Марія Олександрівна ЛохвицькаНаголос у прізвищі поетеси ставиться на перший склад; Северянин римував «Лохвицька — зітхання людське»., у шлюбі Жибер () (, Санкт-Петербург, Російська імперія — , там же) — російська поетеса, яка підписувалася псевдонімом Мірра Лохвицька; сестра Теффі та Миколи Лохвицького. До кінця 1890-х років досягла творчого піку і масового визнання, незабаром після смерті Марія Лохвицька була практично забута. У 1980—1990-ті роки інтерес до творчості поетеси відродився; деякі дослідники вважають її основоположницею російської «жіночої поезії» XX століття, яка відкрила шлях Анні Ахматовій та Марині Цвєтаєвій.
Біографія Марія Олександрівна Лохвицька народилася 19 листопада (1 грудня) 1869 року в Санкт-Петербурзі в родині адвоката Олександра Володимировича Лохвицького (з 13 серпня 1874 року — присяжного повіреного в МосквіДвадцатипятилетие Московских присяжных поверенных. Сборник матерьялов, относящихся до сословия присяжных поверенных округа Московской Судебной Палаты с 23 апреля 1866 по 23 апреля 1891 г. Издано по определению Московского Совета Присяжных Поверенных под редакцией члена Совета А. Е. Носа. — , 1891. — С. 8, 101.) і Варвари Олександрівни (уродженої Гойер, ), зросійщеної француженки, жінки начитаної, яка захоплювалася літературою. Через три роки після народження Марії на світ з'явилася Надія (1872—1952), яка згодом увійшла в літературу під псевдонімом Теффі.
У 1874 році Лохвицькі переїхали до Москви. У 1882 році Марія вступила до Московського Олександрівського міщанського училища (пізніше перейменоване в Олександрівський інститут), де навчалася, живучи пансіонеркой за рахунок батьків. Відомості про те, що її викладачем російської словесності був Аполлон Майков, хибні (в ці роки він жив у Петербурзі). У п'ятнадцятирічному віці Лохвицька почала писати вірші, і на її поетичне обдарування тут же звернули увагу. Незадовго до закінчення інституту два своїх вірші з дозволу начальства вона видала окремою брошурою. Після смерті чоловіка Варвара Олександрівна з молодшими дочками повернулася до Петербурга; сюди ж в 1888 році, отримавши свідоцтво домашньої вчительки, переїхала й Марія.
Відомо, що сестри, кожна з яких рано проявила творчі здібності, домовилися про те, щоб вступити в літературу по старшинству, щоб уникнути заздрості і суперництва. Першою, таким чином, повинна була це зробити Марія; передбачалося, що Надія піде за прикладом старшої сестри вже після того, як та завершить літературну кар'єруТак і сталося насправді: повноцінна літературна діяльність Теффі, яка взяла псевдонім лише для того, щоб відрізнятися від сестри, почалася лише після смерті Мірри.. Марія Лохвицька дебютувала в 1888 році, опублікувавши кілька віршів у петербурзькому журналі «Север»; тоді ж вийшли окремою брошурою вірша «Сила віри» та «День і ніч». Були публікації в «Художнику», «Всесвітній ілюстрації», «Російському огляді», «Північному віснику», «Тижні», «Ниві». Поетеса підписувалася спочатку як «М. Лохвицька», потім як «Мірра Лохвицька»; друзі і знайомі також стали звати її саме так. До цього часу відносяться знайомства поетеси з Всеволодом Соловйовим, Ієоронімом Ясинським, Василем Немировичем-Данченко, Аполлоном Коринфським, Петром Гнідичем, Володимиром Соловйовим. Всеволод Соловйов вважався «хрещеним батьком» поетеси в літературі; остання, як сам він не раз зазначав згодом, завжди доставляла йому, як вчителю, «горду радість задоволеного почуття». Першу популярність принесла Лохвицькій публікація поеми «Біля моря» в журналі «Русское обозрение» (1891, № 8). У 1891 році Мірра Лохвицька стала дружиною Євгена Ернестовича Жибера, інженера-будівельника, сина професора архітектури, з яким Лохвицькі були сусідами в Оранієнбаумі, де у них була дача. Рік потому подружжя покинули столицю і переїхали спочатку до Ярославля, а потім — до Москви.
