Одеська евакуація ( — року) — історична подія часів російської громадянської війни на території України, пов'язана з евакуацією морем з Одеси бойових частин, тилових установ, озброєння, боєприпасів та іншого матеріального майна військ Новоросійської області Збройних сил Півдня Росії (ЗСПР) та Одеського гарнізону, а також цивільного населення, з тих, хто не побажав залишатися на займаній Червоною армією територіях. Необхідність евакуації назріла через катастрофічні зміни на фронті після переходу Червоної армії в наступ.

Хоча можливість евакуації розглядалася командуванням Збройних сил Півдня Росії і Новоросійської області з кінця 1919 року, підготовлена вона так і не була. Сучасники називали її «бездарною»: в Одесі залишилася значна кількість озброєнь і матеріальних цінностей, піднятися на морські судна зміг приблизно тільки кожен третій з бажаючих.

Огляд загального положення частин Новоросійської області ЗСПР взимку 1919—1920 рр В результаті контрнаступу Південного фронту Червоної армії, що почався в жовтні 1919 року, війська ЗСПР були відкинуті на південь, а до 9 січня 1920 року коли Червона армія вийшла до узбережжя Азовського моря і оволоділа Ростовом-на-Дону — остаточно розсічені на дві частини, причому війська Київської (до того моменту вже перепідпорядковані головнокомандувачу військами Півдня Росії генералу Миколі Шиллінгу) і південних регіонів України виявилися відрізаними від основних баз і центрального командування. Залишками військ під командуванням Шиллінга було неможливо утримувати Крим та південь України одночасно. Пріоритет був відданий Криму, а півднем України було вирішено пожертвувати. В середині грудня 1919 року почалися заходи щодо евакуації з Одеси установ Білого Півдня, але незабаром були припинені. .

Рішення про евакуацію півдня України викликало негативне ставлення в союзних місіях: їх представники та Гольмен переконували головнокомандувачів ЗСПР обов'язково утримувати одеський район, доводячи, що в іншому випадку союзні уряди вважатимуть, що війна програна і можуть припинити всіляке постачання армій Півдня Росії. Причому для організації та посилення оборони району англійці зобов'язалися поставити до Одеси матеріальні запаси в необхідній кількості і надати, у разі необхідності, вогневу підтримку англійської корабельної артилерії, для прикриття білих військ. Під впливом цих факторів, швидше політичного характеру, ніж військового, головнокомандувач ЗСПР Антон Денікін віддав року наказ Шиллінгу утримувати і Крим, і Одесу, а року направив союзникам телеграму: "…для забезпечення операції і морального спокою військ і, головне, на випадок невдачі необхідно: 1) забезпечення евакуації Одеси союзним флотом і союзним транспортом; 2) право вивезення родин та осіб, залишення яких загрожувало їм небезпекою; 3) право проходу до Румунії військ, рухомого складу і технічних засобів ".

Завдання, поставлене перед Шиллінгом, було нездійсненним для наявних військ (обіцяна матеріальна допомога від англійців у необхідних кількостях так і не прибула, велика частина військ перейшла до Криму — в одеському районі залишалися лише війська колишньої Київської області і нечисленні частини Української Галицької армії (УГА), що стала з листопада 1919 року союзником ЗСПР)Мина Ж. В. Перехід Української Галицької Армії на бік генерала Денікіна у листопаді 1919 р. / Ж. В. Мина // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». — 2011. — № 693 : Держава та армія. — С. 132—136.. Це сталось, головним чином, через їх моральний стан: невдачі головного театру воєнних дій і побоювання провалу морської евакуації знижували здатність військ до опору. У військах, що відступали, лютувала епідемія тифу, що перевершувала за своїми згубними наслідками бойові дії. Так, війська УГА практично повністю втратили боєздатність через епідемію.

Вже тоді генерал Микола Шиллінг вказував Ставці, що повна евакуація морем може виявитися нездійсненною навіть з допомогою флоту союзників, і тому просив отримати за посередництва Держав Згоди румунський дозвіл на пропуск частини військ і біженців до Бессарабії. Одночасно з цими повідомленнями про потенційні загрози, його доповіді про поточну обстановку, всупереч реальному стану справ, носили цілком оптимістичний характер — він повідомляв, що військові дії на півдні України цілком успішні і Одесі в найближчому майбутньому ніщо не загрожує.

Зв'язок між Одесою та Єкатеринодаром не був постійним, Ставці доводилося покладатися на оптимістичні донесення Шиллінга. При цьому можливість почати попередню евакуацію Одеси ускладнювалася хитким становищем білогвардійців у Криму. Беручи до уваги запевнення генерала Шиллінга про твердий стан Одеси, захоплення Червоною армією Криму здавався більш імовірним. Англійське командування також вважало загрозу падінню влади білогвардійців у Криму цілком реальною і в дало наказ усім англійським транспортним суднам у регіоні та кільком військовим кораблям залишити виконання всіх інших завдань і прибути до Севастополя для забезпечення евакуації.

Схожими міркуваннями керувався і віце-адмірал Дмитро Ненюков. До того ж вихід Червоної армії в перших числах січня до берегів Азовського моря змусив його терміново зайнятися евакуацією Маріуполя, Херсона, Миколаєва та інших портів, для чого були задіяні всі наявні кораблі, криголами та запаси вугілля. Генерал Антон Денікін пізніше охарактеризував таку поведінку військових моряків як «саботаж …одеській евакуації…».

Роль військового лідера Багато свідків пояснювали події, що відбувались на півдні, відсутністю організованої оборони і швидкою здачею краю більшовикам, а також відсутністю авторитетного й енергійного військового лідера, який зумів би військам повернути віру в перемогу і скористатися наявними в краї силами і ресурсами для продовження боротьби. Головнокомандуючому Шилінгу дорікали за нерішучість і безініціативність. Ось яку характеристику Миколі Шиллінгу давав генерал Глобачов:

В. В. Шульгін згадував, що на його думку і думку ряду інших військових та громадських діячів (Василь Степанов, Абрам Драгомиров), які перебували на той момент на півдні України, військовим лідером, який міг би своїм авторитетом та активними діями врятувати становище був Петро Врангель, що перебував на той момент у Константинополі і не був задіяний. Цією групою, а також іншими військовими і політичними «центрами» Півдня Росії були здійснені кроки, щоб домогтися від Денікіна призначення Врангеля командувачем усіма білими силами на півдні України або, щонайменше, відряджання його туди для формування кавалерійських з'єднань.

Генерал Шиллінг клопотав перед Ставкою про призначення генерала Врангеля своїм помічником з військової частини, що було погоджено між Головнокомандувачем, Главноначальствующим і Врангелем року . Найближчий пароплав, за допомогою якого генерал Врангель міг би дістатися до Одеси, виходив з Константинополя до Криму тільки року. Однак  року, Одеса впала.

Генерал Антон Денікін у своїх спогадах «Нариси Російської смути» так писав про це:

Становище в місті Одесі на початку 1920 року

На початку 1920 року Одеса, як одне з найбільших міст колишньої Російської імперії і найбільший її чорноморський порт була центром новоутвореної Новоросійської області. У місті розміщувався штаб військ Новоросійської області під командуванням Миколи Шиллінга. Населення міста, незважаючи на приплив біженців, що рятувалися від Червоної армії, скоротилася в результаті революцій, громадянської війни, червоного терору та попередніх евакуацій до близько 450 тисяч жителів. Тільки зареєстрованих офіцерів в Одесі було до 25-ти тисяч[Шульгін, 1927]..

У тилових армійських службах і в цивільних установах Білого Півдня процвітали хабарництво і казнокрадство. В. В. Шульгіну було подано доповідь, що описує стан цих установ в таких висловлюваннях:

Для організації оборони міста на початку грудня 1919 року наказом генерала Миколи Шиллінга на посаду Начальника оборони Одеського району було призначено генерал-майора графа Миколу Ігнатьєва, колишнього командира колишнього Лейб-гвардії Преображенського полку. Йому підпорядковувалися всі місцеві загони «самооборони» і новостворені добровольчі загони, а також доручалося створити лінію укріплень, що мали оперізувати місто. За півтора місяці справа зведення цих укріплень не просунулася ні на крок — були затверджені плани і підрядники, останні отримали величезні аванси на зведення укріплень, але все залишилося тільки на папері.

В умовах громадянської війни і розрухи міське господарство швидко деградувало. Ось як описував стан одеських вулиць Василь Шульгін, який перебував тоді в Одесі: ЗАГІН СВЯЩЕННОГО БОРГУ

Запрошує до своїх рядів всіх тих, у кому ще не вмерла свідомість свого священного обов'язку перед Батьківщиною. У загін приймаються солдати, офіцери і добровольці: 1) підлягають і не підлягають призову 2) перебувають на службі в тилових установах і 3) не відбулися в стройових частинах Новоросійської області Мета загону — захист міста Одеси, прилеглих районів та взагалі боротьба з більшовизмом не тільки силою зброї, а й силою морального впливу. Загін формується з трьох родів зброї: 1) окремий піхотний батальйон; 2) окремий кінний дивізіон; 3) окрема кінно-саперна сотня. Штаб формування поміщається в готелі „Пасаж“ вхід з Преображенської полковник Силаєв— Газета „ОТЕЧЕСТВО“ (вечірнє видання) (№ 1) 14 січня 1920, вівторок. У справі залучення до оборони численних добровольчих загонів, створених на той час в Одесі, особливих успіхів не було, хоча одеські газети тих днів рясніли всілякими оголошеннями про формування добровольчих загонів для захисту міста. Штаб самооборони німців-колоністів, що справедливо вважалися дисциплінованою і морально-твердою силою, конфліктував з Штабом оборони. Німці-колоністи хотіли захищати лише свої власні колонії, тому відмовилися виходити на призначені їм позиції під Вознесенськом і Миколаєвом і після цього були оголошені „ненадійним елементом“ та їх постачання та озброєння було припинено.

Нижче приводиться список загонів, що формувалися в Одесі:

„Загін Священного обов'язку“ митрополита Платона (за повідомленням В. В. Шульгіна в загін записалися відверті злочинці); „Одеський загін самооборони з німців-колоністів“; „Малоросійський партизанський загін отамана Струка“ (або „Селянський партизанський загін батька Струка“), раніше „прославився“ участю в єврейських погромах; „Союз Відродження Росії“; „Загін особливого призначення“ під керівництвом В. В. Шульгіна (складався переважно з учнівської молоді); „Робітничо-офіцерський загін“ інженера Кірсти — переважно з київських робітників, що евакуювались із залишеного ЗСПР Києва (в Києві вони називалися „робітничо-офіцерська рота“); „1-й Одеський партизанський батальйон 1-го офіцерсько-добровольчого полку Новоросії“; „Старообрядницький батальйон“; Громадський комітет оборони формував „особливі ударні батальйони“;

У створювані загони записувалися головним чином ті, хто хотів ухилитися від справжнього призову до армії Півдня Росії або шахраї, які вставши на облік, отримавши тепле обмундирування, чоботи, грошове забезпечення, відразу ж прямували на базар, продавали все отримане майно і йшли записуватися до наступного загону. Таким чином в Одесі номінально числилося декілька „добровольчих полків“, на ділі ж перебували тільки з 5-6 чоловік штабних працівників.

У другій половині грудня 1919 року через Одесу до Варни були евакуйовані родини вищих осіб новоствореної Новоросійської області. Це викликало тривогу у простих одеситів.

Командувач військами Новоросійської області Микола Шиллінг у середині січня 1919 року намагався на місцевому рівні домогтися від англійських представників підтвердження всього того, що було обіцяно раніше начальниками союзних місій головнокомандуванню ЗСПР, на випадок евакуації Одеси, а саме: надання необхідної кількості транспорту для евакуації морем з Одеси родин офіцерів і цивільних службовців добровольчої армії; сприяння англійського флоту в обороні Одеси; термінового надсилання зброї та боєприпасів;