«Геометрія» () — праця Рене Декарта, опублікована в Лейдені (Голландія) в 1637 році, як третій додаток до філософського трактату Декарта «Міркування про метод». Число сторінок: 106. Ім'я автора в першому виданні не було вказано. Це єдиний твір Декарта, повністю присвячений математиці; вона розглядалася автором, як зразок застосування його загальних методів. Після 1637 року «Геометрія» видавалася окремо від «Міркування про метод» .
«Геометрія» Декарта стала переломним моментом у розвитку нової математики та настільною книгою найвизначніших математиків XVII століття. Головною її цінністю було те, що книга містила виклад нового розділу математики — аналітичної геометрії, яка дозволяла за допомогою системи координат перекласти геометричні задачі на алгебраїчну мову, що істотно спрощувало їх дослідження і розв'язування. Крім того, Декарт використовував в «Геометрії» зручну математичну символіку, яка з цього моменту стала загальноприйнятною в науці. Нарешті, «Геометрія» почала процес зміни фокуса уваги математиків з вивчення числових величин на вивчення залежностей між ними — в сучасній термінології, функцій.
Революційні перетворення в математиці, приведені в «Геометрії», дозволили Декарту вирішити низку завдань, що були недоступні для старих методів. Декартівський підхід став основою для розробки в кінці XVII століття Ньютоном і Лейбніцем математичного аналізу.
Передісторія У певному сенсі можна сказати, що Декарт поміняв пріоритети алгебри і геометрії, виправивши стратегічної помилки давньогрецьких математиків. У V ст. до н. е. вибухнула перша криза основ математики Вопреки названию, книга прослеживает историю понятия числа с самых древних времён. — піфагорійці виявили, що діагональ квадрата непорівнянна з його стороною, тобто їх відношення не можна виразити ні натуральним числом, ні дробом. Однак інших числових об'єктів, крім натуральних чисел, античні математики не визнавали, навіть дріб розглядалася ними не як число, а як співвідношення (пропорція). Знайти вихід зумів в IV ст. до н. е. Евдокс Кнідський — він ввів, поряд з числами, поняття геометричних величин (довжин, площ, об'ємів). Для однорідних величин були визначені арифметичні операції, аналогічні числовим. Теорія Евдокса була викладена Евклідом в п'ятій книзі його «Начал», і вона використовувалася в Європі до XVII століття. Теореми про числа Евклиду доводилося окремо повторно доводити для величин, та й арифметика величин була значно біднішою, ніж числова — хоча б тому, що стосувалася тільки однорідних величин.
У Новий час з'ясувалося, що побудова числової алгебри на основі геометрії була помилкою. Наприклад, з точки зору геометрії деякі вираження не мали геометричного тлумачення (не визначена фізична розмірність величини — результату) і тому не мали сенсу; те ж відноситься до негативних чисел.
Декарт пішов іншим шляхом — замість відомості алгебри до геометрії він звів геометрію до алгебри, і цей шлях виявився набагато пліднішим. Щоб зробити це можливим, Декарт розширив поняття(розуміння) числа — воно увібрало всі речові числа, включаючи ірраціональні, і є абстрактні, тобто відокремлено від геометрії . Окреме поняття(розуміння) геометричної величини тоді стає зайвим. Алгебризація геометрії дозволила, крім того, виявити загальні риси в геометричних задачах, які здавалися абсолютно незалежними .
У поєднанні з символічною алгеброю Франсуа Вієта і добре розвиненою до цього моменту системою алгебричних позначень (у розвитку якої і сам Декарт брав участь) це нововведення дозволяло проводити математичні дослідження небаченої раніше глибини і спільності. Вперше план такої реформи математики Декарт виклав 26 березня 1619 року в листі голландському математику Ісааку Бекману. Додатковий матеріал Декарт отримав в ході своїх занять оптикою .