У 1896 році Марія Лохвицька випустила перший збірник «Вірші (1889—1895)»: він мав миттєвий успіх і через рік був удостоєний престижної Пушкінської премії. «Після Афанасія Фета я не пам'ятаю жодного справжнього поета, який так би завойовував, як вона, „свою“ публіку», — писав Василь Немирович-ДанченкоНемирович-Данченко В. И. На кладбищах. Воспоминания и впечатления. — , 2001. — С. 126. Відомий в ті роки літератор (і брат знаменитого театрального діяча) про своє перше враження від її віршів: «немов на мене сонцем бризнуло». Перший збірник, головним чином оспівував кохання як «світле романтичне почуття, яке приносить сімейне щастя і радість материнства», був присвячений чоловікові. Включені до нього були і вірші, звернені до сина. У 1898 році вийшов другий збірник, «Вірші (1896—1898)». А у 1900 році обидві книги були опубліковані окремим виданням.
Переїхавши до Петербурга, поетеса, прив'язана до будинку і дітей, нечасто з'являлася на публіці. Вона увійшла до літературного гуртка Костянтина Случевського (який вважався «поетичною академією» рубежу XIX—XX століть), де бувала нечасто, виправдовуючи свою відсутність хворобу кого-небудь з дітей або власним нездужанням. Про те, що нап неї тут завжди чекали з нетерпінням, можна судити за анонімним записом в одному з журналів: «І прикро, і прикро, / щось Лохвицької не видно», — від 4 лютого 1900 року. Господар «п'ятниць» Случевський, незмінно називав Лохвицьку «серцево шанована поетеса», не втомлювався запрошувати її, «всякий раз підтверджуючи, що її місце — почесне, поруч з ним». Відомо, однак, що коло літературних зв'язків Марії Лохвицької був вузький: серед символістів найбільш дружньо ставився до неї Федір Сологуб.
Пік популярності До кінця 1890-х років Лохвицька здобула статус чи не найпомітнішої фігури серед поетів свого покоління, опинившись практично єдиною представницею поетичного співтовариства свого часу, володіла тим, що пізніше назвали б «комерційним потенціалом». Е. Поселянин згадував, що запитав одного разу у К. Случевського, як йдуть його книги. «Вірші йдуть у всіх погано, — відверто відповідав той. — Тільки Лохвицька йде бойко».При цьому «її успіху не заздрили — ця маленька фея завоювала всіх ароматом своїх пісень…», — писав В. І. Немирович-Данченко. Він же зауважував: Лохвицькій не довелося проходити «крізь стрій критичного нерозуміння». В рівній мірі прийнята літературним колом і широкою публікою, вона з кожним новим твором "все далі і далі залишала за собою позаду молодих поетів свого часу, хоча цнотливі каплуни від літератури кричали до всіх святителів скопчеського корабля друку і до білих голубів цензури про аморальність юного таланту «. Лев Толстой поблажливо виправдовував ранні устремління поетеси: „Це поки її зарядило… Молодим п'яним вином б'є. Поживе, охолоне і потечуть чисті води!“. Була лише одна претензія, яку Лохвицькій доводилося вислуховувати повсюдно: вона стосувалася відсутності в її поезії „громадянськості“. В. І. Немировичу-Данченку московський літератор Ліодор Пальмін писав про це так:
Третя збірка творів Лохвицької, „Вірші (1898—1900)“, був опублікований в 1900 році. Сюди, крім нових віршів, увійшли три драматичні твори: „Він і вона. Два слова“, „Шляхом на Схід“ і „Ванделін“. У другому з них дослідники відзначали автобіографічні мотиви: історія знайомства поетеси з Костянтином Бальмонтом (він вгадується в образі грецького юнака Гіацинта), одруження героя на дочці багатого купця (в „ролі“ Є. А. Андрєєва — гречанка Комос), від'їзд подружжя за кордон.
До четвертого збірника „Вірші. Т. IV (1900—1902)“ увійшли також „Казка про Принца Ізмаїла, Царівну Світлану та Джемалі Прекрасну“ і п'ятиактна драма „Безсмертна любов“. Остання була відзначена як „найбільш виношений та вистражданий з усіх подібних творів Лохвицької“; сюжет її був фрагментарно підготовлений такими речами, як „Прощання королеви“, „Покинута“, „Серафими“; „Свято забуття“, „Він і вона. Два слова“. Дослідники відзначали: незважаючи на те, що в драмі вгадуються автобіографічні моменти, її персонажі, судячи по всьому, — збірні, причому в головному герої, поряд з Бальмонтом і Жибером, явно вгадується хтось третій. Сюжет драми „Безсмертна любов“ має пряме відношення до окультизму; сама Лохвицька ним не захоплювалася, але, як пише дослідниця її творчості Т. Александрова (маючи на увазі „магічні“ експерименти Валерія Брюсова і загадковий характер „хвороби“, що привела поетесу до загибелі), „можна припустити, що об'єктом окультного впливу вона все ж виявилася“.
