Перша російська антарктична експедиція 1819—1821 років під керівництвом Фабіана Готтліба фон Беллінсгаузена (в Росії його називали Фадей Фадейович Беллінсгаузен) до Південного океану. Метою експедиції було, згідно зі звітом фон Беллінсгаузена, «оглянути ті частини Південного океану, в яких ніхто ще не бував, або в тих частинах, які уже відомі, оглянути острови, яких не бачили попередні мореплавці». Початково називалася «Експедицією до південних полярних морів». Назва «Перша російська антарктична експедиція» з'явилася в 1949 році, коли СРСР вступив у боротьбу з країнами Заходу за право освоєння Антарктиди.
Експедиція складалася з двох шлюпів — «Восток», яким командував Беллінсгаузен, та «Мирний» під командуванням Михайла Лазарєва. Заступником Беллінсгаузена на шлюпі «Восток» був полтавський дворянин Іван Завадовський. Команди обох кораблів налічували 190 осіб.
Поспіх, з яким готувалася експедиція (указ російського імператора Олександра І з'явився 27 березня 1820 р., а шлюпи вийшли в море 16 липня), дослідники пов'язують з тим, що до Росії дійшла інформація про розвідки в південних широтах, які планував британський Королівський військово-морський флот, тому імператор почав форсувати спорядження російської експедиції.
Беллінсгаузен та Лазарєв удруге у світі (після Джеймса Кука) обійшли Антарктиду і пройшли далі на південь, ніж Кук. 127 днів (загалом експедиція тривала 751 день) шлюпи «Восток» та «Мирний» перебували вище 60° південної широти і кількаразово наближалися до континенту чи шельфових льодовиків Антарктиди.
Після повернення фон Беллінсгаузен написав детальний звіт з додатком атласу подорожі, який вийшов друком у Санкт-Петербурзі в 1831 році. Друге видання книги здійснили у СРСР у 1949 році з передмовою радянського військового історика Євгена Шведе.
Перша російська експедиція відкрила низку островів у високих південних широтах і тропіках, однак не досягла берега Антарктичного континенту. Тому її першість у відкритті Антарктиди є дискусійним питанням.
Згідно з радянською історіографією, Беллінсгаузен та Лазарєв відкрили Антарктиду 28 січня 1820 року. Однак пізніші дослідження та дані експедиції британців Едварда Брансфілда та Вільяма Сміта, які 30 січня 1820 року висадилися на півострові Триніті, що є частиною континенту, ставлять під сумнів це твердження.
Згідно зі звітом Беллінсгаузена, 28 січня 1820 року шлюпи досягли точки 69°25' південної широти та 2°10' західної довготи (в районі шельфового льодовика неподалік сучасної Землі королеви Мод). Цього дня Беллінсгаузен записав: «…встрѣтили льды; которые представились намъ сквозь шедшій тогда снѣгъ, въ видѣ бѣлыхъ облаковъ». У рапорті від 21 квітня 1820 року до морського міністра Російської імперії де Траверсе Беллінсгаузен написав: «… признаковъ большой южной земли нигдѣ имъ не встрѣчено, хотя плаваніе его происходило по большей части за полярнымъ кругомъ, если же таковая земля и существуетъ, то должна быть во льдахъ, покрыта ими и опознать оной нѣтъ возможности»Выписка из донесения капитана 2 ранга Беллинсгаузена к морскому министру от 8 апреля 1820 г. из Порта Жаксона
У звіті Беллінсгаузена відсутні згадки, що експедиція відкрила материкові землі, але вже у передмові до другого видання звіту 1949 року Антарктида згадується кілька десятків разів, а саму експедицію називають антарктичною. У 1949 році, вступивши у суперництво з Заходом за право освоєння Антарктиди, влада СРСР свідомо зманіпулювала датами.
Передісторія та планування експедиції Усі дати в цьому та інших розділах статті подано за григоріанським календарем
Експедиція до південних полярних морів споряджалася майже одночасно з експедицією Михайла Васильєва та Гліба Шишмарьова, які на шлюпах «Открытие» та «Благонамеренный» вирушили досліджувати північні полярні води. Згідно з географічними теоріями, які існували в XVIII—XIX ст., значні масиви суші в Північній півкулі мали би врівноважуватися материком у Південній півкулі.
