Дредноут ( — «безстрашний», за назвою першого корабля цього типу Dreadnought) — покоління артилерійських військових кораблів, яке з'явилося на початку ХХ століття, характерною особливістю яких було те, що вся корабельна артилерія була єдиного великого калібру (all-big-gun). Цим дредноут відрізнявся від своїх попередників, які були озброєні артилерією різних калібрів.
У широкому розумінні термін «дредноут» може застосовуватися до кораблів різних типів, яким притаманна ця особливість (лінійних кораблів, лінійних крейсерів, важких крейсерів тощо), однак найчастіше це поняття асоціюється з лінійним кораблем і є синонімом лінійного корабля першої чверті XX століття. Останній у світі дредноут — «Венгард» — був побудований у Великій Британії в 1946 році і служив до кінця 1950-х років.
Історія Принцип «тільки великі гармати» () був не новий. Ще в епоху дерев'яних вітрильних кораблів саме так були озброєні лінійні кораблі, батареї яких складалися зі 100 і більше гармат однакового калібру. Цілком відповідали цьому принципу й перші батарейні броненосці 1860-х років. Навіть спущений на воду в 1864 році англійський баштовий панцерник «Роял Соверен» розташуванням і складом артилерії передбачив архітектуру майбутніх дредноутів — його п'ять найпотужніших за мірками свого часу 266-мм гармат розташовувалися в чотирьох баштах (дві з них у носовій), встановлених у діаметральній площині корабля. Проте надалі еволюція панцерників пішла іншим шляхом — спочатку в бік зменшення всієї артилерії до кількох «гармат-монстрів» калібру до 18"/460 мм, короткоствольних, з поганою балістикою. Вони були розроблені на пробивання суцільним бронебійним снарядом броні найбільшої товщини в ближньому бою.
Зважаючи на це, безпосереднім попередником дредноута виявився ескадрений панцерник зі змішаним озброєнням: у класичному варіанті такий корабель ніс чотири 12"/305-мм гармати у двох обертових баштах і батарею з 12-16 «швидкострільних» патронних (використовували унітарний постріл) чи мали роздільно-гільзове заряджання, замість прийнятого на великих гарматах картузного, гармат калібру 6"/152 мм з бортів у казематах і спонсонах (англійська школа) або додаткових баштах (французька школа). 6"-гармати мали високу швидкострільність і точність стрільби та могли швидким вогнем зруйнувати неброньовані або легко броньовані частини ворожого корабля, будучи вельми небезпечною зброєю проти існуючих тоді броненосців, у яких захищена неймовірно товстою (400 мм і більше) бронею середина корпусу, цитадель, часто поєднувалась із цілком не броньованими краями. 12"-гармати ж були здатні з великих дистанцій пробивати основний броньовий пояс ворожих лінкорів. Тому наявність на бойовому кораблі гармат двох різних калібрів уявлялася розумним компромісом між швидкострільністю і бронебійністю. В бою кожна гармата перебувала під повним контролем свого командора, ніякого поняття про централізоване управління вогнем не існувало, методики вимірювання відстані були дуже приблизні, а приціли — грубі. У таких умовах ефективність великокаліберних гармат була порівняно невисока через низькі точність і швидкострільність, і якийсь час після своєї появи артилерія середнього калібру вважалася чи не основною силою корабля в реальному бою.