За п'яту збірку (1904) М. Лохвицька в 1905 році (посмертно) була удостоєна половинної Пушкінської премії. Третій і четвертий збірки тоді ж отримали почесний відгук Академії наук. В 1907 році вийшла посмертна збірка віршів і п'єс М. Лохвицької „Перед заходом сонця“, що змусив критику по-новому оцінити творчість поетеси. М. О. Гершензон, що рецензував книгу, зазначив, що за невеликим винятком „п'єси страждають туманністю, їх фантастика штучна і непереконлива і більше відчувається порив, ніж творча сила“, виявив силу автора в містичному баченні:
Наприкінці 1890-х років здоров'я Лохвицької стало стрімко погіршуватися. Вона скаржилася на болі в серці, хронічну депресію і нічні кошмари. В грудні 1904 року хвороба загострилася; поетеса (як пізніше говорилося в некролозі) „часом з великим песимізмом дивилася на своє становище, дивуючись, після жахливих нападів болю і тривалих нападів, що вона ще жива“. На літо Лохвицька переїхала на дачу до Фінляндії, де „під впливом чудового повітря їй стало дещо краще“; потім, однак, довелося не тільки перевезти її до міста, але і помістити до клініки, аби дати повний спокій, не досяжний вдома». Лохвицька вмирала болісно: її страждання «набули такого жахливого характеру, що довелося вдатися до вприскування морфію». Під впливом наркотиків останні два дні життя хвора провела в забутті, а померла — увісні, 27 серпня 1905 року. 29 серпня відбулося відспівування поетеси в Духівській церкві Олександро-Невської лаври; там же, на Нікольському кладовищі, вона, у присутності лише близьких родичів і друзів, була похована. Найбільш точні відомості про причини смерті М. О. Лохвицької дає в своїх записах Ф. Ф. Фідлер:
Часто наведені в біографічних довідках відомості про те, що поетеса померла від туберкульозу легенів, помилкові. У некролозі Ю. Загуляєвої згадана хронічна стенокардія — що узгоджується з даними Ф. Фідлера. Сучасниками не раз висловлювалася думка, що смерть поетеси була безпосередньо пов'язана з її душевним станом. «Вона рано померла; якось загадково; як наслідок порушеної рівноваги її духу… Так казали…», — писала в спогадах Ізабела Гріневська, що товаришувала з Марією Лохвицькою.
Сім'я і особисте життя
Марія Олександрівна Лохвицька народилася в сім'ї адвоката Олександра Володимировича Лохвицького (1830—1884), вченого, автора праць з юриспруденції, якого називали одним із найталановитіших поетів трибуни свого часу" та Варвари Олександрівни (до шлюбу Гоєр, , померла не раніше 1917). 30 листопада 1869 року (старого стилю) дівчинку хрестили в Сергіївському всієї артилерії соборі, що знаходився по сусідству з будинком Лохвицьких; хрещеними при хрещенні були підполковник В. А. фон Гойер та Є. А. Бестужева-РюмінаЕ. А. Бестужева-Рюміна — дружина професора Петербурзького університету К. Н. Бестужева-Рюміна, одного А. В. Лохвицького.. Три роки потому народилася молодша сестра Марії, Надія Олександрівна (1872—1952), яка згодом стала відомою як Теффі.
Сім'я Олександра Лохвицького була багатодітною, а різниця у віці між старшими і молодшими дітьми — значною (точне їх число встановлено не було). Популярність здобув брат Марії Микола Олександрович Лохвицький (1868—1933), генерал, під час Першої світової війни командував корпусом у Франції, в Громадянську війну брав участь в Білому русі (і деякий час командував 2-ю колчаковською армією). Теффі часто згадувала сестру Олену (1874—1919, у шлюбі Пландовську), з якою була дуже дружна. Олена теж писала вірші, згодом спільно з Теффі перекладала Гі де Мопассана, перебувала у складі товариства драматичних письменників, але професійною літераторкою себе не вважала. Відомі імена ще двох старших сестер — Варвари Олександрівни (в шлюбі Попової) та Лідії Олександрівни (Кожиної).