століть християнської ери.

Основні віхи в історії християнства

I-IV століття (раннє християнство): Зародження раннього християнства та його поширення. Апостольський вік та юдеохристиянство. Організаційне становлення Церкви та поширення християнства. Християнська Церква в Римській імперії та гоніння на перших християн. Поширення віри Христової та християнізація античної цивілізації. Розвиток християнської духовості. Монастицизм. Боротьба за ортодоксальність християнства. Період Отців Церкви. Криза античного світу. Поділ християнства на східне та західне.

XI-XIII (західне середньовічне християнство):

Середньовічні реформаційні рухи Християнство в Західній Європі за часів Каролінгів. Експансія європейського християнства. Хрестові походи. Апогей середньовічної культури. Схоластика. Православний Схід після остаточного поділу християнства

XIV — XV століття (епоха бароко й доба просвітництва): Період криз і реформ у європейському християнстві Протестантська реформа в Західній Європі. Католицька реформа в Західній Європі. Християнство епохи Бароко. Доба Просвітництва.

XVI-XVIII століття (новітня епоха): Криза християнського Сходу. Світова експансія християнства. Новочасні визвольні рухи в Європі та ставлення до них Римської Церкви. Емансипація новочасного світу та його звільнення з-під впливів Церкви. Зростання римської централізації. Криза модернізму. Східні Церкви: криза та спроби реформ. Апогей європейської експансії.

XVIII-XX століття (модерний період): Парохіяльне життя та релігійність вірних у латинському християнстві Апостольський престол та римо-католицькі й протестантські Церкви в країнах Західної Європи кінця XVIII—XIX ст. Тенденції внутрішньої віднови та розвитку Церков (XX ст.). Римська Апостольська столиця в умовах фашизму та Другої світової війни. Католицька богословська думка, наука та освіта наприкінці XVIII—XX ст. Другий Ватиканський собор. Концепція реформи католицького християнства. Модернізація світової цивілізації у XX ст. та її вплив на розвиток партикулярних Церков у Європі. Особливості розвитку християнства в США та Канаді (кінець XVIII—XIX ст.). Проблеми християнської культури в країнах Третього Світу. Латинське та східне християнство на порозі III тисячоліття в контексті екуменічного діалогу між Церквами-сестрами на шляху до поєднання.

Біблійна історія Сучасне християнство розглядає всю біблійну історію як свою історію. Головні події періоду: Епоха патріархів (Авраама, Ісаака, Якова) Перебування в Єгипті і Вихід. XIII ст. — написання Старого Заповіту. Завоювання Ханаану і епоха Суддів Царство Давида і Соломона період Храму

Раннє християнство

Раннє християнство поширювалось завдяки проповіді Євангелія учнями Христа — Апостолами. Ними були написані книги Нового Завіту та сформована християнська община.

27-30 роки — діяльність Ісуса Христа.

34-36 роки — диво на шляху в Дамаск. Навернення апостола Павла в християнство.

Общини первісного християнства складалися з бідних людей. Представників заможних класів були одиниці, і вони не відігравали особливої ролі в общинах. У цьому сенсі первісне християнство було релігією пригноблених. Церкви — у сучасному розумінні як окремої будівлі для збирання членів общин — не було. Збиралися в приватних приміщеннях.

У період раннього християнства в общини дедалі більше почали вливатися заможні люди, які утворювали всередині общин особливий соціальний прошарок і поволі захопили керівництво ними. Християнські общини, які почали називатися парафіями, об'єдналися в значніші одиниці — єпископії на чолі з єпископами та митрополії на чолі з митрополитами. Таким чином це стало початком виникнення церковного духівництва і з часом відбувалось закріплення такого порядку речей.

Гоніння в Римській імперії

Спочатку переслідування не мали систематичного характеру і проводились місцевою владою. Коли імператор Нерон стратив християн після пожежі 64 року, це було винятково місцевою справою, що не виходила за межі Риму. Одним з перших законів проти християн став виданий 202 року наказ Септимія Севера, що забороняв навернення в юдаїзм чи християнство. Найбільше гоніння було за імператорів Діоклетіана і Галерія.

Період Вселенських соборів

У період пізнього античного християнства рабовласницький клас у своїй головній масі приєднався до християнської релігії. За імператора Костянтина (306—337 роки) християнська релігія перетворилася на державну, вона користувалася її економічною, політичною та ідеологічною підтримкою. Відбувається подальша централізація церкви: єпископії та митрополії об'єднались у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині IV ст. на території імперії були три патріархії — римська, олександрійська та антіохійська. Наприкінці IV ст. — єрусалимська.

Візантія — центр християнства Значною подією в історії християнської церкви був перший Вселенський собор, тобто з'їзд духовенства, який відбувся в 325 році у Нікеї (Мала Азія). Собор було названо Вселенським тому, що на ньому було представлене вище духовенство всієї імперії тих часів. Скликання собору означало створення єдиної християнської церкви, бо в особі вселенських соборів духовенство імперії отримало свій вищий керівний центр. Хоча вселенські собори скликалися порівняно рідко (в IV по VIII ст. було скликано всього сім), усе ж вони відігравали важливу роль: об'єднували зусилля духовенства, регулювали церковне життя, сприяли виробленню єдиної ідеології та обрядовості.

381 рік — Перший Константинопольський собор (Другий Вселенський). Утверджено догмат Святої Трійці. Патріарх Константинополя стає другим, а Олександрії третім. До Другого Вселенського Собору місто перебувало під юрисдикцією митрополита Іраклійського.

431 рік — Ефеський собор (Третій Вселенський). Засудження несторіанства. Собор проголосив визнання Богородиці. Арамейське населення не визнало рішення зібрання і виділилось в Ассирійську Церкву Сходу.

Важливим елементом розвитку християнського віровчення стала діяльність богословських шкіл. Виділяють три провідні школи: Александрійську, Антіохійську і Східно-Сирійську або Едесько-Нісібійську. В Александрійській школі панував умоглядний напрямок з домінуванням алегоричного методу в тлумаченні Святого Письма, націленого на прояснення його вищого таємничого сенсу. Антіохійська школа трималася розсудливого напрямку, і її екзегети переважно з'ясовували буквальний, історичний сенс священного тексту і невисоко цінували алегорію, а в догматиці особливу увагу приділяли божественній, таємничій стороні Священного Писання із з'ясуванням її людської природи. До Антіохійської школи з принципових питань богослов'я примикала, органічно її доповнюючи, Східно-Сирійська школа.

Взаємозбагачення названих шкіл допускало можливість переходу їх у крайність перетворення богословів з поборників віри на єретиків. Умоглядний напрямок Александрійської школи міг перейти в містицизм, що і виявилось в монофізитстві. Розсудливий же напрямок Антіохійської школи міг вирішитися раціоналізмом, що і виявлялося в аріанській і несторіанській єресях.

Як особливі течії богословської думки Олександрійська й Антіохійська школи існували до Халкідонського собору (451 рік), в догматичному визначенні якого були засуджені крайності й того, і іншого напряму. Після Халкідона ці напрями злилися, і богословська наука в Християнській Церкві увійшла в одне русло. Общини, які не визнали рішення Собору, відокремились в окремі Нехалкідонські церкви, які сповідували монофізитство.

680 рік — Шостий Вселенський собор (Третій Константинопольський собор). Засудження монофелітства.

787 рік — Сьомий Вселенський собор. Засудження іконоборства.

Восьмий Вселенський собор. В католицизмі ним визнано Константинопольський собор 869—870 років, а в православ'ї Софійський собор 879—880 років. Зібрання вирішувало суперечку в церкві навколо догмату про філіокве.

Поява ісламу У VII ст. мусульмани захопили населені християнами східні провінції Візантії і ледь не взяли Константинополь. На початку VII ст. вони захоплюють Піренейський півострів і лише завдяки перемозі при Пуатьє франкам вдається їх зупинити. Візантія занурюється в іконоборчі війни.

Франкська імперія Перемога над арабами показала незалежність західного християнства. В 800 році правитель франків Карл Великий коронує себе імператорською короною.

Християнізація слов'ян Хоча на 800 рік у Західній Європі правили суто християнські королі, Східна та Центральна Європа залишалася областю місіонерської діяльності. Так, у IX столітті Кирило і Мефодій мали великий успіх в місіонерській діяльності серед слов'янських народів, переклали Біблію та літургію слов'янською мовою. Було хрещено Київ в 988 році, християнство поширилось по всій Київській Русі.

Болгарія була язичницькою країною з моменту свого створення в 681 році до 864 року, коли Борис I (852—889) навернувся в християнство.

Середньовічне християнство

Схизма

Етап античного християнства змінився етапом середньовічного християнства (VI—XV ст.), коли відбувся розкол церкви в 1054 році на православ'я та католицизм. Розмежування між православ'ям і католицизмом у християнстві почало виявлятися після поділу Римської імперії на Західну й Східну (395 рік). Основною причиною цього стало суперництво між константинопольським і римським патріархом, що називав себе папою, за верховенство в християнському світі. У міру посилення економічної могутності римських пап у Західній Європі зростали і їхні претензії на роль глави Всесвітньої Церкви, що іншою Церквою, природно, було визнано незаконним.

Поступово розбіжності посилювалися. Так, уже на шостому Вселенському Соборі (680 рік) були засуджені деякі нововведення Римської Церкви, як-от примус священників і дияконів до безшлюбності, суворі пости в суботи Великого Посту й зображення Ісуса Христа у виді агнця (ягняти).

Формальний поділ християнської Церкви на західну (римо-католицьку) і східну (греко-православну) відбувся в 1054 році, коли посланець Папи Римського у Візантії кардинал Гумберт після безрезультатних переговорів із патріархом залишив у храмі Святої Софії в Константинополі лист, що відлучає від церкви патріарха і його послідовників. Патріарх своєю чергою наклав заборону на кардинала Гумберта.

Хрестові походи Остаточно поділ Церков завершився після захоплення в 1204 році Константинополя хрестоносцями. Основна причина полягає в тому, що в XI — XII століттях католицька церква практично очолила торгово-колонізаційний рух європейців на Схід під приводом, нібито, звільнення Єрусалима і його святинь від арабів-мусульман. Проте Четвертий хрестовий похід вирушав вже не до Малої Азії, а в Константинополь. Хрестоносці взяли місто, розграбували його, опоганили святині православних храмів і утворили в Константинополі Латинську імперію, що проіснувала більше 50 років. Відтоді православна й католицька Церкви продовжували жити й розвиватися окремо одна від одної.

Відособлення та формування догматів Римо-католицької церкви