З часом до цього арсеналу було додано «протимінні» гармати калібром зазвичай від 37 до 76, а потім — і до 120 мм, які служили для захисту від носіїв шестових, метальних і саморушних мін (торпед) — мінних катерів, міноносок, міноносців, «мінних крейсерів» та есмінців
В останній чверті XIX століття удосконалення механізмів подачі снарядів та електропривід призвели до підвищення швидкострільності і гармат калібру 8"/203-10"/254 мм, завдяки чому калібр середніх батарей став поступово збільшуватися, впритул наблизившись до головного калібру, при частковому збереженні позитивних якостей середнього калібру. Логічним завершенням цього процесу мала стати поява корабля, при водотоннажності та бронюванні типового панцерника, озброєного однорідною артилерією середнього (8-9") або «проміжного» (10") калібру — на практиці до такого рішення найбільше наблизилися італійці з їх ескадреним панцерником типу «Реджіна Елена», який при водотоннажності в 12 600 тонн ніс лише дві 12-дюймівки в кінцевих одногарматних баштах і 12 8" гармат у двогарматних баштах цитаделі. Передбачалося, що вже на дальній дистанції шквал фугасних снарядів швидкострільних 8-дюймівок послабить противника настільки, що на долю великокаліберних гармат припаде лише його «добивання» пробиттям головного броньового пояса або примушування до здачі в самому кінці бою. У той же самий час і з тим же розрахунком в Росії проєктувалися кораблі з числом середньокаліберних гармат більше двох десятків, при двох 12-дюймовкахР. М. Мельников: Броненосцы типа «Бородино». Навіть сам адмірал Фішер, майбутній «батько» «Дредноута», у проєкті «Антейкебл», останньому перед «Дредноутом», схилявся до озброєння суто з 16 «проміжних» 10" гармат.
Між тим, гармати великого калібру і їх артилерійські установки в зазначений період також були значною мірою вдосконалені. Так, новітні баштові установки дозволяли заряджати гармати в будь-якому положенні, а не тільки після розвороту в діаметральну площину, а іноді — і при будь-якому куті вертикального наведення, що, при тій же швидкості заряджання самої гармати, дозволило різко підвищити загальну швидкострільність — з одного пострілу за 4-5 хвилин в установках 1880-х років до приблизно 1 пострілу за хвилину на початку XX століття. Крім того, відбулися якісні зрушення у забезпеченні самої стрільби з великокаліберних гармат: введення оптичних прицільних трубок (використані американцями ще в війні 1898 року з Іспанією), базисних Далекомірів і методики коригування вогню за сплесками снарядів дозволили домагатися впевнених влучань на дистанціях, які раніше вважалися недосяжними, а нові снаряди, начинені потужними вибуховими речовинами, дозволили завдавати противнику відчутної шкоди навіть на таких дистанціях, на яких колишні бронебійні снаряди безсило відскакували від захищених товстою бронею бортів. Середземноморський флот Великої Британії під керівництвом адмірала Фішера вже в 1899 році почав відпрацьовувати вогонь на граничну на той час дистанцію в 25-30 кабельтових (4,5—5,5 км). За підсумками стрільб був зроблений висновок, що навіть без будь-якої зміни конструкції самих гармат, суто за рахунок поліпшення підготовки особового складу і впровадження нових способів стрільби, можна вести ефективний вогонь на таку відстань. У найближчому ж майбутньому очікувалося збільшення дистанції вогневого контакту до 7-8 км і більше.
У свою чергу, нова методика коригування вогню в поєднанні з досягненнями в галузі внутрішньо-корабельного зв'язку дозволила керувати стрільбою корабля централізовано з поста головного артилериста, концентруючи вогонь усіх гармат на одній цілі, яка накривалася тепер не окремими снарядами, а відразу всім бортовим залпом, що не тільки істотно підвищувало ймовірність її ураження, але і робило пошкодження набагато тяжчими. Між тим, для ефективного ведення залпового вогню з коригуванням за сплесками снарядів вся артилерія корабля повинна бути однорідною, бо у різнокаліберної артилерії сплески різних калібрів, які ведуть вогонь по одній цілі, змішувалися один з одним, тому не можна було виділити серед них необхідні для коригування вогню «свої». Гармати середнього калібру перетворювалися для лінкора, який був розрахований на бій на дальніх дистанціях, у дорогий баласт, бо віддаль стрільби з них була нижчою, ніж у гармат великого калібру, а ефективно керувати вогнем корабля, який має гармати великого, середнього та «проміжного» калібрів, як деякі з останніх ескадрених панцерників, виявилося взагалі практично неможливо, бо сплески від «проміжних» снарядів для коригувальника нічим не відрізнялися від сплесків 12-дюймових.