Першим дослідником, який пішов у високі полярні широти і перетнув Південне полярне коло, був англійський мореплавець Джеймс Кук. Під час навколосвітньої подорожі в 1772—1774 рр. він досягнув 67°15′ південної широти, але був зупинений кригою. Відтак Дж. Кук зробив висновки: «…жодна людина ніколи не наважиться пройти на південь далі, ніж це вдалося мені. Землі, які, можливо, знаходяться на півдні, ніколи не будуть досліджені».
Беллінсгаузен засвідчував, що ініціатива спорядити експедицію на пошук Антарктиди належить імператору Олександру І. Проте пізніші дослідники, зокрема бібліотекар Королівського географічного товариства (Велика Британія) Хью Роберт Мілл та Френк Дебенхем, директор кембриджського Полярного інституту, вважали, що план навколосвітньої подорожі запропонував морський міністр Російської імперії де Траверсе.
Низка дослідників схильні вважати, що одночасне спорядження подвійної експедиції — до Північного та Південного полюсів — переслідувало, зокрема, геополітичні цілі. Станом на 2019 рік документів про початковий проєкт такої експедиції не було знайдено, що може бути свідченням того, що він був секретним. Кожна з експедицій називалася по-військовому «дивізією».
Побічним підтвердженням гіпотези про геополітичні цілі експедиції Беллінсгаузена є поспіх, з яким її готували, а також те, що на борт судна було взято лише одного науковця — професора Казанського університету Івана Симонова, спеціаліста з астрономії, тому практично всі спостереження в галузі географії, природознавства, етнографії проводили офіцери експедиції.
Спорядження та склад експедиції Питання щодо керівника «Південної дивізії» довго дискутувалося у вищих політичних колах та в Адміралтействі. Наказ про призначення Фабіана Готліба фон Беллінсгаузена було підписано лише 4 травня 1819 року. 23 травня він прибув до Петербурга із Севастополя, де в чині капітана 2 рангу командував фрегатом «Флора».
Беллінсгаузен відразу після призначення отримав премію в 1 000 рублів. На непередбачені витрати під час плавання — 10 000 рублів сріблом. Загалом, згідно з наказом Олександра І, фінансування експедиції до південних полярних морів складало 100 000 рублів.
Всю команду преміювали ще до того, як шлюпи вийшли в море: Беллінсгаузен отримав 5 000 рублів, Лазарєв — 3 000 рублів, всі офіцери та матроси — річну зарплатню. Стандартна зарплатня матроса першої статті складала 13 рублів 11 копійок на рік. Згідно зі звітом Беллінсгаузена, цар звелів на час подорожі підвищити зарплатню офіцерам та матросам у 8 разів.
Офіцерський склад та нижчі чини були сформовані з числа добровольців, які відповідали жорстким вимогам, зокрема, були не старші за 35 років, мали добре здоров'я, знали хоча би одну з корабельних професій, уміли добре стріляти з рушниць. Деякі дослідники, зокрема Василь Придатко-Долін, припускають, що у команді шлюпів могли бути українці.
На борту шлюпа «Восток» перебували 6 офіцерів (у тому числі Іван Завадовський), штаб-лікар Якоб Берг, астроном Іван Симонов, художник Павло Михайлов), 36 унтер-офіцерів, артилеристів і ремісників, 4 офіцерських денщики та 71 матрос. На шлюпі «Мирний» були 5 офіцерів, штаб-лікар Галкін, ієромонах Діонісій, 22 унтер-офіцери та артилеристи, 45 матросів.
У подорож було взято запас основних продуктів, яких мало вистачити на два роки. Згідно зі звітом Беллінсгаузена, на борт взяли 20,5 тонни сушеного гороху, 7 тонн вівса та гречки, 28 тонн солоного м'яса, 65,8 тонни сухарів, багато квашеної капусти (обсяг не вказано), 3926 літрів горілки. Для боротьби з цингою взяли запас хвойної есенції, лимони, гірчицю і патоку. Головним повсякденним напоєм команди був чай, куплений у Лондоні та Ріо. Запасів виявилося зовсім недостатньо, тож командування докуповувало продукти у Данії, Бразилії, Австралії, щоб забезпечити автономне плавання шлюпів на 4-5 місяців.
Експедиційні кораблі
Обидва вітрильники були збудовані в 1818 році на російських верфях.
Шлюп «Восток»: водотоннажність 900 тонн, довжина 129 футів 10 дюймів (39,53 м), ширина 32 фути 8 дюймів (9,96 м); висота грот-мачти — 136 футів (41,45 м). На «Востоку» було встановлено шістнадцять 18-фунтових гармат і дванадцять 12-фунтових карронад.
Шлюп «Мирний» був збудований у Кронштадті, як транспортний корабель «Ладога», однак перейменований і модернізований під потреби експедиції. Довжина 120 футів (36,58 м), ширина — 30 футів (9,14 м), водотоннажність — 530 тонн. На «Мирному» було 6 карронад і 14 трифунтових гармат. Офіцери мешкали в каютах, а матроси розташовувалися на нічліг у гамаках, прив'язаних на батарейній палубі.
Михайло Лазарєв обрав для себе «Мирний» і особисто керував його модернізацією. Оскільки Беллінсгаузен був призначений за 42 дні до початку експедиції, йому дістався «Восток», який обидва капітани вважали незручним і затісним для команди. «Восток» був збудований із сирої деревини і лиш перед виходом в море нижню частину корпусу обшили мідними листами. Як пізніше зафіксував Беллінсгаузен у своєму звіті, корпус «Востока» виявився слабким для плавання у полярних водах, його доводилося неодноразово укріплювати і ремонтувати.
Хід експедиції
Початок експедиції (липень 1819 — грудень 1819) Південна та Північна «дивізії» одночасно вирушили в плавання — 16 липня 1819 року о 18.00 вони вийшли з Кронштадта.
Спершу всі чотири кораблі трималися одним загоном. Перша стоянка була у Копенгагені, де придбали апарат для опріснювання води та найсучасніші на той час карти і атласи. Беллінсгаузен придбав книгу Христофера Ханстена про магнетизм, випущену на початку 1819 року, на основі якої проводилися пошуки Південного магнітного полюсу. Проте на Беллінсгаузена чекало розчарування — німецький натураліст, медик Карл Мертенс, який у Копенгагені мав приєднатися до експедиції, відмовився від поїздки, посилаючись на брак часу для підготовки. Невдовзі у Лондоні було закуплено наукові прилади — чотири хронометри, два телескопи, секстанти (навігаційний інструмент), глибоководний термометр тощо. Проте у звіті про експедицію Беллінсгаузен визнав, що куплені прилади були різної якості, зокрема, хронометр на «Востоку» вже в травні 1820 року давав похибку на 5-6 хвилин за добу, а на «Мирному» — на понад 10 хвилин.
Відтак шлюпи «Восток» та «Мирний» взяли курс на Бразилію. 4 грудня, після трьох тижнів перебування у Бразилії, експедиція рушила на південь.
Беллінсгаузен та Лазарєв ухвалили рішення, щоб шлюпи трималися разом, а під час туманів — на відстані не більше однієї версти (1,066 км).
Дослідження в субантарктиці та Антарктиці (грудень 1819 — березень 1820)
27 грудня «Восток» та «Мирний» досягли острова Південна Джорджія, з якого Беллінсгаузен хотів почати дослідження Південного океану. Цього ж дня на 54°31′ п. ш. експедиція побачила непозначений на картах острів і назвала його на честь лейтенанта на шлюпі «Мирний» островом Анненкова. Пізніше було з'ясовано, що цей острів відкрив Джеймс Кук 20 січня 1775 року і назвав на честь лейтенанта свого корабля — островом Пікерсгіла.
3 січня мандрівники зустріли вкритий льодом острів, який назвали на честь учасника експедиції лейтенанта Лєскова. Острови, відкриті 4 січня, були названі на честь офіцерів «Востока» — острів Завадовського та Костянтина Торсона. 1831 року у звіті про експедицію Беллінсгаузен з політичних міркувань змінив назву острова Торсон на Високий, оскільки у 1825 році Торсон взяв участь у повстанні декабристів проти монархії. Групу з трьох відкритих островів назвали архіпелагом де Траверсе.
За кожен відкритий острів Беллінсгаузен видавав вартовим матросам нагороду в 5 талерів.
На островах для потреб експедиції у питній воді нарубали льоду. А також вловили близько 100 пінгвінів, яких надалі використовували в їжу.
14 січня 1820 року експедиція проминула відкриті Куком острови Саутерн-Туле і взяла курс південніше, куди Дж. Кук не наважився спуститися через непрохідні, як він вважав, льоди. «Восток» та «Мирний» повільно просувалися поміж крижаних полів, і 27 січня перетнули Південне полярне коло.