Попередники Декарт практично не посилається в «Геометрії» на праці інших вчених, що дало привід Валліс і декільком іншим математикам звинуватити його в плагіаті ідей інших алгебристів, зокрема, Херріот і Жирара. Втім, інший свій трактат, «Діоптріка», Декарт також побудував так, як ніби до нього математичної оптикою ніхто не займався .
Безсумнівний вплив на Декарта надав Франсуа Вієт, засновник символічної алгебри. Як згадувалося вище, основні ідеї своєї реформи Декарт почав розробляти ще в 1619 році, так що в вузлових пунктах своєї програми він цілком самостійний. У цьому переконує також його листування. Жирар раніше Декарта сформулював основну теорему алгебри (1629), а Херріот першим досліджував розкладання многочлена на лінійні множники. Математичну символіку Жирара і Херріота Декарт не застосовував, а з книгою Херріот ознайомився вже після виходу в світ «Геометрії». Декарт активно листувався з П'єром Ферма, який також може претендувати на честь відкриття аналітичної геометрії, проте вплив Ферма в працях Декарта не відчувається. Ніхто з попередників не запропонував таку радикальну реформу математики, як Декарт .
Ідейні особливості підходу Декарта
Універсальний метод розв'язування завдань При всій важливості створення аналітичної геометрії, публікацією «Геометрії» Декарт хотів домогтися набагато масштабнішої мети — дати максимально загальний метод рішення математичних задач. Цей загальний (як він вважав) метод Декарт викладає так. Більшість з математичних задач в кінцевому рахунку може бути зведене до алгебричних рівнянь або системи таких рівнянь. Тому рішення задачі є просто обчислення коренів цих рівнянь. Якщо при вирішенні задачі виникають не алгебричні, а інші (трансцендентні) рівняння, то для них, вважав Декарт, загального методу рішення не існує. Для фактичного обчислення коренів Декарт застосовує графічний метод — корені виходять як точки перетину прямих, кіл та інших алгебричних кривих . Декарту було відомо, що побудова двох кривих степенів і дозволяє розв'язати деяке рівняння степеня .
: Перше рівняння дає на площині (x, z) параболу друге — окружність, і залишилося знайти точки їх перетину. Декарт показав, що аналогічними методами можна розв'язувати рівняння п'ятого і шостого порядку, для яких не існує алгебричних формул, подібних формулою Кардано .
Всі вирази, що входять в рівняння, Декарт переносив в ліву частину, так що права частина завжди дорівнює нулю; ця техніка зводила дослідження до знаходження коренів многочлена в лівій частині і дослідженню зв'язку цих коренів з коефіцієнтами рівняння .
Узагальнення поняття числа Як було показано вище, Декарт, на відміну від античних авторів, об'єднав числа і геометричні величини. При цьому він розрізняв три типи чисел: цілі, дробові і ірраціональні ( буквально: «глухі»); істотних відмінностей між ними Декарт не робив, оскільки вивчення безперервних кривих і їх алгебричних образів несумісне з піфагорівським обмеженням раціональних чисел . Декарт також зробив крок до легалізації негативних чисел, зображуючи їх як відрізки, протилежні позитивним. Хоча за традицією Декарт ще називав негативні коріння «помилковими», він вже об'єднував їх з «істинними», тобто позитивними, в загальну категорію «дійсних коренів» — протиставляючи їх уявним (комплексним) корозв'язкам .
Реформа Декарта означала «зрівняння в правах» цілих, дробових і ірраціональних чисел. Цей багаторічний процес завершив Ньютон, який в «Універсальній арифметиці» (1707) дав класичне визначення дійсного числа як відношення результату вимірювання до одиничного еталону : Число ми розуміємо не стільки множиною одиниць, скільки відношенням довільної величини до іншої величини того ж типу, взятої за одиницю.
Аналітична геометрія
Зачатки координатного методу історики виявили в «Конічних перетинах» Аполлонія Пергського ІІІ ст. до н. е. Основні ідеї аналітичної геометрії склалися у Декарта не пізніше 1632 року. Принцип формулювання геометричних властивостей алгебричною мовою одночасно з Декартом розробляв інший видатний французький математик, П'єр Ферма, але його роботи не були опубліковані за життя автора. Підхід Ферма був аналогічний Декартівському, хоча поступався останньому по ясності і глибині викладу .
Координатна система Декарта дещо відрізнялася від сучасної. Декарт фіксує на площині початок координат і позитивну вісь координат (він розглядав тільки позитивні координати, причому вісь ординат у нього горизонтальна), потім проектує на цю вісь, перпендикулярно або під іншим фіксованим кутом, точки досліджуваної кривої, фактично отримуючи другу координату (абсциссу), як довжину проектованого відрізка. Далі Декарт для цієї кривої виводить співвідношення, що зв'язує абсциси і ординати (рівняння кривої). Після цього будь-який геометричне твердження про даної кривої можна вивести чисто алгебрично з рівняння кривої, не звертаючись до креслень. Втім, віддаючи дане давньої традиції, Декарт зазвичай призводить і геометричне тлумачення своїх рівнянь. Відзначимо, що терміни абсциси, ординати, координати в сучасному сенсі з'явилися набагато пізніше у Лейбніца, а другу вісь координат вперше ввів коментатор Декарта Клод Рабуель (Claude Rabuel, 1669—1728) у виданому посмертно (1730) доповненні до «Геометрії» .
Декарт розділив всі безперервні криві на геометричні і механічні; перші відрізняються тим, що їх можна описати алгебричним рівнянням. Механічні криві, такі як спіралі або квадратриси, Декарт вивів за межі свого дослідження. Він провів першу в історії класифікацію плоских алгебричних кривих різних степенів, згодом виправлену і доповнену Ньютоном. Декарт ясно усвідомлював, що його алгебризація приховує в собі приховану небезпеку — роблячи висновки з формули для координат, треба, в принципі, кожен раз перевіряти, що ці виводи не залежать від вибору координатної системи і не є випадковим наслідком якоїсь особливості поточної системи координат. Міркування Декарта на цю тему започаткували теорії інваріантів .
Позначення Декарта У Декарта алгебрична символіка отримала практично сучасний вигляд; «Геометрія» — перша в історії книга, формули в якій сучасний читач сприйме без труднощів. Декарт запропонував використовувати для відомих параметрів початкові літери алфавіту, а для невідомих — останні букви. Ту ж трійку Декарт використовував як символи координат при побудові графіків; сам Декарт, втім, обмежився плоскими кривими, активне використання просторових координат почав пізніше Клеро .
Декарт сформував сучасний запис піднесення до степеня, з показником степеня правіше і вище символу змінної. Ближче до кінця століття Ньютон поширив цей запис на дробові і негативні показники. Ф. Кеджорі характеризує декартівський запис степенів як найвдалішу і гнучку символіку у всій алгебрі — вона проста, компактна і наочна, полегшує перетворення і, що виявилося особливо важливим для подальшого, вона стимулювала розширення поняття піднесення до степеня на від'ємні, дробові і навіть комплексні показники, а також появу в математиці степеневої і показової функцій; всі ці досягнення важко було б здійснити при використанні позначень XVI століття .
Алгебрична символіка Декарта майже повністю була прийнята наступними поколіннями вчених, лише незвичайний декартівський знак рівності замінений на більш вдалий символ Роберта Рекорда. Крім того, були зняті обмеження на коефіцієнти, які Декарт вважав завжди невід'ємними, а виключення з цього правила відбивав спеціальним значком . Нідерландський математик Йоганн Худде вже в 1657 році дозволив літерним змінним приймати значення будь-якого знака . У монографії Ньютона «Універсальна арифметика» (1707) використовуються позначення Декарта і знак рівності Рекорда. Уніфікація алгебричних позначень до кінця XVII століття в основному завершилася.
Зміст «Геометрія» ділиться на три частини (книги). Твердження автора, як правило, не супроводжуються суворими доказами, але ілюструються великою кількістю прикладів.