Експерименти, проведені на кораблях «Вікторіес» і «Венеребл», також показали необхідність для стрільби на великі дистанції однорідної артилерії з централізованим управлінням залповим вогнем:
Були зроблені сотні залпів і витрачено багато вугілля і енергії, щоб довести абсолютно очевидний факт: не можна вести ефективний вогонь на далекі відстані з потужних батарей сучасного військового корабля за старою схемою, як кому заманеться. Тільки науково обґрунтоване централізоване управління стрільбою може відповідати сучасним вимогам.Оскар Паркс: Линкоры британской империи. Часть VI. Огневая мощь и скорость.
Ідея створення принципово нового швидкохідного і чудового за своєю вогневою потужністю панцерного корабля належить італійському інженеру-кораблебудівнику Вітторіо Куніберті, який у 1902 році представив своєму уряду проєкт корабля водотоннажністю 17000 тонн з потужним бортовим броньовим поясом завтовшки 12 дюймів (305-мм), озброєного десятьма 12-дюймовими (305-мм) гарматами. Однак, в Італії тоді не було виділено необхідних коштів на будівництво такого корабля. Тоді Куніберті поділився своєю ідеєю з видавцем щорічного довідника «Бойові кораблі», англійцем Фредом Т. Джейном, який у 1903 році опублікував у своєму виданні статтю Куніберті: «Ідеальний лінкор для британського флоту».
Вже в 1903 році італійський кораблебудівник Куніберті створив проєкт «ідеального броненосця» з дванадцятьма 12" гарматами, 12" бронею головного поясу і 24-вузловим ходом, писав:
Якщо удар снаряда по броні похилий і відстань велика, нам слід прийняти калібр 12", якщо ми хочемо бути абсолютно впевненими в потопленні противника, зробивши влучання лише по його ватерлінії. Але заряджаються такі гармати ще дуже повільно, хоча останнім часом вони удосконалювалися. Крім того, ймовірність влучання в броньовий пояс мала. Виходячи з цього, у нашому ідеальному, надзвичайно потужному кораблі ми повинні збільшити число 12" гармат настільки, щоб бути здатними досягти хоча б одного фатального для ворога влучання в броньовий пояс по ватерлінії. Причому, перш ніж він буде мати шанс зробити схожий, вдалий постріл по нас з чотирьох великих гармат, які є зараз звичайним головним озброєнням… Без зайвої витрати снарядів, покладаючись на свїй чудовий захист, зі своїми дванадцятьма гарматами, такий лінкор міг би без зволікання накрити свого супротивника нищівним перехресним вогнем.
Як видно, напрям думок італійця відрізнявся від того, яким користувалися англійці в якості основи типу майбутнього «Дредноута», хоча результат був дуже схожий, за винятком збереження в проєкті Куніберті порівняно невеликої батареї середнього калібру.
Бойовий досвід російсько-японської війни ж, у якій японці широко застосовували концентрацію на одній цілі вогню не тільки всіх гармат одного корабля, але і всіх кораблів одного загону, дав остаточну і цілком однозначну відповідь — подальшого підвищення вогневої потужності можна досягти збільшенням вогню артилерії головного калібру. Причому навіть 12" калібр гармат виявився фактично недостатнім для гарантованого ураження сучасного важкого панцерного корабля, який мав куди повніше і гармонійніше бронювання порівняно з проєктами останньої чверті XIX століття: в Цусімському бою жоден з новітніх панцерників типу «Бородіно» не отримав наскрізного пробиття броньового пояса; загибель «Бородіно», «Суворова» і «Олександра III» була викликана іншими причинами (підводні вибухи торпед, пожежі з наступним вибухом погребів, помилки екіпажу тощо), причому всі вони продемонстрували приголомшливу бойову живучість, навіть після повної втрати боєздатності тримаючись на воді протягом багатьох годин, на відміну від старших «напівпанцерників» типу «Ослябя» — «Пересвєт» та заброньованих за «англійською» системою панцерників типу «Перемога», які мали ніс і корму без броні. Вогонь 10" гармат, не кажучи вже про ще легші, був визнаний абсолютно недієвим — аж до того, що задимлення від пострілів середнього калібру заважало стрільбі головного калібру, зводячи нанівець всі його переваги стосовно швидкострільності і точності: